Обговорення:Ненадиха

Ця стаття є частиною Проєкту:Населені пункти України (рівень: невідомий)
	Мета проєкту — покращувати усі статті, присвячені населеним пунктам та адміністративно-територіальним одиницям України. Ви можете покращити цю статтю, відредагувавши її, а на сторінці проєкту вказано, чим ще можна допомогти. Учасники проєкту будуть вам вдячні.
???	Цю статтю ще ніхто не оцінив за шкалою оцінок статей Проєкту:Населені пункти України.
	Чим допомогти: Допоможіть у доповненні даних про населення населених пунктів України Доповнюйте статті інформацією про пам'ятки Оновлюйте дані у статтях Долучайтеся до поточних обговорень

Перенесено з статті

Наступний матеріал виглядає як оригінальне дослідження, тому, поки немає додаткових джерел, забрав із статті сюди. --Kanzat (обговорення) 12:01, 10 грудня 2020 (UTC)

Дерево-старожил

(Із спогадів майора у відставці Каргалуцького В.Л) Бабусі моїй Марії Прокопівні в той час військового лихоліття було років вісімдесят. Довгими зимовими вечорами мені подобалось вислуховувати її розповіді-спогади. Пам'ятаю один такий про панський парк села. В свої молоді роки, бабуся жила якраз напроти того парку, її садибу від панського маєтку розділяв став, який також належав поміщику. Зрозуміло, що сам парк і Панський став для селян були недоступні — територія охоронялась. В ставку водились величезні коропи, а в берегових норах діти, купаючись, виловлювали раки. На протилежному березі була купальня, стояли човни, там відпочивала поміщикові сім'я. вздовж берега красувалась алея, висаджена каштанами, а центральна — липами. Великий фруктовий сад прикрашали клумби екзотичних квітів, у парку вільно походжали павичі. Біля панського будинку (після революції школи) величаво шуміли стальним листям велетенські осокори. Я їх добре пам'ятаю із шкільних років. Деякі з них упали підмиті ставковою водою і люди, у тяжкі роки війни, пиляли та рубали їх на дрова. До наших днів дожило одне дерево тих часів і стоїть воно високо, піднявши свої віти, як охоронець історії села. Одна його половина обламалась в грозу від власної ваги та вітру і дерево стало схоже на пораненого воїна, який пройшов безліч крутих доріг, а пережите і побачене береже в своїй пам'яті.

Церква

Однією з найдавніших споруд нашого села є церква, яка розташована на пагорбку в центрі села. З якого куточку не подивишся на наше село, яке потопає в зелені садів, завжди можна побачити купол церкви, який виблискує на сонці. З 1745 по 1748 рік в селі будувалася кам'яна церква. Простояла вона 10 років і почала руйнуватися. Тому силами парафіян почали будувати дубову, яку опісля два рази вражала блискавка. Церква не згоріла, але постраждав Іконостас. Будівництво цегляної церкви розпочалося на початку XX століття. В 1911 році в день Святого Якима і Ганни 22 вересня, а закінчили в 1912 році. Стіни храму були розмальовані картинами з життя святих апостолів, а біля вівтаря величаво красувалось зображення Святої Богородиці. Церкву відвідувало багато прихожан з навколишніх сіл. Минав час, змінювалося відношення до релігії. По всій Україні руйнували Божі храми. Не минуло це лихо і нашу церкву, яка в 1929 році була частково зруйнована і припинила своє існування. Лише в роки війни і повоєнні роки сільська церква знову почала діяти, але діяла вона тимчасово. В 1950—1951 роках її вже використовували як зерносховище та для інших сільськогосподарських потреб. Згодом приміщення просто пустувало. В 1980 році церкву перебудували на сільський клуб. В 1995 році розпочалося відновлення церкви, після реставрації вона знову почала діяти.

Історична пам'ятка села Ненадихи — млин

На території села в минулому столітті діяло два водяних млини — Герасимів і Гаврилів та п'ять вітряних. У 1912 році побудовано на кошти кредитного товариства дерев'яний млин — питель. Устаткування було завезено з Польщі, Росії, Швеції волами протягом одного року. З тих років млин справно обслуговував потреби жителів села у високоякісному борошні, яке славилось на весь район. Не випадково до млина їхали люди з багатьох сіл. Давно вже не має вітряних та водяних млинів, а дерев'яний млин стоїть і досі.

Історія шкільного парку

Місце, де знаходиться зараз школа і парк, було заросле кущами, бур'янами. Раніше до революції, тут був парк панський. Посередині висаджена липова алея, далі клумби з квітами, альтанки. Там відпочивала панська сім'я, родичі та гості. Селяни туди доступу не мали. Після розгромлення панського маєтку люди взялися за парк: вирізали дерева, розбили альтанки. Утворився пустир. В 1964 році спланували будувати школу на вище згаданій ділянці. Голова колгоспу Ратушняк В. Ф., директор школи Цовбун С. Р. здійснювали цей задум. Пустили трактори, які зрівняли та розчистили площу. Розпочалося будівництво. За два роки «виросла» школа. В 1967 році учні сіли за парти. Весною наступного року вирішили посадити парк. Завезли саджанців. З ентузіазмом взялися за роботу учителі і учні. Керувала посадкою дерев досвідчений біолог Паламарчук Галина Олексіївна. Висадили тополину алею, а на вільній площі садили різні лісові дерева. Є там і яблунька, яку приніс і посадив колгоспник Мельник Ф., який казав: «Нехай росте на радість людям». Через три роки висадили свідину вздовж алей і посадили ялинки. Так за кілька десятків років розрослись дерева і утворився парк єдиний в селі, який радує зір селян, і вчителів-пенсіонерів, які висаджували ці дерева з надією, що колись прийдуть сюди відпочивати.