Вікіпедія

Національні історичні місця Канади

об'єкт, визнаний урядом як важливий в історії Канади
(Перенаправлено з Національне історичне місце Канади)

Національні історичні місця Канади (англ. National Historic Sites of Canada, фр. Lieux historiques nationaux du Canada) — об'єкти, визначені федеральним міністром навколишнього середовища за порадою Ради історичних місць і пам'яток Канади (HSMBC) як такі, що мають національне історичне значення[1][2]. Програмою національних історичних місць керує федеральне агентство Парки Канади (англ. Parks Canada). Станом на липень 2021 року нараховувалося 999 національних історичних місць[3][4], з яких 172 перебувають у віданні Parks Canada; решта управляється або належить іншим рівням влади чи приватним структурам[5]. Ці об'єкти розташовані в усіх десятьох провінціях і трьох територіях, причому два об'єкти розташовані у Франції (Меморіал Ньюфаундленду в Бомон-Амелі та Канадський національний меморіал Вімі)[6].

Національні історичні місця Канади
Країна  Канада
Юрисдикція Канада
Офіційний сайт​(фр.)
Офіційний сайт​(англ.)
CMNS: Національні історичні місця Канади у Вікісховищі

Існують відповідні федеральні позначення національних історичних подій і національних історичних осіб[7]. Кожне з місць, подій та осіб зазвичай позначається федеральною табличкою одного стилю, але маркери не вказують, яку категорію було присвоєно суб'єкту. Канал Рідо є національним історичним місцем, а канал Велланд — національною історичною подією[8].

Історія ред.

Передумови ред.

 
Святкування 300-річчя міста Квебек у 1908 році послужило каталізатором федеральних зусиль щодо визначення та збереження історичних місць.
 
Форт принца Уельського в Черчіллі, Манітоба, був одним із перших двох місць, визначених у Західній Канаді.

Поява канадських націоналістичних настроїв наприкінці 19-го і на початку 20-го століття призвела до зростання інтересу до збереження історичних місць Канади[9]. В інших країнах світу було багато прикладів увічнення місць. За підтримки таких знаменитостей, як Віктор Гюго та Ежен Віолле-ле-Дюк, Комісія історичних пам'яток була створена у Франції в 1837 році; у 1840 році вона опублікувала свій перший список визначних місць, що містив 934 записи. У Сполученому Королівстві Національний фонд пам'яток історичного значення або природної краси був створений у 1894 році для захисту історичної та природної спадщини цієї країни[10][11]. Хоча до 1916 року в Сполучених Штатах не було служби національних парків, поля битв Громадянської війни були визначені та під доглядом військового міністерства: Чікамауґа і Чаттануґа (створені в 1890 році), Антітам (1890), Шайло (1894), Ґеттісбурґ (1895), Віксбурґ (1899) і Шалметт (1907)[12][13].

В Канаді лорд Дафферін, генерал-губернатор з 1872 - 1878 роках, ініціював деякі з найбільш ранніх помітних зусиль щодо збереження історичних місць Канади. Він зіграв важливу роль у зупиненні руйнування укріплень міста Квебек, і він був першим державним чиновником, який закликав створити парк на землях поблизу Ніагарського водоспаду[13][14].

300-річчя заснування міста Квебек у 1908 році та створення того ж року Національної комісії для збереження Полів Авраама послужили каталізатором федеральних зусиль щодо визначення та збереження історичних місць по всій Канаді[15]. У той же час федеральний уряд шукав шляхи розширення системи національних парків на Східну Канаду[9]. Більш населений схід не мав таких самих великих просторів неосвоєних коронних земель, які стали парками на заході, тому Відділення парків Домініону (попередник Парків Канади) провело огляд історичних рис ряду обєктів, щоб вони стали центральними для нових національних парків. У 1914 році відділ парків провів дослідження історичних місць у Канаді з метою створення нових зон відпочинку, а не збереження історичних місць. Форт-Гау в Сент-Джоні, Нью-Брансвік, був визнаний національним історичним парком у 1914 році під назвою «Національний парк Форт-Гау». Форт не був об'єктом значного національного історичного значення, але його призначення дало обґрунтування для придбання землі під парк. Форт-Енн в Аннаполіс-Роял, Нова Шотландія, також був визначений у 1917 році[16].

