Засади кримінального провадження

Принципи права – за визначенням С. Погребняка, – "це найбільш загальні і стабільні вимоги, які сприяють утвердженню та захисту суспільних цінностей, визначають характер права та напрями його подальшого розвитку".

"Недоліки та хиби правосуддя, – зауважує М. Й. Коржанський, – особливо у сфері боротьби з злочинністю, і найбільш значні та шкідливі наслідки їх, виявляються саме там і тоді, де й коли порушуються принципи".

Система засад кримінально-процесуального права.

Основні засади (принципи) кимінально-процесуального права закріплені в Конституції України, де визначаються, зокрема: верховенство права (ст. 8), рівність перед законом ( ст.24), повага до гідності ( ст. 28), свобода та особиста недоторканність (ст. 29), недоторканність житла (ст. 30), презумпція невинуватості обвинувачуваного (ст 62), законність, тощо (ст. 129 Конституції України. Норми Конституції України, як норми найвищої юридичної сили, визначають ситему та вектор розвитку і засад (принципів) кримінально-процесуального права.

До загальних засад кримінального провадження, відповідно до ст. 7 Кримінального процесуального кодексу України, відносяться: верховенство права; законність; рівність перед законом і судом; повага до людської гідності; забезпечення права на свободу та особисту недоторканність; недоторканність житла чи іншого володіння особи; таємниця спілкування; невтручання у приватне життя; недоторканність права власності; презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини; свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім'ї; заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення; забезпечення права на захист; доступ до правосуддя та обов'язковість судових рішень; змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; безпосередність дослідження показань, речей і документів; забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності; публічність; диспозитивність; гласність і відкритість судового провадження та його повне фіксування технічними засобами; розумність строків; мова, якою здійснюється кримінальне провадження.

Разм з тим, згідно зі ст. 129 Конституції України, основними  засадами судочинства (окрім вищеназваних)  також є: "підтримання публічного обвинувачення в суді прокурором"; "забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом"; "обов’язковість рішень суду". Дана норма Конституції України прописує, що "законом можуть бути визначені також інші  засади  судочинства».

Зокрема, у ст. 3 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» передбачені також принципи «справедливості», «неупередженості», «незалежності». Логічно стверджувати, що дані принципи мають реалізовуватись у кримінальному процесі.

Окрім указаних в ст. 7 Кримінального процесуального кодексу України, до принципів кримінального процесу, вихождячи з сучасної доктринальної системи принципів права, слід відносити: презумпцію добропорядності людини; здійснення правосуддя тільки судом; незалежність суддів; незалежність і процесуальну самостійність слідчого; забезпечення безпеки учасників кримінального процесу; пропорційність (допустимість застосування примусових і запобіжних заходів лише в разі крайньої необхідності); правова визначеність;  заборона державного свавілля;  недискримінація і рівність перед законом; ефективний доступ до правосуддя; політична і релігійна нейтральність; заборона зловживання правами; допустимість розгляду справи тільки в рамках пред’явленого обвинувачення; свободу оскарження процесуальних дій і рішень; документованість процесу; справедливість; реабілітацію незаконно обвинувачених та осіб, відносно яких мало місце порушення їх прав. Зважаючи на те, що в новій редакції ст. 129 Конституції України, де раніше було вперше в Україні закріплено положення, назване принципом диспозитивності, концепт якого досі ні в законі ні в науковій лвтературі так і не було сформовано, когнституційною нормою відтепер такого не передбачено. Логічно вважати недоречним існування диспозитивності як засади кримінального провадження і в кимінально-процесуальному праві України.  

