Обряд комори
Обряд комори або укладання ліжка (eng. Bedding ceremony)— звичай першої шлюбної ночі, традиційний весільний обряд в українців-селян до середини ХХ ст. входить до структури весільного дійства, відбувається у неділю ввечері та має своє продовження в понеділок. Центральне місце в ньому займає акт подружнього єднання молодих у коморі та демонстрування сорочки молодої. Тут важливим є доказ незайманості дівчини, про що має свідчити червона відзнака на її сорочці.
— Миколо, починай!
— Так ви ж всі дивитеся?!
— А хто казав, що буде легко?
Традиції ред.
Ритуали вкладання в ліжко практикувалися в різних європейських культурах, причому церемонія відрізнялася від місця до місця. Люди, які вкладали молодят у ліжко, зазвичай включали їхню родину, друзів і ширшу громаду.[1] Ритуал часто асоціюється з музикою, непристойними піснями та жартами. Він символізував залучення громади до шлюбу, особливо до сексуальної близькості пари, а також їхню подружню вірність. Сама консумація, тобто перший статевий акт пари, у більшості країн Західної Європи не відбувалася на очах у людей.
Англії ред.
В Англії церемонія зазвичай починалася з благословення священиком ліжка, після чого молодята готувалися спати і пили солодке і пряне вино. Потім наречені та подружки нареченої сідали з боків ліжка й кидали в них панчохи пари; Вважалося, що попадання вказує на те, що метальник незабаром одружиться. Нарешті штори закривали ліжко, і пара залишилася сама. Деякі молодята відмовлялися брати участь у церемонії застилання. Король Англії Карл I (правління 1625–1649) особливо замкнув двері своєї спальні; однак, незважаючи на його відмову, звичай залишався поширеним ще одне століття серед усіх соціальних класів, включаючи королівську родину.[2]
Німеччини ред.
У 16 столітті на території нинішньої Німеччини церемонія укладання ліжка проводилася під звуки сопілок, барабанів і «непристойні звуки», після чого молодят залишали наодинці, а гості продовжували святкувати досить голосно, щоб молодят не було чутно. У багатьох місцях сім’я чи громада окремо одягали молодят до сну, а потім вели до спальні.[1] В інших очікувалося, що пара знову приєднається до вечірки пізніше.[3] В епоху Реформації церемонія укладання ліжка була пов’язана з ритуалами, які закріплювали за нареченою соціально-економічні права та обов’язки, як господині.
Скандинавські країни ред.
У Скандинавії це був найпочесніший весільний обряд, який вів наречену до ліжка у святковій процесії. Після того, як вони вкладалися в ліжко, гості пропонували молодятам страви та швидко їли разом з ними, перш ніж залишити їх наодинці. Через важливість ритуалу, спеціально прикрашені весільні ліжка іноді позичали у друзів, родичів чи сусідів. Згодом постільна білизна стала суто символічною: батьки нареченої вкривали молодят ковдрою, а потім розгортали її.[3]
Україна XVII ст. ред.
Обряд згадується в «Описі України» Боплана 1650 року[4].
|
Коли підходить час класти наречену на шлюбне ложе, жінки, родички нареченого, забирають її і відводять до покою, де роздягають догола і докладно оглядають її з усіх боків, заглядаючи навіть за вуха, у волосся, між пальцями ніг та інших частин тіла, щоб переконатися, чи ніде немає захованої крові, шпильки або шматини, просоченої якою-небудь червоною рідиною. Якби щось подібне знайшлося, весілля порушилося б і зчинилося б велике замішання. Коли нічого не знаходять, на наречену одягають гарну бавовняну, зовсім білу нову сорочку, потім кладуть її у постіль між двома простирадлами і приводять потайки нареченого, щоб ліг разом з нею. Коли молоді опиняться разом, закривають завісу, а тим часом більшість присутніх на весіллі приходить до покою з сопілкою. [Чоловіки] танцюють з чаркою в руках, жінки підскакують і плещуть в долоні, аж доки шлюбний союз не звершиться. Коли під час щасливого поєднання наречена подасть якийсь знак втіхи, усі присутні одразу ж починають підскакувати і, плещучи в долоні, зчиняють веселий галас. Родичі нареченого, не відходячи, стоять на сторожі коло ліжка, прислухаючись, що там відбувається, чекаючи, щоб відслонити завісу, коли фарс буде закінчено. Тоді подають [нову] білу сорочку, а якщо на знятій з неї знаходять сліди невинності, наповнюють увесь дім гучними криками радості і вдоволення, і вся рідня їх підтримує 307. Потім [наречену] одягають і зачісують так, як водиться серед жінок, до числа котрих вона приймається, тобто покривають їй голову, що дозволяється лише після набуття становища [заміжньої жінки]. Дівчата ж ніколи не носять іншого убору, окрім власного волосся, і вважали б це для себе ганьбою. | 
|
Див.також ред.
Примітки ред.
- ↑ а б Bailey, Merridee; Barclay, Katie (2017). Emotion, Ritual and Power in Europe, 1200–1920: Family, State and Church. Springer. 2017. ISBN 978-3319441856..
{{cite book}}: Перевірте значення|isbn=: недійсний символ (довідка) - ↑ Monger, George (2004). Marriage Customs of the World: From Henna to Honeymoons. ABC-CLIO. ISBN 1576079872.
- ↑ а б Korpiolla, Mia (2009). Between Betrothal and Bedding: Marriage Formation in Sweden 1200–1600. BRILL. ISBN 978-9004173293.
- ↑ Боплан. Опис України... С. 66—67.
Бібліографія ред.
Джерела ред.
- Боплан, Г. Л. де. Опис України. Пер. з фр. Я.І.Кравця, З.П.Борисюк. Київ, 1990. [1]