У 1919 році Вільям Джеймс Рош, міністр внутрішніх справ, був стурбований долею старих хутряних торгових факторій у Західній Канаді, і його також лобіювали історичні асоціації по всій Канаді щодо федеральних коштів для допомоги у збереженні та вшануванні місцевих визначних місць. У той же час Департамент міліції та оборони прагнув передати старі форти та пов'язані з ними витрати до Відділення парків. Рош попросив Джеймса Б. Гаркіна, першого уповноваженого парків домініону, розробити політику відомства щодо спадщини. Гаркін вважав, що відділення парків не має необхідного досвіду для управління історичними ресурсами; він був стурбований відносно слабкою історичною цінністю Форт-Гау, першого історичного парку країни, і переживав, що поліпшення парку несумісні з атрибутами спадщини Форт-Енн, другого історичного парку[17].

Рада історичних місць і пам'яток Канади ред.

 
Спочатку програма була зосереджена суто на вшануванні пам'яті, а не на збереженні чи реставрації. Руїни Луїсбурзької фортеці були визначені в 1920 році, але зусилля з відновлення фортеці почалися лише в 1961 році.

За рекомендацією Гаркіна в 1919 році уряд створив Консультативну раду збереження історичних місць (пізніше названу Радою історичних місць і пам'яток Канади) з метою консультування міністра щодо нової програми національних історичних місць[9]. Першим головою Ради був обраний бригадний генерал Ернест Александр Крукшенк, відомий авторитет з питань війни 1812 року та історії Онтаріо, обіймав цей пост двадцять років[18]. Першим місцем, визначеним і поміченим згідно з новою програмою, було «Скелясте місце» в Порт-Дуврі, Онтаріо, де два священники в 1670 році оголосили про суверенітет короля Франці Людовика XIV над регіоном озера Ері[19].

Через брак ресурсів HSMBC обмежилась рекомендацією щодо визначення місць, і програма була зосереджена на вшануванні, а не на збереженні. Бенджамін Сульте, член HSMBC, написав Гаркіну в 1919 році про значні руїни в Forges du Saint-Maurice, радячи радше встановлення меморіальної дошки, аніж реставрацію: «Все, що можна зробити в наші дні, це відгорнути геть купу каміння, щоб дістатися до фундаментних стін і поставити знак у центрі розчищеної площі»[20].

У перші роки існування програми були обрані національні історичні місця на вшанування битв, важливих людей, торгівлі хутром та політичних подій; увага була зосереджена на «великих людях і подіях», заслугою яких вважалося створення держави[15][21]. Із 285 національних історичних місць, визначених до 1943 року, 105 представляли військову історію, 52 представляли торгівлю хутром і освоєння континенту, а 43 - відомих осіб (майже самих чоловіків). Було також сильне упередження на користь вшанування пам'ятних місць в Онтаріо порівняно з іншими частинами країни. У якийсь момент деякі члени HSMBC дійшли висновку, що на острові Принца Едварда взагалі не було об'єктів, гідних відзначення. Тодішню популярність об'єктів в Онтаріо, пов'язаних з війною 1812 року та лоялістами Об'єднаної Імперії, приписують впливу Крукшенка, що призвело до створення «справжнього частоколу історичних пам'яток вздовж річки Святого Лаврентія », а в Ніагарі – пропагування лояльності доктрини імперської єдності з Британією, вшановуючи опір «американізму»[22]. Пропозиції щодо визначення місць, пов'язаних з імміграцією євреїв, чорношкірих та українців до Канади, були відхилені, як і спроби визнати патріотами учасників повстання 1837 року[23][24]. Таким був погляд Ради на історію Канади в першій половині 20 століття. Тодішній історик Ів Івон Пелетьє описав HSMBC як «клуб вікторіанських джентльменів», що складався з вчених-самоуків, чиї рішення приймалися без консультацій з громадськістю та без допомоги секретаріату для подальшого вивчення рекомендацій членами Ради[25].