Таким чином у кримінальному провадженні діють засади:

а) загально правові: верховенство права; забезпечення захисту прав і свобод людини; презумпція добропорядності людини; повага та захист честі й гідності людини; правова визначеність;  заборона державного свавілля; недискримінація і рівність перед законом; заборона зловживання правами; законність, справедливість; недопустимість звуження існуючих прав і свобод людини;

а) міжгалузеві: гарантованість доступу до правосуддя та забезпечення права на судовий захист; здійснення правосуддя тільки судом; гласність судового розгляду справи; незалежність суду й підкорення його тільки законові; змагальність; таємниця наради суддів; безпосередність та усність судового процесу; свобода оскарження процесуальних дій і рішень, пропорційність; забезпечення можливості касаційного та апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції; розумність строків;  обов’язковість рішень суду;

в) галузеві, кримінально-процесуальні принципи: презумпція невинуватості обвинувачуваного; всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин справи; допустимість притягнення до кримінальної відповідальності лише за умови доведеності вини; забезпечення ознайомлення особи, що притягується до відповідальності, з обвинуваченням і допустимість судового розгляду справи тільки в рамках пред’явленого обвинувачення; недоторканність  житла; недоторканність права власності; невтручання у приватне життя людини; забезпечення таємниці спілкування (листування, телефонних та інших переговорів, телеграфної й поштової кореспонденції); забезпечення права на свободу та особисту недоторканність; забезпечення обвинувачуваному права на захист; недопустимість примушування до свідчень проти самого себе, членів своєї сім’ї і своїх близьких родичів (свобода самовикриття та викриття близьких); забезпечення безпеки учасників кримінального процесу; незалежність і процесуальна самостійність слідчого; прокурорський нагляд за забезпеченням законності на досудових стадіях та підтримання обвинувачення в суді прокурором; публічність; заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення; реабілітація невинуватих; документованість процесуальних дій і рішень.

Джерелом і основою принципів законності та «заборони державного свавілля»  є положення ст. 19 Конституції України, згідно якої «Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

Рівність перед законом і судом. Стаття 21 Конституції України визначає: "Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними", а ст. 24 містить важливий припис: "Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом".

У справі «Надточій проти України» (Case of Nadtochiy v. Ukraine) (заява № 7460/03, рішення від 15.05.2008, остаточне від 15.08.2008) Європейський суд з прав людини  констатує, що принцип рівності сторін – один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду – передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Див.: Рівність перед законом

Право на свободу та особисту недоторканність. Ст. 3 Конституції України визначає: «Людина,  її  життя і здоров’я,  честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». У Статті 3 Загальної декларації прав людини (1948 р.) говориться, кожна людина має право на життя, свободу і на особисту недоторканність. Відповідно до ст. 12 Кримінального процесуального кодексу України під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, передбачених законом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою. Кожен, хто понад строк, передбачений цим Кодексом, тримається під вартою або позбавлений свободи в інший спосіб, має бути негайно звільнений.

Див.: Громадянські та політичні права

Згідно зі ст. 30 Конституції України кожному громадянину гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення в житло чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. За незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, передбачена кримінальна відповідальність згідно зі ст. 162 КК України.

Відповідно до ст. 14 Кримінального процесуального кодексу України під час кримінального провадження кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, інших форм спілкування. Втручання у таємницю спілкування можливе лише на підставі судового рішення у випадках, передбачених цим Кодексом, з метою виявлення та запобігання тяжкому чи особливо тяжкому злочину, встановлення його обставин, особи, яка вчинила злочин, якщо в інший спосіб неможливо досягти цієї мети.

Згідно зі ст. 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо самого себе, членів своєї сім’ї чи своїх близьких родичів.

Відповідно до ст. 20 Кримінального процесуального кодексу України підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право на захист, який полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені законом. Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов’язані роз’яснити підозрюваному, обвинуваченому його права та забезпечити право на кваліфіковану правничу допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника.

У Загальній декларації прав людини визначено: ст. 8 – «кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом»; ст. 10 –  «кожна людина, для визначення її прав і обов’язків і для встановлення обґрунтованості пред’явленого їй кримінального обвинувачення, має право, на основі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом».

Забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності – принцип кримінального процесу, закладений у ст. 129 Конституції України, згідно, якого учасникам процесу гарантується право оскарження рішень суду в апеляційному та касаційному порядку, а також кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому законом.

