Відкрити головне меню

Костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії (Пружани)

Костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії (біл. Касьцё́л Унебаўзя́цьця Найсьвяце́йшай Па́нны Мары́і) — культова споруда, римо-католицький храм у Пружанах Пінської єпархії, збудований в 1883 році. Пам'ятка архітектури неокласицизму.

БудівництвоРедагувати

У середині ХІХ століття було вирішено побудувати для католиків новий храм поруч зі старим дерев'яним, збудованим ще 1522 року. За його будівництво взявся місцевий шляхтич Валентин Швиковський, який з цією метою запросив з Варшави відомого архітектора Генрика Марконі. Однак після подій повстання 1863 року ще недобудований костел був відібраний та перебудований на православну церкву.

Оскільки старий храм згорів, віряни-католики домоглися того, щоб у Пружанах був хоча б один костел. Нарешті в 1877 році дозвіл був отриманий з умовою, що костел не буде вищим за інші будівлі в місті, а 21 грудня 1878 року був затверджений проект. Зведення храму знову спонсорував Валентин Швиковський; частину коштів (22 000 рублів) видали царські органи влади.

Храм будувався на землі, викупленій парафіянами у поміщика Біліни. Будівництво костелу закінчилося у 1883 році, 29 вересня він був переданий духовній владі. Біля костелу була побудована двоповерхова дзвіниця висотою майже 8 метрів, біля вівтаря якої розташовувалися образи Матері Божої Гостобрамської, Матері Божої з монастиря у Березі-Картуській, Матері Божої Руженцової, святого Антонія, святого Михаїла та інших.

8 вересня 1884 року костел був освячений ім'ям Внебоазяття Матері Божої, святої Ганни та святого Кароля Боромея. Церемонію провів священик Кароль Гринявицький.

1886 рокк поруч була збудована дерев'яна плебанія.

ІсторіяРедагувати

Храм зазнав значних ушкоджень під час Першої світової війни: постраждала будівля, була майже знищена органна частина.

У 1926—1928 роках вікарієм парафії був Фабіан Пачобут-Адляницький.

В 1929—1930 роках за матеріальної підтримки пружанських шляхтичів Дяконського та Марачевського були проведені ґрунтовні відново-будівельні роботи. Храм повністю відремонтували, замінили дах та вікна, провели електроосвітлення. Було відновлено органне приміщення. Перебудували і плебанію, при якій з'явилося нове приміщення для парафіян.

В 1939 році вікарієм був призначений Казимир Свйонтак. Після приходу влади СРСР він був заарештований, перебував у в'язниці. З приходом нацистів він був звільнений, повернувся до костелу та служив до 17 грудня 1944 року, коли знову був заарештований більшовиками. Через неповні 2 роки переїхав до Польщі парафії ксьондз Антоні Ройко, який боявся переслідувань з боку влади. Віряни продовжували збиратися у костелі для молитви без священика ще два роки, доки він не був опломбований 2 березня 1948 року.

19 квітня 1951 року райвиконком вирішив перебудувати будівлю під Будинок культури. Дерев'яні деталі органу використовувалися для його обігріву, металеві з'єднання використали як металолом; прикраси костелу та оздоблення використали для пошиття театральних костюмів. Частина речей була розпродана.

На початку 90-х минулого століття віряни стали домагатися повернення костелу. 4 серпня 1991 року в Пружани для проведення душпастирської діяльності відіслали ксьондза Едварда Лоєка, 2 грудня влада дозволила проведення богослужінь у приміщенні Будинку культури в неділю та святкові дні. Перше богослужіння відбулося вже 8 грудня 1991 року.

1 лютого костел був повернений католикам та освячений на честь Матері Божої. 6 лютого з цієї нагоди урочисту службу провів архієпископ Казимир Свйонтак.

Реставрація костелу тривала до 1998 року. Повну інвентаризацію і документацію по реконструкції зробив професор Інституту консервації пам'ятників Краківського політехнічного університету Віктор Зін. Довелося відновлювати чотири стовпи, які тримали склепіння та дах. Зруйновані печі та каміни, поставлені під час перебудови у підвал Будинку культури, замінено старий дах, вікнам надали їхнього попереднього вигляду, та інше.

14 серпня 1998 року відбулася урочиста реконструкція костелу. Акт про це білоруською та польською мовами зберігається у храмі. До 2005 року навколо костелу була збудована огорожа та впорядкована територія. На місці знищеного за комунізму пам'ятника Христа Збавителя встановлено ювілейний хрест до 2000-річчя християнства.

АрхітектураРедагувати

Пам'ятка архітектури неокласицизму.

Костел прямокутний у плані, накритий двохсхильним дахом. Головний фасад має строгу симетрично-осеву двоярусну композицію, його основна прямокутна площина закінчується високим щитом з трикутним фронтоном, поставленим на прямокутний аттик з боковими увігнутими валютами.

Головний вхід розташований у глибині лоджії, що закінчується циркульною аркою. Боковий фасад ритмічно розділений пілястрами та прямокутними віконними рамами на два яруси.

З тієї причини, що було домовлено, що костел не міг бути вищим за інші будівлі в місті, архітектор відмовився від зведення веж. Склепіння було піднесене майже до самого даху, щоб максимально використати відведений простір.

СвященикиРедагувати

  • Кароль Гринявицький
  • Зигмунд Цасельський (1889—1892)
  • Броніслав Келбас (1929—1930)
  • Андрій Ніва (1931—1939)
  • Станіслав Лазар (1937—1938)
  • Казимир Свйонтак (1939—1944)
  • Антоні Ройка (Роек; 1946)
  • Едвард Лоєк (1994—2006)

ЛітератураРедагувати

  • Архітэктурныя помнікі Пружаншчыны // Памяць: Гіст.-дакум. хроніка Пружан. р-на / Беларус. Энцыкл.; Рэдкал. І. П. Шамякін (гал. рэд.) і інш.; Маст. А. М. Хількевіч. — Мн. : БелЭн, 1992. — С. 39. — ISBN 5-85700-094-7. (біл.)
  • Кулагін А. М. Каталіцкія храмы на Беларусі: Энцыкл. даведнік / А. М. Кулагін; маст. І. І. Бокі. — 2-е выд. — Мн. : БелЭн, 2001. — 216 с.: іл. — ISBN 985-11-0199-0. (біл.)
  • Пракаповіч Н. Шматпакутны лёс касцёла // «Раённыя будні». — 21 сьнежня 2011. — № 100 (9443). — С. 1, 5. (біл.)
  • Iskrzycki R. CM. Krótka historia kościoła Prużańskiego // Echa Polesia. Biuletyn Filaretów z Polesia. — 15 marca 2011 r. — № 2 (30). — S. 25—26. (пол.)
  • XXII. Пружаны. 1527. Михайловский костёл // Свод памятников истории и культуры Белоруссии. Брестская область / Редкол.: С. В. Марцелев (гл. ред.) и др. — Мн. : БелСЭ, 1990. — 424 с. — 25 000 ас. — ISBN 5-85700-017-3. (рос.)