Кошмар Дженкіна — принципове заперечення проти теорії Дарвіна відносно поступового формування нових біологічних видів шляхом збереження сприятливих ознак природним відбором, висунуте англійським інженером Флемінгом Дженкіном[en]. Згідно з ним, корисну ознаку, що випадково з'явилася у окремої особини в групі організмів (популяції) поступово буде знівельовано схрещуванням зі звичайними особинами. Це логічне утруднення було подолано зі створенням популяційної генетики.

ІсторіяРедагувати

Дискусія з дарвінізмомРедагувати

У червні 1867 р. у журналі «North British Review» вийшла стаття Дженкіна під назвою «Походження видів», де критикувалася ідея природного відбору як рушійної сили еволюції[1]. Головний пункт заперечення Дженкіна — поглинаючий вплив вільного схрещування. Його міркування стверджують: припустимо, що в популяції з'явилася особина із вдалішою ознакою, ніж у існуючих особин; але схрещуватися вона змушена буде тільки з особинами з «нормальними» ознаками. В її дітей ця ознака буде виражена на ½, в наступного покоління на ¼ і так далі. Тому через кілька поколінь вдале новопридбання неминуче буде поглинене «болотом» звичайних ознак (з огляду на це «кошмар Дженкіна» також називають «swamping argument», тобто «аргументом заболочування»)[2].

Це міркування Дженкін ілюстрував вигаданим расистським прикладом (утім, цілком переконливим для наукової спільноти того часу): у корабельній аварії на острів, населений неграми-дикунами, потрапив білий; він перевершує аборигенів інтелектом, тож убив багатьох із них і став їхнім королем; багато жінок зачали від нього дітей, що успадкувавши ознаки батька й матері, стали мулатами; перше покоління поступається батькові в інтелекті, але перевершує решту населення острова і успадковує трон, відповідно здобуваючи жінок серед аборигенів; але в міру подальших схрещувань мулатів із корінним населенням ознака світлої шкіри та високого інтелекту виражається все менше. Хіба можна очікувати, що зрештою весь острів буде населений білими чи принаймні жовтими людьми?[2]

За Дженкіном, корисна ознака могла зберегтися лише у разі її виникнення відразу у великої кількості особин і в короткий проміжок часу (в одному поколінні). Але тоді ідея невизначеної і випадкової мінливості втрачає сенс, і в силу вступають односторонні й закономірні зміни[3].

Ознайомившись із запереченнями Дженкіна, Чарльз Дарвін відгукнувся, що їх правильність «навряд чи може бути піддана сумніву»[4] і називав їх «кошмаром Дженкіна». У листі своєму другові ботаніку Джозефу Хукеру від 7 серпня 1869 р. Дарвін писав про статтю Дженкіна: «Знаєте, я відчув себе дуже приниженим, закінчивши читання статті»[5].

Тож у шостому виданні «Походження видів» Дарвін був змушений піти на цілу низку принципових змін проламаркістського характеру: збільшення ролі визначеної мінливості, визнання необхідності появи її відразу у великої кількості особин[4], визнання великого значення успадкування набутих ознак і т. ін.[1][6]

Формальний виразРедагувати

 [7]

де z — ціле число, що умовно позначає спадкову «цінність» особини/ознаки (англ. phenotypic value of an individual): zm — матері, zf — батька, zo — нащадка; що більше число, то корисніша ознака. Var (z) — ступінь мінливості ознаки.

У біології XIX століття вважалося, що спадковий матеріал батька кількісно змішується з спадковим матеріалом матері, породжуючи нащадка (теорія злитної спадковості[en]). Іншими словами, спадковість нащадка представлялася як «середнє арифметичне» спадкового матеріалу батька і матері. Наприклад, рослина з червоною квіткою і рослина з білою народжують рослину з рожевою квіткою; у високого батька і низькорослої матері народжується дитина середнього зросту і т. д. Розрахунки Дженкіна показують, що, якщо допускати теорію злитної спадковості, то видоутворення, описане Дарвіном, не може відбуватися, оскільки випадково виниклий «корисний» спадковий матеріал з кожним поколінням буде елімінуватися розчиненням у незміненому спадковому матеріалі[7].

