Lalinka
Приєднався 30 вересня 2010
ХАРАКТЕРИСТИКА ПОВІСТЕЙ 90-Х РОКІВ ВАЛЕРІЯ ШЕВЧУКА
Зміст
Характеристика повістей 90-х років Валерія Шевчука
1. Проблематика повісті “Горбунка Зоя” 2. Основні проблеми повісті “Жінка-змія” 3. Аналіз проблематики твору “Чортиця” 4. Характеристика повісті “Двері навстіж Список використаної літератури
Характеристика повістей 90-х років Валерія Шевчука
У своїх пізніх повістях Валерій Шевчук із вежі зі слонової кості спускається на грішну землю і з невластивим для віку поважного майстра азартом захоплюється власне джерелом гріховності, жінкою. При цьому від хвилювання Шевчук губить свій стилістичний педантизм, його твори стають неохайні, невилежані, та постановка проблеми у повістях “Горбунка Зоя”, “Чортиця”, “Місяцева Зозулька із Ластів'ячого гнізда”, “Жінка в блакит¬ному на сніговому тлі”, “Жінка-змія” інтригує і розчаровує водночас. Інтригує тих, хто бачить у творах розкомплексованість щодо художнього відтворення природи статі і розчаровує тих, хто воліє бачити у Шевчукові лише естета, письменника-інтелектуала, знавця культури українського бароко.
З точки зору аналітичної психології, творчий процес є ніщо інше, як активізація на підсвідомому рівні первісних образів, що говорять голосами минулого. Якщо особисте підсвідоме заховане мілко, відразу ж під порогом свідомості людини, то колективне підсвідоме не доступне для розуміння і заховане в пам'яті генетичного коду. Оскільки архетип - міфологічна фігура, то саме він виявляє “містичну причетність людини до землі, на якій вона живе і в якій поховані духи предків”. Тому центральним у пізніх повістях Валерія Шевчука є архетип Аніми, дух жінки-демона, тотальної жінки, яка підштовхує чоловіків до вчинків, неспокою, мук.
1. Проблематика повісті „Горбунка Зоя”
Повість Валерія Шевчука „Горбунка Зоя” приваблює, насамперед, осмисленням проблем теперіш¬ньої молоді, ствердженням ідеї необхідності пошу¬ку людиною істини на шляхах власного самовдосконалення, пошуку нею щастя як сенсу життя.
Автор майстерно зображує характери героїв твору, що допомагає читачам правильно зрозуміти розвиток конфлікту повісті та коло порушуваних у ній проблем.
Головним персонажем повісті є горбунка Зоя, яка ’’з матір’ю чомусь обміняла міську квартиру на околичну і поселилась у білому домі’’. В образі Зої автор поєднує красиве (обличчя) і потворне (горб), реальне (прагнення бути щасливою, народити дитину) і містичне (вміння проникати у сни, спокушувати чоловіків, забирати їхню енергію), є в ній якась незбагненна загадка, що то притягує, то відштовхує, то створює, то руйнує. Саме таким чином Зоя впливає на компанію друзів – хвилює їх чоловічі бажання, будує стосунки з кожним із них, і в результаті руйнує їх так звану дружбу.
Описуючи компанію В.Шевчук торкається морально-етичних проблем, зокрема, проблеми стосунків між друзями. На початку твору ми бачимо веселу компанію, що має спільні інтереси ’’відчували особливу спраглість до того племені [жінок] й дурманились через те, мов коти’’, розваги, обмінюється жінками, але ’’з’єднувала в компанію не спільність інтересів, а спільність вікова, тобто насущна проблема в молодому товаристві ’’. З появою у компанії горбунки Зої все змінюється – вона зламує і витісняє з компанії один за одним Юрка, Геннадія, Олега, чим руйнує їх чоловічу дружбу: «Юрка вона зламала, як тендітну квітку, вдихнула скільки хотіла запаху тієї квітки, недбало кинула під ноги і наступила підбором; Геннадія — як лозину, нервово поламавши її на цурпалки, а тоді знову-таки ви¬кинувши; Олега — як гілку дерева, яку теж полама¬ла і підпалила...». Серед дівчат горбунка уподобала Оксану, з якою ділилась своїми таємницями. Марта й Лєна ревнували своїх хлопців, яких Зоя завоювала і покинула, а тому ніякої дружби між ними виникнути не могло. Та й Оксана боролась за своє кохання, різко протиставляючись своєю поведінкою горбунці, але не засуджувала її, а навпаки жаліла: „Вона розумна й хороша дівчина, тільки що бідолашка...»”.
