Опудало (логіка)
Опудало є логічною хибою (неформальною помилкою), що полягає у створенні враження спростування слабшого аргументу, ніж пропонований опонентом, фактично спростовуючи аргумент, який не був висунутий цим опонентом. Тобто висловлюється позиція, яку легко заперечити, а потім вона приписується опонентові.
Той, хто бере участь в цій омані, як кажуть, «нападає на опудало».
Техніка опудала використовувалася протягом усієї історії полемічної дискусії, зокрема, в суперечках з приводу надзвичайно заряджених емоційних проблем, де запальне, розважальне «в бій» і поразка «ворога», можливо, відіграють більшу роль, ніж критичний погляд або розуміння обох сторін конфлікту.
Також ця техніка часто використовується як форма маніпулювання мас-медіа.
Способи використанняРедагувати
Є декілька способів використання цієї техніки:
- Представити тільки частину аргументації опонента (часто слабшу частину), спростувати її та удати, що заперечена повна аргументація.
- Представити аргумент опонента у слабшій формі, заперечити та вдати, що заперечена повна аргументація.
- Представити аргументацію опонента в перекрученій формі, заперечити та удати, що заперечена повна аргументація.
- Представити когось, хто наводить слабкі аргументи на користь питання, що розглядається як єдиного/основного захисника, спростувати його аргументи та удати, що ви маєте рацію.
- Придумати фіктивну особистість із вчинками або переконаннями, що критикуються, та удати, що цей голем представляє групу, що її промовець критикує.
ПоходженняРедагувати
Помилково визначення й назва аргументів опудала вважаються нещодавно вигаданими, хоча ще Арістотель зауважив на важливості цієї логічної хиби; Дуглас Уолтон[en] визначив, що «перше застосування цього методу ми можемо спостерігати у підручнику, як неофіційну помилковість» у Guides to Straight Thinking (Керівництво Прямого Мислення) Стюарта Чейза[en] 1956 р. (стор. 40). Проте, класичний текст Чарльза Леонарда Гамбліна[en] Fallacies (Омани) 1970 р. не згадує це ні як чіткий тип, ні навіть як історичний термін. Ідею «солом'яного опудала», можна знайти у книзі «The Scare-Crows of Sexual Slavery» американської громадської діячки Вікторії Вуд'юл[en], написаної 1873 року.
Походження терміна невідоме. Використання терміну в риториці передбачає людську фігуру з соломи, яку можна легко знищити, наприклад, військовий тренувальний манекен або опудало.
СтруктураРедагувати
Оманливість можна спостерігати у наступному шаблоні:
- Перша людина стверджує міркування X.
- Друга людина виступає проти зовнішньо схожої пропозиції Y, удавано, в той час як аргумент проти Y є аргументом проти X.
Це міркування — помилка доцільності: воно не в змозі бути зверненим до пропозиції в питанні, спотворюючи опонуючу позицію.
Наприклад: Спрощення аргументу опонента, згодом спростовуючи цю спрощену версію.
ПрикладиРедагувати
1) Аргументи опудала часто виникають в публічних дебатах:
A: Ми повинні пом'якшити закони законодавства щодо вживання алкоголю.
Б: Ні, будь-яке суспільство, з необмеженим доступом до п'янких напоїв, втрачає свою норму трудової поведінки і хоче лише негайно задовольнити себе та свої бажання.
Початкова пропозиція — пом'якшити закони держави щодо вживання алкоголю. Людина Б неправильно витлумачив цю пропозицію, відповідає на неї, як ніби це було щось як на кшталт «(ми зобов'язані мати …) необмежений доступ до п'янких напоїв». Це логічна помилка, тому що Людина А ніколи не говорив про необмежений доступ щодо п'янких напоїв.
2) А: «Сонячні дні — це добре».
Б: «Якби всі дні були сонячними, то ніколи б не було дощу, а без дощу настали б посуха і голодна смерть».
В даному випадку Б замінює твердження А на те, що нібито тільки сонячні дні — це добре, і відкидає його. А насправді говорить, що сонячні дні — це добре, не згадуючи нічого про дощові дні.
Сучасне сприйняттяРедагувати
У 2006 році Роберт Таліс та Скотт Айнін розширили застосування і використання омани опудала, після того як попередні знавці галузі риторики, були переконані, що опудало може приймати дві форми, оригінальну форму, у якій аргумент опонента спотворений, де звертання відбувається до представницької форми і нової форми, яку вони назвали формою вибору.
Форма вибору фокусується на частковому і більш слабшому представленні аргументу опонента, яку легше спростувати. Легше спростовувати цей, більш слабкий аргумент, щоб спростувати аргумент суперника в цілому. Вони вказують на схожість форм вибору та помилковість поспішного узагальнення, в якому спростування протилежної позиції, більш слабшої, ніж позиція опонента утверджується як спростування всіх протилежних аргументів. Вони виявили значно ширше використання форми вибору в сучасній політичній сфері та розглянули його значення як нового важливого інструменту для поліпшення громадського дискурсу.
Айкін і Таліс розширили цю модель в 2010 році, представивши третю форму. Посилаючись на «представницьку форму», як класичне опудало, і «форму вибору», як слабкої людини, була названа третя форма — «невидимка». Аргумент-невидимка — повна вигадка, де обидві точки зору не існують, опонент не виражає точку зору як насправді існуючу, або принаймні опонент не стикався з нею.
Див. такожРедагувати
ПриміткиРедагувати
ПосиланняРедагувати
- Підміна тези // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 214.
- Когнітивні прийоми логічного типу // Учбові Матеріали для студентів і школярів України
- Типові помилки в аргументації та критиці // pidruchniki.com
- Дайана Халперн, Психология критического мышления. «Соломенное чучело» с.199 (рос.) // moemesto.ru
- Соломенное чучело (рос.) // Словарь скептика