Реабілітація жертв незаконних кримінальних переслідувань, політичних репресій та зловживань владою

У своїй сукупності принципи кримінального процесу утворюють злагоджену систему єдиних за своєю спрямованістю на забезпечення правосуддя і несуперечливих один з одним основоположних начал визначального характеру, в якій кожен із принципів має свою самостійну теоретично-правову сутність і процесуально-генетичну цінність, виступаючи першоджерелом окремих правових інститутів, органічно поєднаний з іншими засадами, а всі вони разом узяті визначають особливість процесуальної форми і становлять основу процесуальних гарантій істини, захисту прав і свобод людини та забезпечення справедливості.

Повага до людської гідності

Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України). Згідно з ст. 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі.  Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

Право на гідність – право на презумпцію абсолютної цінності людини як біологічного, інтелектуального та соціального феномену, невід'ємної поваги до внутрішньої  самооцінки людини як особистості, до усвідомлення людиною своєї громадської ваги, рис, що характеризують позитивні моральні її якості, концепту її права на ексклюзивність світогляду, характеру, талантів, інтелектуальних, творчих і фізичних здібностей, знань, умінь, компетентностей, морально-етичних цінностей й інших особистісних якостей.

Презумпція гідності – цивілізаційний стандарт суспільної моралі (кредит, наданий людині для її самореалізації), в силу якого загальновизнаним є твердження, що людина наділена від природи духовним даром людської істоти прагненням до істини, добра, краси та справедливості, має право на гідне поводження з нею.

Питання забезпечення права на гідність в кримінальному провадженні нерідко стають предметом розгляду Європейського суду з прав людини: «Шморгунов та інші проти України», рішення від 21 січня 2021 року; «Богомол проти України», рішення від  10 листопада 2022 року; «Миронюк та інші проти України», рішення від   18 січня 2024 року; «Сторожук та Кононов проти України», рішення від  8 лютого 2024 року, тощо.

Забезпечення захисту честі й гідності людини є моральною основою людської спільноти, фундаментальною засадою цивілізаційного державотворення, одним з головних принципів кримінального провадження. «Шанобливе ставлення до людини та повага до неї  повинні стати не тільки службовим обов’язком, але й моральним орієнтиром кожного правоохоронця», – слушно підкреслює  В. І Ряшко.

Кодекс поведінки посадових осіб із підтримування правопорядку, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 р., зобов’язує працівників правоохоронних органів, зокрема й тих, які здійснюють розслідування, поважати й захищати гідність і права людини , зберігати в таємниці відомості конфіденційного характеру, нетерпимо ставитись до будь-яких дій, які містять нелюдяні чи принизливі для гідності людини форми взаємин.

Повага та захист честі і гідності людини означає,  по-перше, недопустимість дій, що принижують честь і гідність людини (образ, погроз, насильства тощо); по-друге, недопустимість збирання, використання, зберігання та розголошення хибної, ганебної, принизливої для честі, гідності чи ділової репутації людини недостовірної інформації; по-третє, з повагою ставитись як до самої людини, так і до її індивідуального образу, поглядів, переконань, духовного життя, віри, мрій; по-четверте, заборона  та несприйняття суспільством та державою будь-яких проявів катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, погроз застосування такого поводження, утримування особи у принизливих умовах, примушування до дій, що принижують гідність; нарешті – гарантованість відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої приниженням честі й гідності людини, гарантованість судового захисту честі, гідності і ділової репутації людини.

Верховенства права в кримінальному провадженні

Ідея верховенства права, забезпечення прав і свобод людини була актуальною на будь-яких етапах розвитку держави. Ще в Конституції Пилипа Орлика 1710 року містились статті щодо захисту недоторканності вільностей, відновлення «всіх природних прав та рівності.