Змальовуючи образи дівчат В.Шевчук протиставляє легкодоступну Марту, яку ’’тільки торкни й вона лягає’’ і цнотливу Оксану, яка переконана, що ’’таке роблять, коли люблять’’, порушуючи проблему сексу в сучасному суспільстві. Цнотливим зображує автор і Юрка, якого першим зламала горбунка Зоя. Оповідач розмірковує, що Оксана більше б підходила Юркові та чомусь вибрала саме його, доводячи тезу про те, що любов зла.
Головний герой повісті доволі фемінізований. Він не завоювує жінку, як це робить класичний чоловік, вдає, що байдужий до прекрасної статі – і в результаті стає жертвою жінки з демонічними вміннями.
Горбунка Зоя уявлялась оповідачеві романтичною дівчинкою, котра своєю вадою здатна викликати тільки співчуття: «Мені уявилася поетична душа з трагічним комплексом од своєї неповноцінності, яка любить книжки, поезію й повна високих почуттів та поривань — те, що вона горбата; може цілком тому сприяти». Та горбунка Зоя виявляється сильною особистістю, що понад усе прагне досягти бажаного за будь-яку ціну. Змальовуючи образи хлопців і образ Зої повістяр виокремлює гендерну проблему, при чому у стосунках між чоловіком і жінкою головну роль відіграє прекрасна стать, яка підкорює собі бажаного чоловіка і по суті є сильною статтю.
З Юрком Зою зводить доля, а точніше жереб при якому Юркові дістається горбунка, що при першій спробі ввійти в їхню компанію жорстоко позбавляє його невинності:’’я був брутально, брутально згвалтований’’ і витісняє його з кола друзів.
Наступною жертвою горбунки Зої стає Геннадій, який як і всі інші проковтнув Зоїного гачка:’’Да, інтересно. З відьмою я ще не злучався. Страшно конєчно, але попробувать кортить’’, і обпікся, про що розповідає товаришеві, порівнюючи своє падіння з фольклорною баєчкою про зеленого дуба, а також заявляє: ’’І коли вона буде в компанії, мене нема, пойняв!". І він не жартував, а насправді покинув компанію, забравши з собою Марту.
Розмірковуючи між собою, Олег із оповідачем прийшли до висновку, що містична енергія Зої в даний момент спрямована саме на Олега і скільки б він не боровся – все одно горбунка сильніша. Так і сталось – горбунка Зоя і Олега „потягла по кущах”.
Проблема кохання у творі змальовується на основі стосунків Зої та оповідача. Простежимо розвиток цього почуття. Знаючи, що наступною жертвою горбунчиних чарів має стати саме він головний герой до горбунки Зої ставиться з іронією і вирішує «маючи в собі задатки слідчого, ставитися до горбунки Зої як лікар до пацієнта, як учений-дослідник до кролика чи пацюка. Тобто — кожен її рух і дію аналізувати й контролювати розумом, самому залишаючися холодним. Коли ж доведеться із Зоєю (слабке моє місце) піти на фізичне зближення, то чинити лише так, як чинив раніше із легдоступними дівчатами». Але кохання не запитує в людини про її бажання чи уподобання. Непомітно і несподівано молоді люди закохуються одне в одного. Спочатку свої почуття відкриває Зоя: „Ти з усіх ваших хлопців мені найбільше подобаєшся”, але не отримує взаємності й тому мстить: „Ти диявол! Ти мене заморозив! Іди геть і покинь мене!”