Кінематограф Нідерландів

Кінематограф Нідерландів — національне кіномистецтво і кіноіндустрія Нідерландів. За всю історію країни знято понад тисячу мистецьких і кілька сотень документальних фільмів. Найвищого розквіту художнє кіно досягало в 1910-і, 1930-і, 1970-і і 1990-і. Найвизнаніші режисери — Йоріс Івенс і Пол Верховен. Голландська школа анімації і школа документального кіно також мають високі заслуги.

ІсторіяРедагувати

Раннє кіноРедагувати

Цей період відзначений домінуванням на кіноринку Голландії іноземного європейського і більшою мірою французького кіно. 1898 року оператор Махіель Ладде (нід. Machiel Laddé) зняв перші фільми: «Басейн для молоді в Амстердамі» (нід. Zwemplaats voor Jongelingen te Amsterdam), «Розтривожений рибалка» (нід. Gestoorde hengelaar), «Дитяча гра» (нід. Spelende kinderen), які не збереглися. Їх показували в «пересувному кінотеатрі» Крістіана Слікера[1]. 1905 року відкрився офіс компанії «Pathé», який продавав фільми пересувним кінотеатрам у Амстердамі. 1911 року в Гарлемі створено першу кіностудію (працювала до 1919), яка випускала документальні та короткометражні художні фільми.

Завдяки нейтралітету Нідерландів у Першій світовій війні в країні бурхливо розвивався кінематограф. Перший повнометражний художній фільм «Невірність» (нід. Ontrouw, 1911, реж. Луїс Хріспейн[ru] спродюсував Ф. А. Ноггерат мол. (нід. F.A. Nöggerath Jr.), засновник першої кіностудії[2]. Крім нього, француз Альфред Машен[en] знімав для студії Pathé млини і рибалок. Найпліднішим режисером епохи німого кіно став Моріц Бінґер[nl]. Однак збереглося небагато голландських німих фільмів.

1921 року дистриб'ютори і прокатники об'єдналися в Нідерландську кіноасоціацію[nl] (NBB), що стала «фортецею» голландського кіно на наступні півстоліття. Того ж року А. Тушинський відкрив кінопалац в Амстердамі.

У 1920-х роках, через сильну конкуренцію з боку німецьких та американських фільмів, кіновиробництво майже припинилося. 1927 року в Амстердамі гурт молодих кінематографістів на чолі з Йорісом Івенсом створив об'єднання «Фільм-ліга», яке прагнуло оновити мову кіно і надати кінематографу соціальної спрямованості.

Діяльність цієї організації підготувала в 1930-і роки успіх нідерландського документального кіно. 1934 року з'явилися фільми: «Мертва вода» (реж. Герард Рюттен[nl]) і «Зейдер-Зе[ru]» (реж. Йоріс Івенс). Серед інших значних творів документального кіно: «Світ кристалів» (реж. Я. Мол) і «Острів Пасхи» (реж. Джон Ферно[nl]) — обидва 1934, «Старе місто» (1935, реж. В. Тухінський), «Балада про циліндрі» (1936, реж. М. де Хає).

1926 року законом, затвердженим у парламенті, введено цензуру. Через «Комітет кіноцензури» (нід. Centrale Commissie voor de Filmkeuring) проходили всі фільми аж до 1977 року[3]. Основна причина — захист дітей, які в великій кількості відвідували кінотеатри. Керували комітетами мери міст, які іноді зверталися до третіх сторін[4].

Нідерландській школі документального кіно був характерний пошук нових засобів виразності, поетичне відбиття дійсності в поєднанні з гострою публіцистичністю, протиставлення комерційному кінематографу. Рівень художніх стрічок 1930-х років був значно нижчим від рівня документальних фільмів.

Звукове кіно прийшло в Нідерланди порівняно пізно. 1934 року вийшов перший звуковий художній фільм «Вільгельм Оранський» (реж. Ян Теніссен[ru]). Однак глядачам більше подобався другий звуковий фільм «Моряки» (1934, нід. De Jantjes). Картини ставили емігранти з Німеччини: Людвіг БергерПігмаліон» за Б. Шоу, 1937, за участю відомої актриси Лілі Бауместер[nl] Фредерік Целнік («Завтра буде краще», 1938), Макс Офюльс, Дуглас Сірк[ru]. Усього до 1940 року в країні було знято 37 фільмів, 21 з яких — німецькими режисерами. Протести з боку голландських кіномеханіків 1934 року привели до того, що німецьким режисерам ставили умову наймання нідерландських асистентів.

