Відкрити головне меню

Біографічні відомостіРедагувати

Носань Сергій Лукич народився 1 липня 1939 року у с. Чехівка Чорнобаївського району Черкаської області у працьовитій хліборобській родині. Він був ще зовсім малим, коли батько пішов на війну і не повернувся. Усі сімейні турботи лягли на плечі матері, яка працювала у рільничій бригаді. Згодом матір померла.

Після закінчення школи працював у будівельній бригаді. Наступними віхами життя були служба в армії, робота на переправі (на поромі). 1967 року закінчив Черкаський педагогічний інститут. Працював матросом, учителем, журналістом, викладачем інституту.

Товаришував із Григором Тютюнником.

Автор оповідань, повістей: «Стежка в зеленому житі» (1976), «Час глибокої осені» (1979), «Високі, високі гори» (1984), «Вогонь, що спалює дотла» (1989), «Пір'їна з крила Жар-птиці» (про народного майстра з Кам'янки Макара Муху), «Осіннє золото» (2004); романів: «Метеори» (1986), «Голгофа любові», «Пласти»; нарисів «Геній правда», «Ой, Дніпро, Дніпро»; поетичних драм «Остання мить» (про лицаря української поезії Василя Симоненка), «Судна ніч» (про Богдана Хмельницького), «Богом даний я народу», «Мазепа»; п'єс про Т. Шевченка «Та не однаково мені…», про Софію Потоцьку, чиїм ім'ям названо парк «Софіївку» в Умані — перлину паркової архітектури світового значення «Моя любове, моя Мадонно», трагікомедій «Монолог» та «Ювілей» та ін.

Лауреат обласної літературної премії «Берег надії» імені Василя Симоненка (1994)[2] та літературно-мистецької премії імені Михайла Старицького (2001)[3].

Працював редактором Черкаської обласної державної телерадіокомпанії.

Пішов з життя 24 лютого 2019 року у м. Черкаси[4].

ТворчістьРедагувати

Література приваблювала Сергія Носаня давно. Ще в п'ятому класі він створив одноактівку зі шкільного життя «Горобчик», у якій сам виконав головну роль. З того часу письменник залишився вірним літературі. Пише про побачене, вистраждане.

ПрозаРедагувати

Перше оповідання «Пісня для тебе» було опубліковано у «Сільських вістях» у 1972 році. Далі були ще оповідання, вірші та етюди.

Уже першу повість С. Носаня «Стежка в зеленому житі» (1976)[5] помітив метр української прози, великий Олесь Гончар і тепло привітав у пресі молодого автора. Надзвичайно високо оцінив видатний майстер і наступну — екологічну повість Сергія Носаня «Ой, Дніпро, Дніпро!..», де автор на ґрунті багатющого документального матеріалу зболено розповідає, вдаючись до метафоричних узагальнень, про сотні тисяч гектарів безцінних земель, потоплених гнилими водами Кременчуцького та інших так званих «рукотворних морів» Дніпровського каскаду, про тисячі знищених тими ж «морями» древніх сіл, серед яких і рідна авторові Дубинка[6], що стала прототипом зображеного в повісті хутора, про ту страшну матеріальну, а ще страшнішу — непоправну моральну — шкоду, злочинно завдану Україні і її народові в часи безглуздих компартійних дороговказів.

Широкий розголос мав роман С. Носаня «Голгофа любові» (1989) про самовіддану дружину декабриста Василя Давидова Олександру Давидову, яка, маючи вже шестеро маленьких діток, з нашої Кам'янки помандрувала за чоловіком в Сибір на каторгу і прожила там, підтримуючи його до самої смерті, 25 довгих тяжких років. Збираючи матеріал для роману «Голгофа любові», він їздив по Сибіру, місцями каторжних робіт і поселень декабристів.

У 2009 році було видано вибрані твори С. Носаня[7].