. Їхні стосунки не складаються. В чому причина? Причин може бути кілька. По-перше, чари-насилля: «Горбунка Зоя знову почала приходити в мої сни, які стали розколошкані, уривисті і більше змучували мене, ніж: оновлювали та підсилювали. Здається, це також був компонент війни... Сни мої стали сумішшю жахів та еротичних сцен». А насилля спричиняє спро¬тив. По-друге, можливо, юнака зупиняє розумін¬ня того, що Зоя чинить так не тільки з ним. «Я тепер чудово розумів, чого такий виснажений і схудлий був Олег у той час, коли подібні атаки велися проти нього, — та чому опісля став ненажерою, хотів поповнити своє виснаження, та так і не зупинився». А, можливо, страх чоловіка перед важливим вибором між коханням до горбунки і спокійним життям з Оксаною? Хлопець зізнається: «Вона (Зоя) почала мене цікавити не лише як піддослідний кролик, а по-справжньому хвилювала мою плоть — кожен знає, що там, де хвилюється плоть, розум не помічник.» А Оксана для головного героя «ніби затишний дім для моряка після бур та штормів». Отже, маємо ще одну типову проблему – проблему вибору між справжнім коханням, що розпалює вогонь і любов’ю, що дарує спокій. І вибирає оповідач Оксану, тобто спокій, але життя аналізує помилки і приносить усвідомлення того, що було справжнім щастям, а що бажаною дійсністю. У дорослому житті головний герой визнає,’’що ми з горбункою Зоєю у цьому світі зв’язані безнадійними, але міцними поворозами саме тієї любові – війни, яка жодному не приносить ані втіхи, ані радості ’’.
Зображуючи Зоїні жіночі атаки В.Шевчук торкається філософсько-культурологічної проблеми мрії і дійсності. Приходячи до хлопців у еротичних снах, Зоя пробуджувала їхні чоловічі бажання, дурманила голови, а використовуючи їх у реальному житті розбивала і принижувала, наганяла страх, а потім мстила за те, що ігнорували її красу, лякаючись потворності. Так автор зображує проблему добра і зла. Юрка заарештовує КГБ і засилає „у глибину сибірських руд”, Геннадій п’ять років відсидів у в’язниці за чужу провину: „від нього трохи пахло, йому це діло і пришили – треба було ж робити видимість, що міліція та слідчі органи справно працюють”, Олег одружився з Лєною, яка піклувалась про нього як могла, розтовстів, але справжнього сімейного щастя не було, бо чомусь не було у них дітей. Оповідач на довгий час захопився алкоголем, а коли вийшов з цього стану одружився з Оксаною, але коли горбунка Зоя приходить у сни до вже одруженого чоловіка і з нею він пристрасно кохається, а потім цинічно роз¬повідає про те, як «довершив любов» з сонною дру¬жиною, яка навіть не прокинулась і вві сні комусь мило всміхалась, то хіба можна назвати його щасливим?
Змальовує В.Шевчук також одвічні загальнолюдські проблеми, зокрема, проблему пошуку людиною щастя. Кожна особистість трактує поняття щастя по-різному. Для горбунки Зої щастям є дитина, що згодом усвідомлює головний герой: «мотиви поведінки горбунки Зої були прості, не суперсексуальні і не містичні — вона хотіла дитини, а не чоловіка. Мети своєї вона досягла. Моральну проблему геніально продумала: хто з чо-тирьох угадає, чия дитина?». А чоловіка не хотіла, бо була дівчина тверезо мисляча і розуміла, що зі своєю вадою, навіть при чарівницьких здібностях, чоловіка їй здобути не так легко, а може, й неможливо.
Отже, простеживши складну діалектику розвитку характерів повісті, можна визначити коло порушуваних у ній проблем. Це і морально-етичні (стосунки між друзями), і філософсько-культурологічні (добро і зло, мрії і дійсність, кохання (яке воно?), людина і вічність, людина і релігія, пошук людиною щастя, краса і потворність, і психологічно-екзистенційні (роздвоєння Я, розщепленість свідомості, вибір, свобода).
2. Основні проблеми повісті „Жінка-змія”.
У повісті «Жінка-змія» відтворено архетипний образ тотемної істоти, змії в подобі жінки, яка злягається з чоловіком, аби вдосконалити і продовжити свій рід.