Членами Ради історичних місць і пам'яток Канади були:

Ім'я провінція Рік приєднався Залишився рік Додатковий
Е. А. Крукшенк Онтаріо 1919 рік 1939 рік Голова Ради 1919–1939
Джеймс Койн Онтаріо 1919 рік 1932 рік
Фредерік Говей Британська Колумбія 1923 рік 1944 рік Голова Ради 1943–1944
Фред Лендон Онтаріо 1932 рік 1958 рік Голова Ради 1950–1958
В.Н. Сейдж Британська Колумбія 1944 рік 1959 рік
Гаррі Вокер Онтаріо 1955 рік 1959 рік
Дональд Крейтон Онтаріо 1958 рік 1972 рік
А.Р.М. Ловер Онтаріо 1959 рік 1961 рік
Марґарет Ормсбі Британська Колумбія 1960 рік 1967 рік
Джеймс Дж. Талман Онтаріо 1961 рік 1973 рік
Джеймс Несбітт Британська Колумбія 1967 рік 1971 рік
Маргарет Пранґ Британська Колумбія 1971 рік 1979 рік
Дж.М.С. Керлес Онтаріо 1972 рік 1985 рік Голова Ради 1981–1985
Б. Нейпір Сімпсон Онтаріо 1973 рік 1978 рік
Чарльз Гамфріз Британська Колумбія 1979 рік -
Едвард Сторі Онтаріо 1981 рік 1987 рік
Томас Г. Б. Саймонс Онтаріо 1986 рік - Голова Ради 1986–
Джон Г. Вайт Онтаріо 1988 рік –

Еволюція програми ред.

 
Áísínai'pi, місце, яке має значне культурне та релігійне значення для народу чорноногих, було визначене у 2006 році.
 
Історичний район Вестмаунт, Квебек, був визначений у 2011 році на знак визнання зусиль місцевих жителів, які десятиліттями працювали над захистом історичного довкілля району[26].

З плином часу і зростанням системи, масштаб програми та природа визначених обєктів змінювалися. До 1930-х років фокус руху спадщини в Канаді перемістився з відзначення пам'яті на збереження та розвиток. Зміни були найбільш помітними в Онтаріо, де Комісія парків Ніагари відновила Форт Джордж, а Департамент автомобільних доріг — форт Генрі. Велика депресія певною мірою створила можливості для значних проектів збереження спадщини на федеральному рівні. Хоча HSMBC мало цікавився цими зусиллями, обмежуючись пам'ятною роллю, відділ парків широко використовував державні фонди допомоги, щоб наймати працівників для допомоги у відновленні старих укріплень[27].

У 1943 році тимчасовий голова HSMBC Фредерік Вільям Говей закликав своїх колег-членів ради розглянути ширший діапазон позначень і виправити географічний і тематичний дисбаланс у назвах. Зокрема, Говей закликав HSMBC приділяти більше уваги економічній, соціальній та культурній історії, а також закликав ввести мораторій на додаткові відзначення, пов'язані з війною 1812 року[28][29]. У 1951 році Королівська комісія з національного розвитку в галузі мистецтва, літератури і науки наголосила на дисбалансах програми національних історичних місць, закликаючи до більш амбітної програми з більшою увагою до збереження архітектури. У 1955 році до Закону про історичні місця та пам'ятники було внесено зміни, які дозволили позначати будівлі за їх віком або дизайном, що призвело до нового зосередження на позначенні архітектурної спадщини Канади[30][31]. 1950-ті роки також ознаменували початок ери «великого проєкту», яка досягла апогею в 1960-х роках, коли федеральний уряд інвестував значні кошти у реставрацію та реконструкцію відомих національних історичних місць, таких як цитадель Галіфакса, Луїсбурзька фортеця, укріплення Квебек-Сіті та історичне ядро Доусон-Сіті[32].

