Відкрити головне меню

Крик — сильний різкий звук голосу.

В українській народній традиції крик наділявся смисловим значенням. Наприклад, щебетання ластівки сприймається як прояв веселощів, безтурботності; крик пугача розцінюється як злісний, ворожий, лякальний; бекання барана — як прояв тупості; у крикливості горихвістки вбачають її зазнайство; у криках чайки — тривогу і цікавість тощо.

Перед початком Святої вечері діти кудахчуть («квокають»), як квочки («кво-кво-кво!»), пищать, як курчата («цяп-цяп-цяп!»), а потім гудуть, як бджоли («дз-дз-дз… ш-ш-ш-ш…»), щоб кури добре плодилися і неслися, а бджоли роїлися. При появі першого джерельця під час копання колодязя нявкали, щоб воно скоріше пробилося.

Особливу групу фольклорних текстів становлять лексико-фонетичні звуконаслідування:

«Пора жати, пора жати!» — кричить перепілка на початку жнив.
«Оце клопоти, оце клопоти», — кудахче квочка.
«Чи довго будуть? чи довго будуть?» — переживає індик.
«Тиждень! тиждень!» — відповідає гусак.

Зі співом жайворонка навесні починали оранку. Крик ведмедя — ознака сівби пшениці.

Крик тварин використовували для ворожіння. Так, за гавканням собаки дівчата ворожили, звідки їм чекати судженого. За куканням зозулі визначали, скільки років жити. Гуцулки, побачивши навесні жабу, називають її панною, на що вона відповідає таким самим компліментом: «Та й ти панна». Якщо ж назвуть жабою, то у відповідь почують: «Ти ше не така жаба!»

ЛітератураРедагувати