В.Шевчук продовжує розвивати гендерну проблему і знову зображує жінку, яка підкоряє собі чоловіків і робить їх своїми жертвами, торкається філософських проблем сенсу існування та самотності, мрії та реальності, пошуку щастя, свободи.
Головний герой не цікавиться жінками і помічає, що від його персони „жінок почало відвертати”, але індивідуальна свобода для нього важливіша, він занадто песимістично ставиться до оточуючого середовища і вважає, що „світ неприпинно котиться в прірву”, і живе за принципом: ”Коли не можу в цьому світі вчинити чогось доброго, то принаймні не чинитиму в ньому зла”.
В.Шевчук зображує проблему самотності людини, яка не бажає спілкуватися і кооперуватися з подібними істотами, а спокій знаходить лише в спілкуванні з природою. Рибалки та пляжники на машинах дратують головного героя, бо порушують його спокійне існування, тому він поринає у стан подібний нірвані і ловить рибу, варить юшку, милується вогнищем. Але його спокій порушує особа жіночої статі в джинсовому костюмі, що весь час потрапляє йому на очі то проходячи повз кущі, то купаючись оголеною неподалік від нього.
Жінка викликає у оповідача страх і цікавість, бо чому ж він не відвернувся, коли істота жіночої статі оголювала своє прекрасне тіло, чому спостерігав за її купанням?! І він це визнає: ”Найбільше мене обурило і вразило, що я, я, зі своєю стоїчністю, своєю філософією, виплеканим холодом і відчуженням до принад світових, таким безсилим і нікчемним блазнем у цій ситуації себе з’явив. Не перед нею, а перед самим собою”. І він, злякавшись намагається втекти від самого себе, переносячи своє місце розташування у глиб лісу. Так автор зображує проблему втечі людини від власного „я”.
Яскраво змальована у творі проблема демонічного, яка уособлюється з Еросом, що підпорядковує людину великій пристрасті, тому демонічне є не що інше, як “прагнення кожної істоти до самоствердження, розмноження та увіковічення”. В цьому розумінні жінка-змія є уособленням демонічних сил, вона спокушує головного персонажа повісті, і той не може протистояти її нестримній пристрасті. Проявляючи свою агресію, демонічне підкоряє і знищує свою жертву. Ось як фізіологічно у повісті «Жінка-змія» описано торжество демонічного: «...я майже непритомнів од знесили, але зупинитися не міг. А тіло жінки-змії піді мною звивалося й шаленіло, а її вуста випивали мої висмоктували з рота і язика. І вдруге вибухнула моя плоть, вдруге струснулася земля, і вудо моє згоріло у вогні і розпеченій лаві; обійми жіночі розтислися, і я випав із них, як горіх із зеленої шкірки, і безсило звалився на спину, задихаючись і помираючи».
Оповідач не може зрозуміти сном це було чи реальністю. Якщо це сон, то реальніший за дійсність, такий, що приносить усвідомлення того, що від неї – жінки-володарки чоловічого духу втекти не можна. Вона завжди з'явиться у будь-якій подобі перед ним і він аж ніяк не зможе витримати її шале¬них наступів. Ось, виявляється, як тендітність, граційність і ніжність слабкої половини людства може легко обернути¬ся на силу войовничості і навіть зла. Сон героя розкриває проблему мрії і реальності, сили спокуси, випробування, яке знову і знову чекатиме головного героя.
Змальовуючи в творі образ жінки-змії з її отруйним жалом, автор ніби забуває бодай натякнути на зміїну мудрість. Хіба жінка (хай природою наділена чарами спокусниці) не заслуговує на титул муд¬рості? Адже вона є божим утіленням доб¬роти, а доброта і мудрість взаємопов'я¬зані, як яблуко і гілка, на якій воно три¬мається. Повістяр та його герой чомусь навідліг відкидають думку про те, що гнучкість розуму може замінити красу. А даремно. Бо цілком імовірно, що саме жіночий розум (краса) врятує світ...
Отже, у повісті переважає гендерна проблематика, причому жінка зображується як сильна стать, здатна підкоряти собі чоловіків, досягати бажаного. Також висвітлюються проблеми мрії та реальності, переваги демонічного над божественним, сили жіночої краси, що робить жінку спокусницею, перед якою не зможе встояти жоден чоловік.