У роки окупації країни голландське кіновиробництво, засноване переважно на театральних п'єсах і театральній режисурі, попри спроби нідерландських націонал-соціалістів[5], припинилося, а німецьке склало 18 фільмів. Зруйновано 32 кінотеатри. Заборонено показ англійських, французьких і американських фільмів. Попри це, відвідування кінотеатрів стрімко зростало в 1943—1945 роках, і 1946 року досягло історичного максимуму, після чого поступово знижувалося, особливо після появи телебачення в кінці 1950-х років.

Після Другої світової війниРедагувати

У післявоєнний період абсолютна більшість художніх фільмів на голландських екранах — зі США.

Створено кілька документальних фільмів, які відродили традиції нідерландської документальної школи: «Останній постріл» (1945, реж. Джон Ферно); «На дорозі разом» (1946, реж. Отто ван Неєнхоф) про рух опору; «Індонезія кличе» (1946, Йоріс Івенс), що викликав розкол у країні.

1948 року засновано «Кіноінститут в Амстердамі». Створено «Асоціацію наукового кіно» (1951).

У 1950-60-х роках міжнародну популярність принесли документальні та науково-публіцистичні фільми: Яна Корнеліса Мола — «Від Левенгука до електронного мікроскопа» (1951); Макса де Хаса — «Маскарад» (1952), «Амстердам — місто на воді» (1957); Хермана ван дер Хорста — «Ми кидаємо сіті» (1952), «Пан» (1962); Берта Ханстри[ru] — «Рембрандт, майстер портрета» (1956), «Скло» (1958); Йоріса Івенса — «Сена зустрічає Париж» (1957), який отримав «Золоту пальмову гілку».

На початок 1960-х документальне кіно набуло нового розвитку. Порівняно з попередніми стрічками, герої меншою мірою ставали метафорами, а більшою — особистостями. Майстри документальної кінематографії створили цікаві фільми: Берт Ханстра — «12 мільйонів» (1964), «Голос води» (1967); Джон Ферно — «Під небом Голландії» (1967). Луїс ван Гастерен показав свавілля поліції щодо студента у фільмі «Бо мій велосипед стояв тут» (1966). Стрічка Яна Вреймана (нід. Jan Vrijman) «Реальність Карела Аппеля» (1962), не мавши позитивного відгуку в Голландії, здобула «Золотого ведмедя» в Берліні.

Серед художніх фільмів: «Фанфари»[nl] (1958, реж. Берт Ханстра) про життя голландського села; «Дженні» (1958, реж. Віллі ван Хемерт) про трагічну долю дівчини (перший «чик-флік»); «Колеги, припиніть шум» (1960, реж. Фонс Радемакерс[ru]) — комедія з життя дрібних буржуа. Фільм «Напад»[nl] (1962, реж. Пол Рота[ru]) розповідав про боротьбу голландців у Другій світовій війні; фільм «Як дві краплі води» (1963) Фонс Радемакерса багато в чому деміфував роль героїв руху опору.

1958 року засновано Академію кіно (з 4-річним курсом навчання), а її випускники потрапляли під вплив Французької нової хвилі.

Від 1965 року держава надає кіно фінансову допомогу, в кіно приходить нове покоління кінематографістів. Висвітлюються актуальні проблеми сучасності: «Безславне повернення Йозефа Катуса в країну Рембрандта» (1966, реж. Вім Верстаппен[ru] і Пім де ла Парра[nl]); «Параноя» (1967, реж. Адріан Дітворст[ru]) і «Виродження Свіпів» (1967, реж. Ерік Терпстра). Вім Вертаппен і Пім де ла Парра зняли ще 13 фільмів, зокрема написаний спільно з Мартіном Скорсезе «Obsessions» (1969). Випускник «Голландської кіноакадемії» та римської «Кіношколи Centro Sperimentale di Cinematografia» Франс Вейс виступив з дебютним експериментальним фільмом «Дівчина-гангстер» (1966), який мав комерційний успіх.

