Відкрити головне меню

Нань-ван (кит. трад.: 赧王; піньїнь: Nan) — останній ван Східної Чжоу, син Шеньцзін-вана. Хоч його правління було найдовшим серед усіх представників династії Чжоу[1], втім за Нань-вана було втрачено рештки політичного та військового впливу в регіоні[2]. Нань фактично не мав власних володінь, а його держава перебувала під контролем місцевих феодалів[2].

Нань-ван


Імператор Китаю
314 — 256 до н. е.
Попередник: Шеньцзін
Наступник: Занепад династії
 
Народження: 4 століття до н. е.
Смерть: 256 до н. е.
Батько: Шеньцзін-ван

Разом з тим, символічна й ритуальна влада Нань-вана залишається спірною. З одного боку місцеві правителі ігнорували владу вана та проголошували себе монархами, а кінець династії вкрай слабко висвітлено у джерелах. Це призвело до припущення, що Нань уже тоді не мав жодної навіть символічної влади[2][3]. З іншого боку, деякі джерела, зокрема Історичні записи, свідчать, що до самої смерті Нань-вана шанували як Сина Неба[3]. У будь-якому разі останній правитель Чжоу зумів зберегти свою послаблену династію через дипломатію й інтриги впродовж 59 років до самої своєї смерті й переходу влади до Цінь[4].

ПравлінняРедагувати

На початку свого правління Нань-ван переніс столицю до міста Ванчен.[2][5]. Відтоді до володінь Чжоу почали вторгатись різні іноземні володарі. Перший такий напад на Їян здійснили Цінь 307 року до н. е.[6]. Лише завдяки постійним політичним маневрам і мінливим союзам Нань-ван зумів забезпечити виживання своєї династії[4]. Наприклад, володар домовився із Хань щодо передачі Чжоу частини їх територій, а також надіслав заручників до Чу, в результаті чого ван уникнув вторгнення з боку Цінь. Пізніше Нань-ван знову домовився з Хань, щоб той перекрив шлях між Чжоу та Цінь задля уникнення чергової війни[7].

Окрім ворогів зовнішніх, владі Нань-вана постійно загрожувала внутрішня боротьба між феодалами Західної та Східної Чжоу. Хань спочатку підтримувала Західну Чжоу, втім іноді надавала допомогу її ворогам[7]. Поки могутність Чжоу стрімко падала, все частішими ставали зазіхання на трон з боку Цінь. 273 року до н. е. було розроблено план захисту держави Чжоу, який однак не зміг зупинити експансію Цінь. Нань-вана врятувало тільки те, що володарі Цінь не бажали винищувати землі Сина Неба, оскільки це могло б завдати збитку їхнім іменам[6].

Тільки після того як Цінь захопили місто Фушу, що належало Хань, але розташовувалось у безпосередній близькості від стародавньої царської столиці, Нань-ван і володарі Західної Чжоу припинили міжусобну боротьбу й утворили союз проти Цінь. Західна Чжоу атакувала Цінь, утім напад було швидко відбито. Ванчен був остаточно завойований 256 року до н. е., а Нань-ван вирушив до Сяньяна, щоб присягнути володарю Цінь Чжаосяну. Після цього Цінь підкорили Західну Чжоу, а Нань-ван був понижений до рангу місцевого володаря[1]. Ув'язнений у Ванчені, Нань-ван невдовзі помер, таким чином завершилась історія династії Чжоу[5]. Після цього Цінь заслали спадкоємця Нань-вана, Цзі Веня, до Даньху[1]. Після цього більшість громадян Західної Чжоу були змушені тікати на схід[1][5], де проголосили новим правителем Вень-вана. Оскільки останній ніколи не був визнаний за межами Східної Чжоу, то Нань-ван вважається останнім правителем династії. Вень разом із сином Нань-вана спробував організувати спротив Цінь, але дуже скоро зазнав поразки. 249 року до н. е. Цінь захопили Східну Чжоу[8], після чого жоден зі спадкоємців Нань-вана не претендував на престол.

Незважаючи на все, невдовзі після смерті Нань-вана володар Цінь оголосив, що повалення династії Чжоу було «руйнівним для порядку Неба і Землі»[9]. Проголосивши себе першим імператором, Цінь Ши Хуан-ді, також узяв собі й титул Сина Неба[6].

ПриміткиРедагувати

  1. а б в г Sima, (1995), p. 83.
  2. а б в г Considering Chengzhou ("Completion of Zhou") and Wangcheng ("City of the King"). Xu Zhaofeng. Процитовано 2019-01-08. 
  3. а б Pines, (2009), p. 17,18.
  4. а б Sima, (1995), p. 79-83.
  5. а б в Schinz, (1996), p. 80.
  6. а б в Chinese History - Political History of the Zhou Dynasty 周 (11th cent.-221 BCE). Theobald, Ulrich. Процитовано 08 січня 2019. 
  7. а б Sima, (1995), p. 80.
  8. Tan, (2014), p. 56.
  9. Pines, (2009), p. 18.

ЛітератураРедагувати

  • Tan, Koon San (2014). Dynastic China: An Elementary History (en). Petaling Jaya: The Other Press Sdn. Bhd. 
  • Shaughnessy, Edward L. (1999). Calendar and Chronology. У Michael Loewe; Edward L. Shaughnessy. The Cambridge History of ancient China - From the Origins of Civilization to 221 B.C (en). Cambridge, New York, Melbourne: Cambridge University Press. с. 19–29. ISBN 9780521470308. 
  • Sima, Qian (1995). У William H. Nienhauser Jr. The Grand Scribe's Records, Vol. 1: The Basic Annals of Pre-Han China (Volume I) (en). Bloomington, Indiana: Indiana University Press. 
  • Pines, Yuri (2009). Envisioning Eternal Empire: Chinese Political Thought of the Warring States Era (en). Honolulu: University of Hawaii Press. 
  • Schinz, Alfred (1996). У Axel Menges. The Magic Square: Cities in Ancient China. Stuttgart, London: Daehan Printing & Publishing Co.