3. Аналіз проблем твору „Чортиця”
У повісті “Чортиця’’ В.Шевчук знову звертається до проблеми віри в демонічне. Втіленням демонічного у творі є жінка-кицька – Рая, що цілими днями спить, не вміє і не прагне навчитися робити жіночу роботу, доступна для кожного залицяльника. Дивна вона: “І чого її чортицею називають?”, – цікавиться оповідач. Але ніхто не відповість на його запитання, головний герой сам має відшукати відповідь.
Перше, що відрізняє Раю від звичайної жінки – це її холодність і байдужість: ’’ Та до якої він торкався , стегно якої гладив і стискав, була спокійна і холодна, він навіть одчував кінчиками пальців, що не живе тіло гладить, а розтовчену кригу… ’’. Друге – її манера одягатись і малювати обличчя, теж видавалась Васі дивною, бо ’’ не схожа вона на дівчат, яких я звик бачити в місті ’’. Але Рая вважає свій стиль модним, і на пропозицію головного героя купити їй нижню білизну та новий одяг відповідає: ’’Мені його не тра’’. Та коли Вася Равлик пропонує їй гроші, щоб сама купила, що вважає за потрібне, Рая не заперечує. Ще одне відкриття для героя – те, що Рая з’їдає все, що він пропонує і більше не просить. І спати може весь день: ’’Не будив її до сніданку – вона проспала до обіду, не будив на обід – проспала до вечері. Тоді він повечеряв і до півночі дивився телевізора – Рая спала’’. Вона, мов дика кішка, яку Вася Равлик надумав приручити.
Рая мала багато залицяльників, про що розповідає головному героєві сама, але всі її били, а потім проганяли, тому вона переконана, що і Вася, коли йому набридне прожене її, як і всі.
Проблему роздвоєння людської особистості В.Шевчук змальовує в образі Васі Равлика. Роздумуючи про майбутнє з Раєю у Васі протистоять два начала: одне добре, яке запевняє, що й таку жінку можна приручити, а інше зле, що нашіптує, що спільного майбутнього бути не може і посилає героєві видіння, у яких мила жіночка ’’мете підлогу й наспівує, витрушує рядна й наспівує, стелить постіль і з її вуст виривається пісня, вона рухлива і яснолиця, і на вустах у неї не помада, а усміх. Тіло ж у неї пружне і вся вона, як сонячний промінець у тій хустині і фартушку, а на ногах у неї білі шкарпетки й червоні туфельки, а в колисці кричить, а може, співає дитина, і ця жіночка весело вихоплює дитину з колиски й починає з нею танцювати по хаті, весело й любовно осміюючись, від чого й дитина показала беззубі ясна ’’.
Але головний герой закохується у Раю і не бажає проганяти чортицю від себе. Тепер знаходить відповідь на питання чому попередні коханці її били і проганяли, бо інакше з нею не можна. І Вася Равлик теж не витримує – піднімає на неї руку: „У ньому спалахнув вогонь і випалив з його голови всі розважливі й розумні думки, а рука його знялася й ударила її раз і другий”.Але проганяти її герой ще не наважився. Мабуть, справді кохання, бо головний герой ревнує чортицю, поступається перед її бажаннями спати і не робити жіночої роботи, хоча й не визнає, що любить: „Ну й нехай собі буде кішка ... тримають же люди в хаті всяку живність”. Але Рая зраджує Васю Равлика, навіть не усвідомлюючи своїх вчинків: „А ти не казав, що не можна”. І завдяки сільським пліткаркам Вася дізнається: „Тільки ти з хати, як до неї починають лобури злазитись. Як коти до кішки. Хлопець вирішує простежити і на власні очі переконується в істинності сусідчиних слів. Його так звані друзі, приходять до його безвідмовної жінки, задовольняють свої чоловічі потреби, а вдома їх чекають власні дружини з дітьми чи кохані дівчата. І не витримує герой – встряє в бійку з колишніми друзями, болить йому їхня зрада і зрада Раїна. Отже, автор доводить, що існування чоловічої дружби неможливе, коли між ними стає жінка.