Іронічна прозаРедагувати

Окрему сторінку творчості посідає «іронічна проза» С. Носаня. Варто згадати такі гумористичні та сатиричні твори: «Хобі» (1980), «Скільки тій людині треба?» (1987), «Мужність», «Лящі» (1989), «Джерело», «Витівки прибульців» (1990), «Мамонто-динозаврія», «Життя покаже…», «Вишняк», «З ранку до вечора», «Субординація», «Трибуна» (1991), «Аванс», «Приступаємо до розсекречення», «Даєш!..» (1992), «Помітний крок, (або Прес-служба представника прези-дента в районі „Ч“ повідомляє)» (1994), «Мер і мер-седес», «Маразм» (1995), «Пір'я, або Портрети з натури» (1997), «Українська правиця; Гарант, або Як утворюються партії» (2001), «Самоврядування» (2002), «Усмішка любові», «Святий дух», «Золоті стегенця» (2004), «Батьківщина-мати кличе», «Качине око», «Русалонька» (2005), «Диваківці, або Котигорошко і Понтій Пілат з Холодного Яру»[8] (2008), Протягом 1999—2004 років виходило вибране з його іронічної прози[9].

ПоезіяРедагувати

Микола Жулинський, академік, директор Інституту літератури НАН України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, так висловився про його поетичну творчість:

«Чудова поетична мова, прозорий стиль, яскрава й оригіналь-на художня палітра бачення людських характерів і земного жит-тя взагалі з притаманним авторові філософським заглибленням і осмисленням.»

Драматичні твориРедагувати

У 1990 році було опубліковано «По схрещених мечах, або Остання ніч з життя поета Василя Симоненка» — фрагмент з однойменної поетичної драми-феєрії.

Автор поетичних драм, п'єс.

Поетична драма «Остання мить»Редагувати

Дія п'єси «Остання мить» гранично сконденсована в часі. Поет показаний в останню мить перед вічністю, коли перед ним проходить все його коротке, як спалах, 28-річне життя, взяте не в побутовому плані, а в чисто духовному. Ось чому в п'єсі не треба дошукуватися скрупульозної побутової подібності її героя до свого прототипу. Образ Поета ідентифікується із Симоненковою поезією. Це духовний портрет Василя Симоненка. Звідси й Поетові передсмертні видіння, в яких йому являються герої власних творів — Мати, вона ж і Вітчизна, його Дід, Дядько-«злодій», Дурило, баба Онися, Любов Поета. Крізь призму своїх героїв і оглядає поет життєвий шлях. І хоч Муза (світле начало, уособлення Життя Поета) і Смерть ведуть боротьбу за Поета в цю останню мить, насправді свій вибір між життям і смертю він зробив значно раніше, коли зважився сказати людям страшну правду. Отож, зустрівшись з Дідом у потойбічному світі й чує від нього Поет:

Сказати правду закортіло?
А не сказав би — не боліло б,
І там би, на землі, спокійно жив...
За правду — не прощають, брате...

С. Носань показав символічну сцену «Побиття Поета»[10], якою починається перша картина. Сцена трагічна. Вона є своєрідним прологом, у якому сконденсовано все життя Поета: тут і слава, і квіти, і ненависть яничарів, і жорстока розв'язка — смертельне побиття Поета-патріота. Страшні, моторошні слова Смерті примушують нас ще й ще раз задуматися: як ми живемо, що ми за народ такий самоїдський:

– Іще одному,
свої своєму —
вкоротили путь.

Вибір Поет зробив фактично не в останню мить, а значно раніше, всім своїм життям, саме цей безкомпромісний вибір і привів його до передчасної останньої миті. У п'єсі це Поетове рішення змальовано за сценічними законами в заключній сцені «Вибір». Смерть на прохання Життя (Музи Поета) дає Поетові останній шанс — вибрати одну з двох чаш, яку йому треба випити. Одна дарувала життя не духовне, а фізичне, і мала бути куплена забуттям усіх тривог уярмленої України, її народу. Друга, наповнена цими тривогами гірка чаша, приводила до неминучої фізичної смерті. Поет вибрав ту, другу, з людськими болями й тривогами, з болем, тривогою Батьківщини й випиває її до дна. І з'являється маленький Син Поета і слухає його заповіт, який ось уже четверте десятиріччя є й нашим заповітом:

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Публіцистичні твориРедагувати

Почав публікуватися з 1972 року.