У 1970-х роках почалось нове зрушення в характері позначень. З 473 національних історичних місць, визначених між 1971 і 1993 роками, раніше домінуюча категорія військово-політичних подій становила лише 12 відсотків нових позначень, причому пам'ятники типу «Битва за...» були замінені місцями, пов'язаними з федеральною політикою. Найбільша група позначень (43 відсотки) стосувалася історичних будівель[33]. До 1990-х років три групи були визначені як недостатньо представлені серед національних історичних місць: корінні народи, жінки та етнічні групи, крім французів та англосаксів. Згодом були докладені зусилля для подальшої диверсифікації позначень відповідно[15][21]. Саою-Едачо на північно-західних територіях був визначений у 1997 році, ставши першим національним історичним об'єктом, визначеним і придбаним на основі консультацій з аборигенами, а також найбільшим національним історичним об'єктом на суші (приблизно розміром з острів Принца Едварда)[34]. Саме в цей час використання терміну «Національний історичний парк», який тоді ще використовувався для класу більших національних історичних місць, якими керували Parks Canada і вважався «надзвичайною цінністю для канадської історії», було припинено[31][35][36].

Зміни не обмежувалися новими позначеннями, оскільки інтерпретація багатьох існуючих національних історичних місць не залишалася статичною і розвивалася з часом. Наприклад, на сьогоднішній день відзначення національних історичних місць у преріях, пов'язаних із повстанням на Ред-Рівер та Північно-Західним повстанням, пройшло щонайменше три етапи. У 1920-х роках меморіальні дошки, встановлені на цих місцях, свідчили про розширення Канади та західної цивілізації по всій Північній Америці. Через місцевий тиск, зміни в HSMBC та історіографію, що розвивається, тексти, представлені в 1950-х роках, уникали попередньої тріумфалістської версії подій, але також уникали будь-якого аналізу причин чи наслідків подій. Починаючи з 1970-х років, зміна підходу до збереження спадщини в Парках Канади, у поєднанні з зростаючим регіоналізмом та більш наполегливим рухом за права корінних народів, привели до наступного покоління інтерпретаційних документів, у якому зосереджено увагу на корінних спільнотах, які зазнали вигнання та переміщення в ході експансії європейського населення в Канаді 19 ст.[29].

Відзначення ред.

 
Таблички, прикріплені до пірамідок, спочатку використовувалися для позначення національних історичних місць, таких як ця в Ґленґаррі-Лендінґ в Онтаріо.

Національні історичні об'єкти, організовані за п'ятьма загальними темами: «Заселення земель», «Врядування Канади», «Економіка в розвитку», «Побудова соціального та громадського життя» та «Прояви інтелектуального та культурного життя»[37]. Щоб стати місцем відзначення, сайт має відповідати принаймні одному з наступних критеріїв:

  • ілюструвати виняткові творчі досягнення в концепції та дизайні, технології чи планування або значний етап у розвитку Канади;
  • ілюструвати або символізувати, повністю або частково, культурну традицію, спосіб життя або ідеї, важливі для розвитку Канади;
  • бути явно та змістовно пов'язаним або ідентифікованим з особами, які мають національно-історичне значення; або
  • бути чітко та змістовно пов'язаними або ототожненими з подіями, яким надається національно-історичного значення[38].

Визначення національного історичного місця не гарантує правового захисту історичних елементів об'єкта[39]. Проте історичні об'єкти можуть бути визначені більш ніж на одному рівні (національному, провінційному та муніципальному)[15], а визначення на інших рівнях можуть дати певний правовий захист.

Більшість національних історичних місць відзначені федеральною табличкою з гербом Канади[40]. У попередні роки ці таблички встановлювали на спеціально побудованих пірамідках[9], а в наступні роки прикрялись до будівель або окремо стоячих стовпів. Ці бордові та золоті маркери, як правило, написані англійською та французькою мовами, хоча деякі з них тримовні, якщо інша мова має відношення до теми, яка згадується[41].

Списки національних історичних місць за місцем розташування ред.