Вася Равлик проганяє чортицю: „Я тобі сказав забирайся геть”. Але ж вона його полюбила : „Не проганяй мене, Вась, - заридала. – Я все тобі робитиму. Я тобі їсти варитиму, і все... Я вже тебе буду обнімать...Я все буду тільки не проганяй. Я тебе любить буду, Вась. Я тебе, Вась, і зараз люблю”. Так, по-справжньому полюбила, бо жертвує своїми принципами. Але її обранець не вірить: „Любиш, а з другими шляєшся! Вон!”. Тому ця історія кохання має нещасливий кінець – Рая повісилась на яблуні біля якої любила лежати на сонечку. Чому? Мабуть тому, що втратила коханого, який зумів розтопити її крижане серце, і без якого свого майбутнього жінка не уявляє, бо не йде шукати іншого, як це робила раніше. Саме таким чином В.Шевчук зображує проблему кохання, оживляючи жінку, яка хотіла бути щасливою, але не змогла.
Як бачимо, одвічна людська проблема пошуку щастя теж має місце у повісті. Але свого щастя герої не знаходять, як і герої інших пізніх повістей В.Шевчука. Останній рядок повісті такого змісту: „Вася Равлик схопився руками за обличчя і закричав”. Злякався? Чого: мертвого тіла чортиці чи усвідомлення того, що кохання було справжнім, а він власними руками все зруйнував? Мабуть, другого – розуміння того, що його щасливе майбутнє померло разом з Раєю.
Отже, у повісті „Чортиця” В.Шевчук порушує проблему кохання, дружби, віри в надприродне, а також питання протистояння морального та аморального (легкодоступність дівчат у сучасному світі), у фіналі підкреслює важливість пошуку людиною щастя, наближує образ головної героїні до образу звичайної жінки, яка усвідомлюючи, що втратила коханого, жити у цьому світі відмовляється.
4. Характеристика повісті „Двері навстіж”.
У широкому контексті Шевчукових творів про сутність буття і людське щастя гідне місце займає й іронічно-ґотична повість “Двері навстіж”. Практично всі персонажі твору прагнуть щастя. Більшість із них впевнена, що знає, як його досягти. Насправді ж вони не відають, чого хочуть, або, навіть знаючи, не можуть досягти бажаного. Тому жоден з героїв не отримує від життя радості, наснаги. Такі собі сліпці на роздоріжжі.
У творі “Двері навстіж” В.Шевчук розглядає проблему стосунків між чоловіком і жінкою, кохання і зради, духовності і матеріальних благ, помсти, проблему співвідношення сімейного щастя і кар’єри, а також вічну загальнолюдську проблему пошуку щастя.
Яскраво виписаний образ Антоніни Цеце є основою проблеми співвідношення сімейного щастя і кар’єри. Юна поетка, котра колись відвідувала очолювану Заклунним студію тепер вважає себе визнаною постаттю в літературі, оскільки має книжечку еротичних поезій на кільканадцять сторінок. За словами оповідача, «...завдяки власній ексцентричності і вельми розмитим стримувальним моральним началам, вона без зусиль знайшла на видання книжечки спонсора і в літературних колах хвалилася, що в неї готова друга збірка... і вже навіть вишукано іншого спонсора, готового ту книжечку фінансувати». Жінка визначила для себе пріоритет — літературна кар'єра. Піднімаючись цими сходами, іде на будь-що. Здається, для повного щастя їй не вистачає двох речей: вступити до Спілки письменників та влаштувати Голого вечора, де разом із Валентином читала б свої твори оголеною. Перша мрія, мабуть, невдовзі здійсниться, якщо тільки Антоніна прямуватиме до неї так само рішуче. А щодо другої — автор залишає сумніви. Втім, це навіть не має значення. Бо зрозуміло: не можна все поставити на кар'єру і виграти щось більше, ніж кар'єра. Ексцентричній поетесі ще доведеться усвідомити цю істину і шукати нових, достеменних життєвих доріг.
Проблему моральної вигоди Шевчук розкриває за допомогою образу Кості Смердякова, який думає стати щасливим, одружившися заради квартири.