Твори для дітейРедагувати

Його твори для дітей «Сонячний ранок», «Чисті плеса» та «Остання двійка» включені до антології дитячих оповідань українських письменників та до «Читанок» для 1-го і 2-го класів.

ПриміткиРедагувати

  1. Громадський, В. За вагомий вклад у становлення і розви-ток області [Текст]: [присвоєння звання ―Заслужений діяч мис-тецтв України‖ письм. Носаню С. Л.] / Віктор Громадський // Черкас. край. — 2004. — 6 лют. — С. 1-2.
  2. Лауреатів премії визначено [Текст]: [1994 р.]: [лауреати премії ―Берег надії‖ ім. В. Симоненка за виставу ―Остання мить‖ : Ситник А. І., реж.; Носань С. Л., драматург; Жила А. І., ак-тор] // Черкас. край. — 1995. — 7 січ. — С. 3.
  3. Гавришкевич, В. Названі лауреати премії імені Михайла Старицького [Текст]: [2001 р.]: [творч. кол. авт. держтелерадіо-компанії (авт. проекту — Калініченко М.; авт. сцен. — Носань С.; реж.-постановник і оператор — Бойчук А.) — за худож.-публіц. фільм ―По кому подзвін‖] / Валентина Гавришкевич // Черкас. край. — 2001. — 26 груд. — С. 2.
  4. Помер відомий черкаський письменник Сергій Носань. Прес-Центр. 24 лютого 2019. Архів оригіналу за 24 лютий 2019. Процитовано 24 лютого 2019. 
  5. Стежка в зеленому житі [Текст]: повість / Сергій Но-сань; іл. І. Заруба // Вітчизна. — 1976. — № 5. — С. 31-91.
  6. Хутір Дубинка, де народився письменник, входив до Чехівської сільради. Його поглинуло Кременчуцьке водосховище
  7. Вибрані твори [Текст]: у 2 т. / Сергій Носань. — Черкаси: [Чабаненко Ю. А.], 2009
  8. Український народний казковий роман
  9. Пір'я [Текст]: вибр. ірон. проза: у 27 т. / Сергій Носань — Черкаси: Сіяч, 1999—2004
  10. Як відомо, В. Симоненка було жорстоко, по-бандитськи по-бито в совєтській міліції. Після того побиття поет тяжко захворів і невдовзі згас

Література про Сергія Носаня та його творчістьРедагувати

  • Шолудько, О. Націленість на сильний характер [Текст]: критика про творчість Сергія Носаня / О. Шолудько // Трудова слава. — 1980. — 13 груд.
  • Негода, М. Сергієві Носаню — 50 [Текст] / Микола Негода // Літ. Україна. — 1989. — 20 лип. — С. 6.
  • Бурій В. 60 років від дня народження С. Л. Носаня / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). — 1999. — 3 лип. — С. 2.
  • Туменко, Л. Диявол, смерть, муза — одвічні супутники життя [Текст]: [за матеріалами бесіди з письмен. С. Носанем] / Л. Туменко // Черкаси. — 1992. — 24 січ. — С. 6.
  • Романенко, А. Усе, що для душі — ціни не має… [Текст]: письменникові Сергію Носаню — 55 / Анатолій Романенко // Черкаси . — 1994. — 1 лип. — С. 8.
  • Овчар, П. Шлях до прозріння [Текст]: [драматург. об-дарування С. Носаня та його п'єси] / П. Овчар // Ділова Черка-щина. — 1995. — 1 груд. — С. 12.
  • Захарченко, В. Сходження на гору [Текст]: Сергієві Носаню — 60 / Василь Захарченко // Літ. Україна. — 1999. — 1 лип. — С. 5.
  • Олесь Гончар: «Вашій душі є що сказати людям!» [Текст]: Сергієві Носаню — 60! // Нова Доба. — 1999. — 26 черв. — С. 3.
  • Павлюк, В. Стежка в зеленому житі, або Година з пись-менником Сергієм Носанем [Текст]: [за матеріалами бесіди з С. Носанем] / В. Павлюк // Місто. — 1999. — 1 лип. — С. 4.

ДжерелаРедагувати