Особистий закон фізичної особи

Особистий закон фізичної особи (лат. lex personalis) — право країни, згідно з яким буде визначатися правовий статус суб'єкта приватно-правових відносин, ускладнених іноземним елементом . Тобто, простіше кажучи, це правове поле тієї країни, в якому будуть визначатися сукупність прав та обов'язків суб'єкта .

У більш вузькому та формалізованому розумінні автономія волі є однією з частин так званої прив'язки колізійних норм

Прикладом особистого закону фізичної особи може бути п. 1 ч. 2 ст. 23 Мінської конвенції 1993 року (ст. 26 Кишинівської конвенції 2002 року) «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах»: " Дієздатність фізичної особи визначається законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є дана особа. Дієздатність особи без громадянства визначається за правом держави, в якій вона має постійне місце проживання ".

Форми особистого закону фізичної особи

Існує два підходи для визначення особистого закону фізичної особи:

• а) закон громадянства (lex patriae, lex nationalis) — означає застосування права тієї держави, громадянином якої є дана особа;
• б) закон місця проживання (lex domicilii) — означає застосування права тієї держави, де відповідна особа постійно чи переважно проживає.

На сьогодні lex domicilii визнається всіма державами з тією лише різницею, що в одних державах він має першочергове значення (країни англо-американської системи права), а в інших — другочергове. Що стосується цього інституту, то закон місця проживання буває двох видів, а саме: за походженням і за вибором. За походженням отримує кожна особа в момент народження, а за вибором може вільно отримати будь-яка особа замість закону місця проживання за походженням. Для отримання domicilii за вибором необхідно, аби особа фактично проживала у державі, яку вона обрала з наміром залишитися в ній назавжди.

Стосовно ефективності кожного з підходів існує безліч спірних питань. Наприклад: щодо першочергового застосування закону громадянства (lex patriae), то на його захист свідчить той факт, що в разі його застосування набагато легше встановити особистий статус фізичної особи, тобто зв'язок з державою громадянства є найбільш стабільним, його легко тлумачити та важко обійти . Але тут постає такий нюанс: велика кількість людей немає взагалі громадянства або має декілька, внаслідок чого і виникає багато проблем як для них, так і в межах міжнародних відносин. Так ось, у цих випадках і є необхідність у застосуванні закону постійного місця проживання, тобто lex domicilii, але з іншого боку застосування лише закону місця проживання може значно ускладнити сам процес визначення та зайняти більше часу. І тому в світі все частіше стає помітна тенденція до розширення кола держав, які все частіше використовують так звану «змішану систему» особистого закону, тобто застосовуються обидва варіанти, що підвищує його ефективність.

Історія виникнення

Історія становлення в Європі цього колізійного принципу нерозривно пов'язана з прийняттям в 1804 році Французького цивільного кодексу, у ст. 3 якого передбачено підпорядкування французів, які перебувають за кордоном, своїм національним законам, що стосуються цивільного стану та дієздатності . Практика вивела з цієї односторонньої колізійної норми двосторонню, розуміючи її як визначення цивільного стану та дієздатності особи її національним законом . Пізніше вихідне значення « національного закону» було закріплено в Італійському цивільному кодексі 1865 р., Німецькому цивільному укладенні 1896 р., ряді кодексів та інших законів інших країн .

Нормативно-правове закріплення в законодавстві України

Колізійні норми, що ґрунтуються на прив'язці до особистого закону фізичної особи, містяться у розділі II (Колізійні норми щодо правового статусу фізичних та юридична особа), розділі IX (Колізійні норми сімейного права) та розділі X (Колізійні норми щодо спадкування) Закону України про МПрП. При цьому загальні критерії визначення особистого закону викладено у ст. 16.

Законодавець визначає, особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. В основу такої норми лягає принцип lex patriae, який приймається як загальне правило визначення правопорядку, що регулює питання цивільної правоздатності.

Наступним логічним кроком законотворця є встановлення гнучкої колізійної норми, покликаної регулювати ситуацію, в якій принцип lex patriae не працює. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї держави, з якою особа має найбільш тісний зв'язок. Ця ж норма і передбачає визначені критерії відшукання «тісного зв'язку», зокрема, це може бути держава, де біпатрид має місце проживання або займається основною діяльністю.

Частина 3 ст. 16 пірнає ще глибше, використовуючи принцип lex domicilii як колізійну прив'язку. Особистим законом особи без громадянства вважається право держави, у якій ця особа має місце проживання, а за його відсутності — місце перебування.

Окрему категорію осіб для визначення особистого закону становлять біженці. Специфіка цього питання полягає в тому, що вони перебувають за межами країни, громадянами якої вони є, і не можуть користуватися її захистом . Для таких осіб закон визначає колізійну прив'язку — місце перебування.

По відношенню до недієздатних апатридів або біпатридів, то зміна ними особистого закону без згоди законного представника немає правових наслідків.

Посилання

• Закон місця проживання // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 2 : Д — Й. — 744 с. — ISBN 966-7492-00-8.
• Особистий закон фізичної особи // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2002. — Т. 4 : Н — П. — 720 с. — ISBN 966-7492-04-4.