У Загальній декларації прав людини встановлено, що  «при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві» (ст. 29)

Ю. С. Шемшученко підкреслює, що принцип верховенства права – це принцип, головним чином, природного права як сукупності ідеальних, духовних і найвищою мірою справедливих понять про право. Принцип верховенства закону має самостійне й істотне значення для побудови правової держави. Відхід від цього принципу призводить до того, що в реальному житті посадові особи нерідко віддають перевагу відомчим інструкціям, а не закону. Під цим же кутом зору продовжує штучно знецінюватись принцип законності. Його знову дехто намагається підмінити принципом політичної чи іншої доцільності.

Верховенство права – система правового і суспільного устрою, де природні права і свободи людини знайшли законодавче закріплення, визнані найвищою цінністю суспільства, а їх забезпечення стає пріоритетом держави, де сама влада перебуває під контролем закону, обмежується правом, а саме право створює таку систему правовідносин, за якої максимально усуваються можливості свавілля чиновників.

Європейська Комісія за демократію через право (Венеціанська Комісія) у доповіді про верховенство права вказала на такі його необхідні елементи засади верховенства права: законність та  прозорість ухвалення законів,  правову визначеність,  заборону державного свавілля, ефективний доступ до правосуддя, дотримання прав людини, недискримінацію і рівність перед законом.

Принцип недискримінації Україні більш детально розкриваються в окремому законодавчому акті – Законі України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 29 червня 2010 р. у справі № 1-25/2010 за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини визначив: «Одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями». Тобто обмеження будь-якого права має базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.

Разом з тим, у Рішенні від 25 січня 2012 р. № 3-рп/2012 (справа № 1-11/2012) Конституційного Суду України зазначено, що одним із елементів верховенства права є також  принцип пропорційності.

Принцип пропорційності – закріплений у міжнародних нормативних актах, рішеннях Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини, принцип права, згідно концептуального змісту якого мета юридичних дій має бути суспільно вагомою, а засіб її досягнення найменш обтяжливим у конкретних умовах.

Головною метою принципу пропорційності є захист обсягу та змісту фундаментальних прав і свобод особи від свавільного впливу з боку публічних органів, а саме від їх надмірного впливу (у тому числі дискреційного характеру), необґрунтованої дискримінації, неналежного виконання ними своїх обов’язків щодо захисту цих прав і свобод. Водночас принцип пропорційності має сприяти балансуванню публічних і приватних інтересів, що є найбажанішим результатом його використання.

Детальніше див: Принцип пропорційності

Презумпція невинуватості та добропорядності

Ст. 11 Загальної декларації прав і ссвобод людини формулює таке правило: «Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинуватою доти, поки її вина не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту».

У чинному законодавстві принцип презумпції невинуватості обвинуваченого закріплений у ст. 62 Конституції України, а його окремі положення знайшли відображення  у ст. 17 КПК України. Ст. 17 КПК України, реалізуючи конституційну засаду, встановлює:

«1. Особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

2. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

3. Підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом.

4. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.

5. Поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою».

Пропонується в тексті даної норми закріпити також такі принципові положення : " Не допускаються ніякі угоди про визнання вини та спрощення судочинства при визнанні підсудним своєї винуватості"; "Поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою".

Детальніше див.: Презумпція невинуватості

В синергетичній єдності з засадою верховенства права та презумпції невинуватості є принцип презумпції добропорядності людини.

Презумпція добропорядності — доктринальний принцип взаємовідносин людини і держави та суспільства в правовій державі, який полягає в тому, що кожна людина має честь і гідність, вважається добропорядною, доки інше не визначено в законної сили судовому рішенні; дії кожного є добропорядними, доки інше не доведено в передбаченому законом порядку; поширювана про людину інформація, що її порочить, вважається недостовірною, якщо інше не встановлено в передбаченому законом порядку; доказування достовірності такої інформації покладається на того, хто її поширив; поширювач інформації відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану людині, якщо не доведе достовірність поширюваної інформації.