Початок сімдесятих став поворотним для кіно. Знято фільми: «Анджела» (реж. Ніколай ван дер Гейде[en]) і «Франк і Єва» (реж. Пім де ла Парра) — обидва 1973 року, а відмічені натуралізмомБлю муві», 1971, реж. Вім Верстаппен; «Рахат-Лукум», 1973, реж. Пол Верговен) домоглися рекордних касових зборів. Так фільм «Рахат-Лукум» донині пір є найвідвідуванішим голландським фільмом (3,3 млн глядачів). Улюбленими героями ставали психічно хворі люди, повії: «Руда Сін» (1974, реж. Франс Вейс), «Дитя сонця» (1975, реж. Рене ван Ні[nl]. Комерційного успіху досяг жанровий фільм Франса Вейса «Грабіжник» (1972). У фільмах режисера Йоса Стеллінга «Марікен з Неймегена[ru]», (1974), «Елкерлік», (1975) у жанрі мораліте на екранах відтворювалося середньовіччя. Експериментатором в галузі кольору і техніки став Франс Звартьєс: «Це я» (1977), «Пентіменто» (1979). Гротеск як основний прийом уведено в сатиричні стрічки: «Доктор Пулдер сіє мак» (реж. Берт Ханстра) і «На переїзді[nl]» (реж. Ерік ван Зейлен) — обидва 1975 року.

Значним досягненням кіно став фільм «Макс Гавелар»[en] (за Мультатулі, 1976, реж. Радемакерс), що викриває колонізаторську політику Нідерландів у Індонезії в XIX столітті, а також антифашистські фільми «Солдат королеви» (1977, реж. Пол Верговен) і «Пастораль 1943» (за Сімоном Вестдейком, 1978, реж. Вім Верстаппен).

Проблеми країн, що розвиваються також відбито в документалістиці: «Повідомлення з Біафри» (1969, реж. Луїс ван Гастер), «Революція в Африці» (1972, Йоган ван дер Кьокен[ru], Р. Кербос), «Прикордонне перехрестя» (1974, реж. Франс Бромет). До теми злочинів фашизму повертає фільм «Тінь сумніву» (1975, реж. Р. Ортелія).

Завдяки касовим хітам Пола Верговена голландські актори Рутгер Гауер і Єрун Краббе досягли світового визнання. Сам Пол Верговен і оператор Ян де Бонт почали успішну роботу в Голлівуді.

Пік відвідування голландцями кінотеатрів припав на 1978 рік, коли йшов показ голлівудських фільмів «Бріолін» і «Лихоманка суботнього вечора», а потім показники відвідуваності падали аж до середини 1990-х.

На початку 1980-х більшість голландських фільмів провалювалися в прокаті, багато режисерів тільки починали кар'єру, фінансування кіновиробництва було недостатнім. Держава заснувала два фонди для забезпечення грошима виробників: Фонд Голландського Кіно і Фонд копродукції і внутрішнього мовлення. 1993 року останній об'єднався з Фондом виробництва, ставши Нідерландських кінофондом.

Престиж голландського кіно виріс після здобуття «Оскара» за фільми «Напад[nl]» (1986) Фонса Радемакерса, «Лінія Антонії» (1995) Марлін Горріс і «Характер»[ru] (1997) Майка ван Діма[nl]. Комедійний хіт «Дивна сімейка Флоддер» (1986) Діка Мааса породив сиквели, але в цілому, успіх голландського кіно залишався нестабільним.

1998 року Міністерство економіки розробило програму щодо зменшення податків для приватних інвесторів, що дозволило протягом п'яти років залучити в індустрію 200 млн євро. Частка фільмів, що знімаються в Голландії, зросла від 3,7 % у 1997 році до 13,6 % у 2003 році. Почала зростати кількість дитячих фільмів. Серед них — «Абелтьє—летючий хлопчик» (1998) і «Леді-кішка» (2001). Програма Міністерства завершилася 2003 року.

Режисери, які були обмежені в засобах, знімали незвичне кіно. Роберт ван Вестдейк зняв картини «Маленька сестра» (нід. Zusje, 1995), «Сибір» (1998). Едді Терсаль зняв «Сімон» (2004).