Звертає увагу автор на проблеми в родині Бориса Івановича, гідного керівника «...обридливого вчтельського колективчика». Оповідач майже не вживає імені цього героя, просто „директор школи” Таким чином наголошується на безликості персонажа, його знедуховленні. Бачимо, як директор школи поступово втрачає навіть зовнішні ознаки людини вже по-конячому щирить великі зуби, а кохана сприймає його як «...кнурика й не більше». Характеристика цього персонажа дозволяє виокремити проблему моральної деградації особистості.
Майстерно зображує повістяр проблему зради. Дружина директора школи, непоказна, «...але з прегарними очима...» безпомильно відчувала зраду, «...чоловікові скандалів не влаштовувала, не стежила, суперниці кислотою обличчя не обливала, чемерицею її не впоювала, але подвоювала ласку...», чим не просто вичерпувала сили свого чоловіка, а «...безвідмовно діяла на психологічну категорію, котра має назву «совість». Саме образом дружини директора школи В.Шевчук підкреслює, що сім'я – це найважливіше. Сім'я директора школи існує лише завдяки жінці. Для неї найважливіше— зберегти лад і затишок у домі. Її все влаштовує, це єдиний персонаж твору, який почувається щасливим. На відміну від родини директора школи, сім'я Заклунних розвалюється на очах, її нікому зцементувати.
Наріжна проблема, розкриттю якої підпорядконі образи Валентина і Валентини — пошук щастя. Для більшості людей поняття щастя і кохання тотожні. Герої повісті ’’Двері навстіж’’ теж намагаються зрозуміти в чому сутність щастя. І прходять до висновку,що в їхньому випадку кохання немає, як немає і щастя.
Заклунний ставить собі цілком серйозні запи¬тання: «...чому колись полюбив цю жінку, та й зреш¬тою, чому вони живуть разом ? Ну хай: і вона Вален¬тина, і він Валентин, але чи ж цього досить, щоб ста¬вати подружжям?». Герой плутає кохання і задово¬лення, отримуване колись обома при проказуванні своїх імен. Отже, Заклунний не розлюбив дружину, а не любив. Ніколи. Тобто їхній шлюб мав шанс на існу¬вання лише за умови, що Валентина кохає чоловіка і хоче бути з ним. Валентинові думки з цього приво-ду: «...жінка віддавалася йому без жодної пристрасті: лягала, приймала і йшла від нього без найменшого зво¬рушення, ба й почуття, відтак не наділяючи його ані ласкою, ані вживаючи понуджень, простіше кажучи, вона його просто не любила, а він уже такий наро¬дився: коли його не люблять, то не любить і він».
У підсумку обоє звинувачують іншого (іншу). Романтичності це стосункам не додає, тож і шука¬ють пригод на стороні. Валентин упадає за юними поетками. Дружина зустрічається з коханцями. Правда, є суттєва відмінність: Валентина робить це не за¬ради розваги, а щоб розізлити чоловіка.
Зрадивши вперше, розповіла про коханця чолові¬кові. При тому свідомо чи й несвідомо намагалася викликати ревнощі, звернути на себе увагу. Довести, що здатна зацікавити мужчину. Цим епізодом Шевчук підкреслює прагнення героїні повернути собі чоловіка, зберегти сім’ю. Проте реакція Заклунного вбиває рештки надії на спільне майбутнє: він дивується, що міг утнути «..цей ніби йому належний мішок із кістками».
Після згаданої розмови Валентина змінюється. Усі її на¬ступні амурні пригоди — це помста нечулому чоловікові. Після загибелі директора школи уже цілеспрямовано шукає нового коханця, оскільки переконана — так і тільки так зможе «дістати» Валентина. В.Шевчук розвиває проблему помсти жінки за нехтування її особистістю, за остаточне підтвердження, що спільного завтра бути не може.
Валентин же не зациклюється на дружині, а мислить куди глобальніше. По суті, її зрада для героя нічого не означає, це лише поштовх для роздмухування інших проблем.