Детальніше див: Презумпція добропорядності

Невтручання у приватне життя

Сфера приватного життя («прайвесі» – англ. privacy) — це сфера існування людини (житло чи інше володіння особи, робоче місце, речі, що знаходяться при людині), обставини особистого існування людини, таємниця віросповідання, конфіденційність творчого і духовного життя,  дані щодо здоров’я і фізичного розвитку людини, відомості, що містяться в документах медичних аналізів, інтимні стосунки, обставини як безпосереднього особистого спілкування з іншими людьми (розмов віч-на-віч), так і спілкування шляхом використання поштово-телеграфних, телефонних, комп’ютерних та інших технічних комунікацій, стосунки у сім’ї, спілкування та стосунки з іншими людьми, зміст приватних щоденників, листів та записок, спосіб життя та всі інші конфіденційні обставини існування людини, які вона сама не вважає потрібним або можливим розголошувати.

Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України; не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Згідно ст. 15 Кримінального процесуального кодексу України під час кримінального провадження кожному гарантується невтручання у приватне (особисте і сімейне) життя. Ніхто не може збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію про приватне життя особи без її згоди, крім випадків, передбачених законом. Інформація про приватне життя особи, отримана в порядку, передбаченому КПК України, не може бути використана інакше, як для виконання завдань кримінального провадження.

Згідно ст. 307 ЦК України «фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою.  Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру. Фізична особа, яка погодилася на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, може вимагати  припинення  їх публічного показу в тій частині, яка стосується її особистого життя.

Відповідно до ст. 14 Кримінального процесуального кодексу України , яка своїм змістом відповідає положенням ст. 31Конституції України, під час кримінального провадження кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, інших форм спілкування. Втручання у таємницю спілкування можливе лише на підставі судового рішення у випадках, передбачених цим Кодексом, з метою виявлення та запобігання тяжкому чи особливо тяжкому злочину, встановлення його обставин, особи, яка вчинила злочин, якщо в інший спосіб неможливо досягти цієї мети.

Обмеження у ході проведення негласних слідчих (розшукових) дій доступу до публічно недоступних місць органам досудового розслідування забезпечується не лише реалізацією права особи на недоторканність житла чи іншого володіння особи, але й можливістю її самостійно визначати територію, порушення якої є порушенням її права на усамітнення або конфіденційність спілкування.

Збирання і зберігання конфіденційної інформації про людину та її особисте життя в рамках кримінального провадження та використання отриманих при цьому даних як доказів може вважатись юридично бездоганним і допустимим за таких умов:

1. Компетентності суб’єктів – збирання і зберігання конфіденційної інформації може здійснюватись належними, уповноваженими на це законом суб’єктами (органами слідства, прокуратури чи суду в рамках їх процесуальної компетенції чи органами оперативно-розшукової юрисдикції у рамках їх повноважень).

2. Слушності мети здійснюваних заходів – здійснення для розв’язання завдань протидії злочинності та кримінального судочинства.

3. Здійснення тільки в рамках юридичного процесу і лише за наявності юридичних та спеціальних правових підстав збирання і зберігання конфіденційної інформації – оперативно-розшукова діяльність здійснюється тільки щодо заведеної оперативно-розшукової справи, процесуальна – тільки в рамках встановлених законом стадій кримінального процесу, до того ж лише за наявності зазначених у законі підстав для проведення окремих дій.

4. Додержання передбаченої законом процедури проведення заходів зі збирання, зберігання та використання інформації, дотримання вимог закону щодо процесуальної форми слідчих чи інших процесуальних дій.

5. Вторгнення у сферу приватного життя може мати місце тільки з дотриманням принципу пропорційності в випадках крайньої необхідності, якщо іншими засобами забезпечити виконання завдань кримінального процесу неможливо, а також із дотриманням принципу пропорційності – здійснювані дії мають бути найменш обтяжливими за конкретних умов.

Винне і протизаконне порушення недоторканності приватного життя тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 182 Кримінального кодексу України.