Про працю Грегора Менделя (1866), згідно з якою ознаки успадковуються кожний окремими корпускулами, ані Дарвін, ані Дженкін на той час не знали[8][3][9]. Російський письменник і палеонтолог Кирил Єськов, однак, вважає по-іншому: «…Вичерпне вирішення парадокса, сформульованого Дженкіном, Дарвін тримав у руках в буквальному сенсі слова. Рішення це, полягало в дискретності спадкового коду, було чорним по білому прописано в книзі основоположника генетики Менделя, яку Дарвін читав (про це достовірно відомо) — але зовсім не оцінив…»[10]. Але варто пам'ятати, що головна наукова праця Менделя «Експерименти з гібридизації рослин» — не «книга», як описує Єськов, а порівняно невелика стаття[11].

КритикаРедагувати

Помилка Дженкіна полягала в тому, що ознаки, які закріплюються відбором, не зменшуються при схрещуванні, а передаються у повному обсязі (вказаний ним нівелюючий ефект схрещування просто не існує). Свою думку він ґрунтував на необ'єктивний висновках щодо людських рас, згідно з якими європеоїдна розглядалася пізнішою й прогресивнішою, а негроїдна — ранішою та примітивнішою. В таких умовах мулати й монголоїди вважалася наслідком змішування європеоїдної з негроїдною[2].

У листопаді 1870 р. в тижневику «Nature» з'явився лист ботаніка і математика Альфреда Беннета під назвою «Теорія природного відбору з математичної точки зору», де висловлювалися міркування, подібні з ідеями Дженкіна. Суть їх зводилася до такого: припустимо, для отримання корисної ознаки потрібно 10 поколінь, причому в кожному ознака може змінюватися 20 способами; в такому випадку для виявлення корисної ознаки потрібно перебрати 2010 особин; нехай чисельність особин в популяції не перевищує 106; в цьому випадку для утворення нової ознаки знадобиться 1013 особин, або 107 поколінь. Отже, природний добір не може бути ефективним як фактор утворення нових видів.

Слід зазначити, що заперечення Дженкіна ґрунтувалися на безперервній теорії спадковості[4]. Відкриття дискретності спадкового матеріалу дозволило подолати «кошмар Дженкіна». Генетика показала, що ген ознаки може не піддаватися природному відбору, перебуваючи в рецесивному стані, однак і тут з'явилися нові проблеми, розкриті біологом Холдейном (див. Дилема Холдейна). Хоча нова корисна ознака і не пропадає безслідно в генофонді популяції, її поширення в ній може бути процесом дуже тривалим, причому успіх зовсім не гарантований[12].

На думку Феодосія Добржанського, Сергій Четвериков був першим, хто спростував доводи Дженкіна[13][5].

Див. такожРедагувати

Ресурси ІнтернетуРедагувати

ВиноскиРедагувати

  1. а б Чайковский Ю. В. Эволюция. Вып. 22
  2. а б в Bulmer, Michael (2004). Did Jenkin's Swamping Argument Invalidate Darwin's Theory of Natural Selection?. The British Journal for the History of Science 37 (3). с. 281–297. ISSN 0007-0874. Процитовано 2020-04-01. 
  3. а б Назаров В. И. Эволюция не по Дарвину. — Стор. 65
  4. а б в «Кошмар Дженкіна» Архівовано 8 березень 2016 у Wayback Machine. Сайт Дарвінівського музею
  5. а б Тахтаджян А. Дарвин и современная теория эволюции // Дарвин. Происхождение видов. СПб.: Наука, 2001. Стр. 519
  6. Назаров В. И. Эволюция не по Дарвину. — Стор. 65-66.
  7. а б Bruce Walsh. Lecture 1. Introduction to Mendelian and Molecular Genetics
  8. Did Darwin have a copy of Mendel's paper? «In view of the lack of that evidence, and the circumstances described above, we do not believe that CD had a copy of Mendel's original paper»
  9. Грегор Мендель — біографія. Архів оригіналу за 6 лютий 2009. Процитовано 31 січень 2015. 
  10. Еськов К. Ю. Обезьяний_Процесс.ru: Эволюция мастдай! Архівовано 7 листопад 2012 у Wayback Machine. // Компьютерра, 4 апреля 2006 г.
  11. Mendel Gregor. 1866. Versuche über Plflanzenhybriden. Verhandlungen des naturforschenden Vereines in Brünn, Bd. IV für das Jahr 1865, Abhandlungen, 3-47 (англійський переклад статті Менделя)
  12. Назаров В. И. Эволюция не по Дарвину. — Стор. 66
  13. Dobzhansky Th. Sergei Sergeevich Tchetverikov, 1880—1959 // Genetics. — 1967. — Vol. 55, No 1. — P. 1-3