Списки національних історичних місць (НІМ) за місцем розташування Кількість НІМ Перше з призначених НІМ Приклади НІМ і дати їх призначення
НІМ Альберти   61 1923   Фроґ-Лейк (1923)
НІМ Британської Колумбії   100 1923   Перевал Роджерс (1971)
НІМ Манітоби   57 1920   Біржовий квартал (1996)
НІМ у Нью-Брансвіку   63 1920   Критий міст у Гартленді (1980)
НІМ Ньюфаундленду і Лабрадору   47 1951   Сиґнал-Гілл (1951)
НІМ Нової Шотландії   90 1920   Пристань № 21 (1997)
НІМ Онтаріо   274 1919   Будинок Джона Мак-Крея (1966)
15 1929   Замок Дандерн (1997)
22 1923   Міська рада Кінґстона (1961)
26 1921   Ніагара-он-да-Лейк (2003)
26 1925   Парламентський пагорб (1976)
37 1923   Форт-Йорк (1923)
НІМ острова Принца Едварда   22 1933   Музей Л.М.Монтґомері (2004)
НІМ у Квебеку   198 1919   Іль д'Орлеан (1990)
61 1920   Римо-католицький собор Нотр-Дам (1989)
37 1923   Шато-Фронтенак (1981)
НІМ у Саскачевані   49 1923   Комерційний банк Канади (1976)
НІМ на Північно-західних територіях   12 1930   Церква Матері Доброї Надії (1977)
НІМ у Нунавуті   12 1964   Інукшук-Пойнт (1969)
НІМ на Юконі   11 1959   Історичний комплекс Довсона (1959)
НІМ у Франції   2 1996 Меморіал на Вімі-Рідж (1996)