Принцип реабілітації (відновлення прав)

Ст. 3 Конституції України закріплює положення: "Держава відповідає перед людиною за свою діяльність". Стаття 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права закріплює такий фундаментальний правовий концепт: «Кожен, хто був жертвою незаконного арешту чи тримання під вартою, має право на компенсацію, якій надано позовної сили». Пункт 6 ст. 14 цього акту приписує: «Коли будь-яку особу остаточним рішенням було засуджено  за кримінальний злочин і коли винесений їй вирок був потім скасований або їй було даровано помилування на тій підставі, що якась нова чи нововиявлена обставина  незаперечно  доводить наявність судової помилки, то ця особа, котра зазнала покарання в результаті такого засудження, одержує компенсацію згідно з законом, коли не буде доведено,  що зазначена невідома обставина не була свого часу виявлена виключно або частково з її вини». Дані положення знаходять закріплення та розкриття в Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживань владою, прийнятій Генеральною Асамблеею ООН 29 листопада 1985 року.

Відповідно до ст. 56 Конституції України "Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень", а ч. 4 ст. 62 Конституції України визначає: "У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням".

Засада відшкодування громадянину шкоди, завданої органами влади, закріплюється в ст. ст. 53-1, 130 Кримінального процесуального кодексу України; ст. ст. 1167, 1175 ЦК України.  Порядок реабілітації в кримінальному судочинстві більш детально регламентується Законом  України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».

На основі системного аналізу пропонується об’єднати усі концептуальні ідеї існуючих законів і норм національного законодавства та міжнародних правових актів і правових позицій та прецедентів Європейського суду з прав людини й на основі загальної норми-принципу Конституції України розробити та прийняти окремий кодекс – ««Кодекс реабілітації постраждалих від незаконних дій чи бездіяльності влади».

Див. також

• Конституційне право України
• Кримінально-процесуальне право
• Кримінальний процес
• Кримінальне судочинство
• Засади правової держави
• Принципи права
• Рівність перед законом
• Презумпція добропорядності

Нормативні акти

• Конституція України
• Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод
• Загальної декларації прав людини
• Міжнародний пакт про громадянські та політичні права
• Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права
• Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання
• Кримінальний процесуальний кодекс України
• Закон України від 1.12.1994 року «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури  і суду //Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №1. – Ст. 1. Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із Законами України URL: http:///www.zakon.rada.gov.ua
• Рішення  ЄСПЛ від 25 березня 2021 року у справі «Александровська проти України» (заява № 38718/16). Офіційний вісник України. 2021. № 53. С. 201. Ст. 3312. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_f73#Text

Література

Кримінальний процес: підручник / Ю. М. Грошевий, В. Я. Тацій, А. Р. Туманянц та ін.; За ред. В. Я. Тація, Ю. М. Грошевого, О. В. Капліної, О. Г. Шило. Х.: Право, 2013. 824 с.

Кучинська О. П., Фулей Т. І., Бараннік Р. В. Принципи кримінального провадження у світлі практики Європейського суду з прав людини: монографія. Ніжин: Аспект-Поліграф, 2013. 227 с.

Михайленко В. В. Реалізація засади верховенства права у кримінальному провадженні: монографія. Київ: Вид. «Паливода А.В.». 2019. 256 с.

Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика): монографія. Харків: Право, 2008. 240 с.

Удовенко Ж.В. Процесуальні гарантії забезпечення права на невтручання в особисте і сімейне життя у кримінальному провадженні України: монографія. Київ: ЦУЛ, 2021. 523 с.

Азаров Ю. І., Письменний Д. П., Хабло О. Ю. Відшкодування шкоди потерпілому у кримінальному провадженні за рахунок держави. Юридична наука. 2014. №5. С. 49-5.

Аленін Ю. П., Волошина В. К. Поняття та система принципів кримінального провадження. Наукові праці НУ ОЮА. 2014. Т. XIV. С. 78-89.

Білічак О. А. Загальні положення  про втручання в приватне спілкування за КПК України. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія Юриспруденція. 2014. № 9-1. С.  201- 204.

Бринзанська О. Концепція свавілля у практиці Європейського суду з прав людини в контексті захисту права на свободу. Слово Національної школи суддів України. 2017. № 2. С. 38- 49. 4.

