Нагамакы (яп. 長巻 — довга обгортка) — японська холодна зброя, що складається з древкової рукояті з великим наконечником. Була популярна в XII - XIV століттях [1]. Схожа з совнею, нагінатою або глефою, але відрізнялося тим, що довжини рукояті та наконечника були приблизно рівні, що дозволяє класифікувати її як меч. Цією зброєю завдавалися, переважно, удари, що рубають, але вона могла застосовуватися і як спис. Використовувалося у піхоті. Слід тримати двома руками, причому під час бою становище рук не змінюється. Права рука розташована ближче до наконечника. У боротьбі з кіннотою удари часто завдавали по ногах коней [2].

Нагамакі
Зображення
Країна походження Flag of Japan.svg Японія
CMNS: Нагамакі у Вікісховищі

ІсторіяРедагувати

Ця зброя застосовувалася в період Камакура (1192-1333), Намбоку-тьо (1334-1392) і в період Муроматі (1392-1573) досягло найбільшої поширеності. Також його використав Ода Нобунага [3].

ОписРедагувати

Нагамакі — зброя, що виготовлялася у різних масштабах. Зазвичай повна довжина становила 180-210 см, наконечник — до 90-120 см. Лезо було тільки з одного боку клинка. Рукоятка обмотувалась шнурами в перехрещеній манері, на зразок рукояті катани [4]. У нагамакі досить великий важіль, це дозволяє дуже комфортно працювати із цією зброєю, у поєдинку можна тримати суперника на потрібній відстані. У бою супротивник швидше втомлюється при спробах дістати власника цієї зброї [5] .

ПриміткиРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Дмитрий Алексеев. Энциклопедия оружия. — Litres, 2017.[неавторитетный источник?]
  • Павел Югринов. Малая энциклопедия холодного оружия. — Litres, 2017.[неавторитетный источник?]
  • Классификация оружия и вооружения. — ОЛМА Медиа Групп.[неавторитетный источник?]
  • Адель Уэстбрук, Оскар Ратти. Секреты самураев.: Боевые искусства феодальной Японии. — Азбука-Аттикус, 2017. — С. 592.
  • Валерий Николаевич Хорев. Японское оружие крупным планом. — Феникс, 2010. — 254 с.
  • Чарльз Данн. Традиционная Япония. Быт, религия, культура. — Litres, 2017. — 2895 с.
  • Ф.Ф. Гайворонский, В.В. Ларионов. Эволюция военного искусства: этапы, тенденции, принципы. — Воен. изд-во, 1987. — С. 246.