АнімаціяРедагувати

Одним з піонерів голландської анімації був угорець Георг Пал, який заснував у 1930-і студію в Ейндговені і знімав анімаційну рекламу, зокрема для Philips. Перед другою світовою війною він виїхав працювати в Голлівуд, але залишив у Голландії учнів. Під час війни знімалися пропагандистські мультфільми.

У 1950—60-і рекламну, промислову й освітню анімацію виробляли такі режисери як Мартен Тондер, (нід. Marten Toonder) — «Toonder Studio» і Йоп Ґесінк, (нід. Joop Geesink) — «Dollywood».

У 1970—80-і кількість мультиплікаторів, що знімають короткометражні фільми, значно зросла, завдяки фінансовій підтримці держави і зростанню інтересу до анімації серед продюсерів[6].

Сучасна мультиплікація Голландії має особливий почерк, на який не впливає міжнародна мода, і навіть серед молодих режисерів комп'ютерні фільми поодинокі. Головне надбання анімації Нідерландів — мальоване кіно. Серед авторів виділяються датчанин Борге Рінг, (Børge Ring), який зробив усього три фільми, два з яких номінувалися на Оскар, Герік ван Дріссен з картинками, що на ходу змінююють обриси і пропорції, а також Міхаель Дудок де Віт, чиї твори отримують найвищі оцінки глядачів[7].

Переможцями та номінантами багатьох фестивалів були прихильний до класичного мистецтва художник-аніматор Мартен Коопман, абстракціоніст Адріаан Локман, мінімалістка Кріста Мускер, постмодерніст Росто[ru].

Анімаційні фільми «Анна і Белла» (Anna & Bella, 1984) Борге Рінга і «Батько й дочка» (2000) Міхаеля Дудока де Віта відзначено «Оскаром».

Фестивалі кіноРедагувати

1972 року засновано Міжнародний кінофестиваль у Роттердамі. Від 1982 року проводиться Нідерландський кінофестиваль в Утрехті. 1988 року почав роботу Міжнародний кінофестиваль документального кіно.

КіноіндустріяРедагувати

Кіностудії розташовані в Гаазі, Утрехті та Амстердамі. Працює Музей кіно. Від 1965 року видається журнал з питань кіно «Skoop».

Станом на 2004 рік в Голландії знімалося 30 фільмів на рік. Показ європейського кіно становив 70 фільмів, американського кіно — 115 фільмів. У країні діяло 243 кінотеатри і 690 екранів, розрахованих на 114,880 глядачів.

Найвідвідуваніші фільмиРедагувати

За даними на 2008 рік найвідвідуванішими фільмами голландського виробництва за всю історію були[8]:

Актори та акторкиРедагувати

РежисериРедагувати

ОператориРедагувати

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. M.H. Laddé. Film Institute Netherlands. Архів оригіналу за 2011-12-19. Процитовано 2012-01-09. 
  2. F.A. Nöggerath, jun. Opens Film Studio. Film Institute Netherlands[недоступне посилання з Июль 2018]
  3. Centrale Commissie voor de Filmkeuring Begins Censorship. Film Institute Netherlands[недоступне посилання з Июль 2018]
  4. Towards a National Film Censorship Board. Film Institute Netherlands. Архів оригіналу за 2011-10-19. Процитовано 2012-01-09. 
  5. The Dutch Under German Occupation, 1940—1945. Werner Warmbrunn. Stanford University Press. 1963. ISBN 0-8047-0152-0
  6. A History of Dutch Animation. Mette Peters — An online magazine from the National Media Museum[недоступне посилання з Июль 2018]
  7. ЛУЧШИЕ ГОЛЛАНДСКИЕ МУЛЬТФИЛЬМЫ. 1970—2001 // multfest.ru
  8. Statistieken 2008. Nederlandse Federatie voor de Cinematografie. Архів оригіналу за 2015-03-14. Процитовано 2012-01-05. 

ЛітератураРедагувати

  • Кино: Энциклопедический словарь/Гл. ред. С. И. Юткевич; Редкол.: Ю. С. Афанасьев, В. Е. Баскаков, И. В. Вайсфельд и др.- М.: Сов. энциклопедия, 1987.- 640 с., 96 л. ил.
  • Schirmer Encyclopedia of film. vol 3. Editor in Chief — Barry Keith Grant.