Галаган О. І., Письменний Д. П. Поняття та система засад (принципів) кримінального провадження. Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. 2013. № 4. С. 167-172.

Євтошук Ю. Принцип пропорційності та його вимоги у сфері законотворчості. Віче.  2012. №22. С. 22 – 24.

Капля О. М. Верховенство права в системі засад (принципів) кримінального провадження. Європейські перспективи. 2018. № 3. С. 55–61.

Коваль А. А. Забезпечення прав людини при провадженні негласних слідчих (розшукових) дій: монографія. Миколаїв: Вид-во ЧНУ ім. Петра Могили, 2019. 264 с.

Корнієнко М. В., Тертишник В. М. Принципи права в розв’язанні юридичних колізій. Верховенство права. 2017. №2. С. 10-16.

Кушнір Л. В. Забезпечення захисту честі, гідності, ділової репутації та іміджу  людини в кримінальному провадженні. Право і суспільство. 2016. №3. С. 185-186.

Маляренко В. Т. Конституційні засади кримінального судочинства.  К., 1999.

Микитюк С. Забезпечення незалежності та процесуальної самостійності слідчих державного бюро розслідувань. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2022. №4. С. 184-189.

Молдован А. Засади кримінального процесу в Україні та ФРН. Підприємництво, господарство і право. 2013. № 4. С. 24-26.

Проць О. Є., Кантор Н. Ю. Реабілітація як інститут національного права та законодавства: проблеми та шляхи їх розв’язання. Публiчне право № 1 (49) (2023). С. 104-112.

Савчин М. Конституційні принципи та їх інтерпретація. Право України. 2017. № 7. С. 30-38. 19.

Сачко О. В. Проблеми реалізації верховенства права при застосуванні особливих форм та режимів кримінального провадження.  Монографія / За заг. ред. доктора юридичних наук, професора Академіка Академії політичних наук України В. М. Тертишника. Дніпропетровськ: Дніпровський національний університет ім. Олеся Гончара; Ліра ЛТД, 2018.  404 с.

Тертишник В. М. Права і свободи людини: підручник. Київ: Алерта, 2022. 432 с. ISBN 978-617-566-725-5

Тертишник В. М Презумпція добропорядності та правомірності дій людини в системі засад правової держави. Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського університету імені Короля Данила Галицького. 2023. Вип.15 (27). Том1. URL:  https://visnyk.iful.edu.ua/випуск-15-27-том-1/тертишник-в-м-презумпція-добропорядн/

Тертишник В. М. Презумпція невинуватості: інтегральна правнича засада та її застосування при виконанні функції захисту. Правова позиція. 2018. № 2 (11). С. 146-153.

Тертишник В. М. Інтегративна модель принципу недоторканності приватного життя та її реалізація в кримінальному судочинстві. Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2019. №4. С. 145-153. URL: https://visnik.dduvs.in.ua/wp-content/uploads/2020/02/4-19-ua/24.pdf

Хабло О. Ю., Бойко О. В. Право на справедливий судовий розгляд у кримінальному судочинстві України: монографія. Київ: Кафедра, 2022. 216 с.

Ченцов В. В., Тертишник В. М. Реабілітація жертв незаконних кримінальних переслідувань, політичних репресій та зловживань владою: підручник для слухачів магістратури юридичних вузів.  Київ: Правова єдність, 2016. 324 с.

Чумак К. Презумпція невинуватості у національному законодавстві і практиці Європейського суду з прав людини. Науковий часопис Національної академії прокуратури України. 2017. № 2. С. 177–183.

Шумило М. Є., Рудей В. С.  Реалізація конституційного принципу таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної ті іншої кореспонденції у досудових стадіях кримінального процесу України: монографія. Х.: СПДФО Бровін О. В., 2012. 208 с.

Щербанюк О. В. Самостійність і незалежність судової влади як умова конституційно-правового прогресу. Альманах права. Право і прогрес: складові забезпечення в сучасних умовах. К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2016. Випуск 7.  С. 79-82.

Портал «Право»