Мабуть, так би все й продовжувалося, якби не чергове втручання нечистої сили, письменник знову порушує проблему ірреального – директор школи, благополучно похований на міському цвинтарі, являється Валентині у сні, забрати до себе на той світ. Але на заваді стоїть законний чоловік. Директор школи пояснює: «..пекельна розвідка мені сповістила, що ти й досі його, вибач мені, любиш. Бо коли б не захотіла його смерті я не зміг би ані його забрати, ані тебе. А ще пекельна розвідка донесла мені, що ти зі мною зв 'язалася не з любові, а щоб допекти йому. Оце мені й заважає! Бо коли б ти мене любила, я б тебе без проблем сюди забрав». Цей монолог вказує на те, що в повісті порушується проблема істини й обману, яку викриває директор школи.
Керуючись залишками почуттів, Валентина йде на примирення. Чоловік підтримує її ініціативу, адже „ він зовсім не бажав розлучатися зі своєю жінкою, тільки хотів, щоб дур вийшов з її голови». Маємо морально-естетичну проблему протиставлення духовності та матеріальних благ: Валентина турбують тілесні вигоди – буде кому варити, прати, прибирати. І завдяки останній потузі свого миршавого духу Валентин таки наближається до дружини: стомлені, обоє „запали [...] не так у сон, як у маревний транс, при тому знову здобувши свою неподільність...». Одначе то була лише мить. Уже через кілька хвилин „ В сонних Валентина й Валентини Заклунних з'явилося по зво¬рушеній крапельці: в нього біля правого, а в неї біля лівого ока», — вони знов розділились. Як доказ — «саме в цю мить вони подумали індивідуальні думки...» . Отже, тимчасова гармонія знову порушилась. Але най¬важливіше — що саме подумало подружжя. Валенти¬на обіцяє собі більше не заводити коханців. Її зупиня¬ють не моральні перестороги, а зайві клопоти. Тому й дозволяє фразу «...хіба при особливій оказії...» . У свою чергу, Валентин шко-дує, що не відбудеться омріяний Голий вечір. І додає: «А може, й відбудеться...».
Повість має відкритий фінал. Існує два варіанти продовження цієї історії. Перший: при¬годи блудних сина й дочки повторюватимуться, герої ходитимуть по колу, не бачачи виходу, і псуватимуть одне одному життя. Другий: їм вистачить сил і здоро¬вого глузду розлучитися. Втім, кожен читач може назвати інші, власні варіанти.
М.Рябчук точно постеріг визначальну рису Шевчукової прози: „Валерій Шевчук [...] звик розповідати притчі, в яких може бути багато відповідей, але жод¬на з них не остаточна».
Список використаної літератури
1. Городнюк Н. Барви і коди саду (Семантика образу у творчості Валерія Шевчука). // Українська мова та література.– 2004.– №15.– С.15–18. 2. Даниленко В. У пошуках демонічної жінки /Архетип Аніми і пізніх повістях Валерія Шевчука/ // Слово і час.– 2000.– №2.–С.21-24. 3. Євхан Н. Фольклорно-міфологічні моделі у прозі Валерія Шевчука (Типологічний аспект). // Слово і час.– 2003.– №5.– С.70-76. 4. Євхан Н. Художні засоби та прийоми фольклорної поетики у творчій спадщині Валерія Шевчука. // Дивослово.– 2003.– №6.– С.14-16. 5. Логвиненко О. Між двома полюсами обертається думка Валерія Шевчука у книжці повістей “Жінка-змія”. // Вітчизна.– 2000.– №1-2.– С.21-24. 6. Месевря О. Красиве і потворне: духовна брань (Творчість Валерія Шевчука). // Українська мова та література.– 2003.– №20.– С.22-24. 7. Месевря О. У пошуках сенсу життя (за творчістю Валерія Шевчука). // Педагогічний вісник.– 2003.– №1-2.– С.68-71. 8. Пахаренко Н. Дороги і роздоріжжя блудних дітей: Творчість Валерія Шевчука. // Українська мова та література.– 2002.– №20.– С.9-14. 9. Шевчук В. Горбунка Зоя: Повість.// Сучасність. – 1995. – №3. – С.9-63. 10. Шевчук В. О. Жінка-змія.– Львів: Класика, 1998.– 175с. 11. Шевчук В. Чортиця: Повість. // Київ. – 1992. – №5. – С.3-58.