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. ↑ Historic Sites; Monuments Board of Canada. About the Historic Sites and Monuments Board of Canada – Duties. Архів оригіналу за 6 жовтня 2012. Процитовано 23 серпня 2010.
  2. ↑ Historic Sites; Monuments Board of Canada. Criteria, General Guidelines and Specific Guidelines – PLACES. Архів оригіналу за 6 жовтня 2012. Процитовано 23 серпня 2010.
  3. ↑ Parks Canada Agency. Departmental Performance Report 2013–14. Parks Canada Agency. с. 6—7. Процитовано 12 березня 2015.
  4. ↑ Government of Canada Announces New National Historic Designations, Parks Canada news release, January 12, 2018
  5. ↑ Parks Canada. National Historic Sites of Canada – administered by Parks Canada. Архів оригіналу за 29 травня 2015. Процитовано 22 вересня 2016.
  6. ↑ National Historic Sites of Canada System Plan – Introduction. Parks Canada. 2000. Архів оригіналу за 6 жовтня 2012. Процитовано 23 серпня 2010.
  7. ↑ National Historic Sites of Canada System Plan - Persons of National Historic Significance, Events of National Historic Significance. Parks Canada. 2000. Архів оригіналу за 5 червня 2011. Процитовано 23 серпня 2010.
  8. ↑ Welland Canal National Historic Event, Parks Canada, 2012
  9. ↑ а б в г Historic Sites; Monuments Board of Canada. About the Historic Sites and Monuments Board of Canada - History of the Board. Архів оригіналу за 7 лютого 2013. Процитовано 23 серпня 2010.
  10. ↑ De Victor Hugo à lord Dufferin. Patrimoine: Historique de la Loi sur les biens culturels. Ministère de la Culture, des Communications et de la Condition féminine. Архів оригіналу за 3 березня 2012. Процитовано 15 квітня 2012.
  11. ↑ Rapport d'information n°599, Au service d'une politique nationale du patrimoine : le rôle incontournable du Centre des monuments nationaux, Françoise Férat, 15 April 2012
  12. ↑ The National Parks: Shaping the System [Архівовано 2015-03-23 у Wayback Machine.], U.S. National Park Service, 2005, p. 41. Battlefields would not be administered by the National Park Service, however, until 1933.
  13. ↑ а б Todhunter, Rodger (August 1985). Preservation, parks and the vice-royalty Lord Dufferin and Lord Grey in Canada. Landscape Planning. 12 (2): 141—160. doi:10.1016/0304-3924(85)90057-7.
  14. ↑ History. Niagara Parks. Архів оригіналу за 3 April 2012. Процитовано 15 квітня 2012.
  15. ↑ а б в г M. Fafard; C.J. Taylor. Historic site. Canadian Encyclopedia. Процитовано 23 серпня 2010.
  16. ↑ Taylor, C.J. (1990). Negotiating the Past: The Making of Canada's National Historic Parks and Sites. Montreal and Kingston: McGill-Queen's University Press. 28-9. ISBN 0-7735-0713-2.
  17. ↑ Negotiating the Past: pp. 30, 45.
  18. ↑ Symons, Thomas H.B. (ed.) (1997). The Place of History: Commemorating Canada's Past. Ottawa: Canadian Heritage. p. 333. ISBN 0-920064-58-2.
  19. ↑ Recognizing Canadian History: The Historic Sites and Monuments Board of Canada. Ottawa: Parks Canada. 1979. p. 49. ISBN 0-662-50533-6.
  20. ↑ Negotiating the Past: pp. 33–5, 51
  21. ↑ а б Parks Canada. National Historic Sites of Canada System Plan – Enhancing the System. Архів оригіналу за 6 жовтня 2012. Процитовано 23 серпня 2010.
  22. ↑ Negotiating the Past: p. 6
  23. ↑ The Place of History: p. 57
  24. ↑ Negotiating the Past: pp. 45, 48–9, 60, 75 and 130
  25. ↑ Pelletier, Yves Yvon J. (2006). The Politics of Selection: The Historic Sites and Monuments Board of Canada and the Imperial Commemoration of Canadian History, 1919–1950. Journal of the Canadian Historical Association. 17 (1): 125—150. doi:10.7202/016105ar.
  26. ↑ National Historic Designations, Historic Communities (Backgrounder). News Releases and Backgrounders. Parks Canada. Архів оригіналу за 17 October 2013. Процитовано 5 лютого 2012.
  27. ↑ Negotiating the Past: pp. 101–3, 105, 109
  28. ↑ Negotiating the Past: p. 130
  29. ↑ а б Allan, McCullough (2002). Parks Canada and the 1885 Rebellion/Uprising/Resistance. Prairie Forum. 27 (2): 161—198.
  30. ↑ The Place of History: pp. 333–4
  31. ↑ а б Recognizing Canadian History
  32. ↑ Negotiating the Past: p. 170.
  33. ↑ Osborne, Brian S. (2001). Landscapes, memory, monuments, and commemoration: putting identity in its place. Canadian Ethnic Studies. 33 (3): 39—77.
  34. ↑ Backgrounder. Signing of Memorandum of Understanding for Permanent Protection of Sahoyúé §ehdacho National Historic Site of Canada. Parks Canada. 11 березня 2007. Архів оригіналу за 12 October 2013. Процитовано 11 жовтня 2013.
  35. ↑ National Historic Sites Policy. Ottawa: Indian and Northern Affairs - Parks Canada. 1972.
  36. ↑ The Place of History: p. 334
  37. ↑ Parks Canada. National Historic Sites of Canada – Introduction. Архів оригіналу за 18 лютого 2011. Процитовано 23 серпня 2010.
  38. ↑ Parks Canada. National Historic Sites of Canada – System Plan. Архів оригіналу за 6 жовтня 2012. Процитовано 23 серпня 2010.
  39. ↑ Swinnerton, Guy S.; Buggey, Susan. Protected Landscapes in Canada: Current Practice and Future Significance (PDF). The George Wright Forum. George Wright Society. Процитовано 23 серпня 2010.
  40. ↑ Parks Canada. National Historic Sites of Canada System Plan – Enhancing the System. Архів оригіналу за 6 жовтня 2012. Процитовано 23 серпня 2010.
  41. ↑ Historic Sites; Monuments Board of Canada. National Commemorative Plaques – Plaque Models. Архів оригіналу за 6 жовтня 2012. Процитовано 23 серпня 2010.

Подальше читання ред.

Зовнішні посилання ред.

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Національні_історичні_місця_Канади&oldid=40194418