в рамках конкурсу «Військова справа у Вікіпедії».
Від розміру та якості цієї статті станом на 10 грудня 2014 року залежатиме остаточний бал конкурсанта, який її створив чи доповнив.
Стаття оцінюватиметься в номінації «Найкращий внесок із написання статей про військову справу у Вікіпедії».

Формування Збройних Сил України під час Визвольної війни проти більшовиків та Української Держави 1917-1918 років

Україна, маючи колосальний кадровий потенціал, не зуміла створити ефективної армії, натомість були самочинно сформовані збройні ватаги, за зауваженням полковника О.О. Зайцова: «бойова цінність яких була близька до нуля»1. На відміну від Фінляндії, де армія і держава створювалися консервативними і контрреволюційними колами, в Україні на чолі національного руху стали соціалісти, практично аналогічні тим, з якими доводилося воювати білим у Фінляндії. В Центральній Раді, за визнанням члена Генерального Військового комітету поручика П. Скрипчинського, були «фантазери і демагоги», гасло яких було: «геть мілітаризм, хай живе народня міліція!»i. Зрештою було оголошено виборне начало, при якому Ради та комітети ставали фактичними господарями арміїii. Разом з тим, в Україні формувалося здорове консервативне військове ядро ​​для створення національної армії на чолі з майбутнім гетьманом генерал-лейтенантом П.П. Скоропадським і підполковником Кєльчевськимiii. Лідери Центральної Ради М.С. Грушевський, В.К. Винниченко, С.В. Петлюра і військовий міністр М. Порш, ставилися з недовірою до генералітету (зокрема, до командувача 1-м українським корпусом генерал-лейтенанта П.П. Скоропадського і його начальника штабу генерал-майору Я.Г. Гандзюка), не без підстави побоюючись контрреволюції з боку військових, яких В.К. Винниченко зневажливо називав «офіцерня», і наївно вважаючи, що армію можуть очолити отамани, колишні штабс-капітани, такі як М. Шинкар, або ще гірше алкоголік Хілобоченко, Ю.М. Тютюнник, Ю. Божко, а також полковник Ф.В. Тимченко, підполковник П. Балбачанiv. Україна замість регулярної армії, на жаль, пішла по шляху створення народної міліції: «вільного козацтва», «гайдамаків», які легко збільшовизувалися. Військовий міністр УНР М. Порш, навпаки, проводив заходи, спрямовані на подальше розкладання армії: розформування і демобілізація найбільш боєздатних частин. 25 грудня 1917 року відбулася скасування військової організації, військової дисципліни, військових звань, погонів та інших знаків відмінності, навіть військової форми, запровадження виборності командного складу, отаманщини. Навіть у дні наступу більшовиків на Київ М. Порш оголосив про демобілізаціюv. П. Скрипчинський згадував: «Революція у військах офіційно поглиблювалася... після скасування форми, київський вокзал був повний від їдучих у «відпустку» сердюків, одягненими в парадну форму... Військо фактично перестало бути військом». І, нарешті, М. Порш вирішив замінити армію в Києві Червоною гвардією, яку він озброїв. У самому військовому міністерстві відбувалися партійні мітинги і збори. Фінансування йшло не регулярних частин, а інсургентських отаманських загонів. Самі міністри боялися військової охорони своїх установ, небезпідставно чекаючи свого арешту з боку військовихvi. Військові дійсно готували арешт і насильницьке відсторонення військового міністра. У той час як під Києвом вже йшли бої, біля штабу Київської Військової округи з'явилися 2 панцерника, в супроводі взводу кінноти з транспарантом «Геть зрадників Винниченко і Порша!»vii. На чолі перевороту в Києві було запропоновано призначити підполковника Кєльчевського, але відбулася відставка М. Порша. Новим міністром було призначено штабс-капітана Немоловського, який через кілька днів перейшов на бік більшовиківviii. В Україні переважна більшість офіцерів не мала ніякого бажання битися на стороні Центральної Ради, більше того, ідея української державності для них була чужою і незрозумілоюix. Саме ця частина, що зберігала нейтралітет у боротьбі з більшовиками, буде потім майже поголовно знищена в період червоного терору, вчиненого колишнім підполковником М.А. Муравйовим, після заняття Києва більшовиками (всього, за даними Червоного Хреста було знищено 3 тис. офіцерів, за іншими даними до 6 тис.x). Як можна помітити, кількість знищених офіцерів приблизно дорівнює кількості сил червоних Муравйова, які штурмували Київ. Разом з тим, за даними П. Скрипчинського, в Києві перебувало близько 40 тис. офіцерів, які прибули з фронту після початку переговорів в Бресті, більше половини з них взагалі було вороже налаштоване до Україниxi. Як можна помітити, число цілком достатнє, щоб дати відсіч силам червоних, але в Києві не було свого Маннергейма, здатного організувати цю масу, незалежно від її політичної орієнтації, на боротьбу з більшовиками. Якщо говорити про кількісний склад українського війська, то найбільш достовірні дані зібрані Я.Ю. Тинченко: на фронті - 80,9 тис. піхоти, 1350 кінноти, 612 гармат, всередині України - 25363 багнета, 1680 шашок, 44 гармати, 12 літаківxii. Співвідношення ж сил у боротьбі за Київ у січні-лютому 1918 р. мало такий вигляд: Центральна Рада - 1,9-3 тис., більшовики - 4,5 тис. плюс київська червона гвардія - 1,5 тис. Загін Муравйова, який прибув для штурму міста нараховував 3,5 тис., 12 гармат, 2 панцерника, 2 літака і панцерний потягxiii. При цьому в боях 24 січня (6 лютого) 1918 року брало участь з боку більшовиків 2400 осіб, з боку Центральної Ради 650 чоловікxiv. Кілька відрізняються дані генерала М.М. Головіна: у боротьбі за Київ брало участь 5 тис. червоних і 1200 бійців Центральної Радиxv. Після відступу з Києва українське військо налічувало від 316 до 1150 вояківxvi. Тобто, можна говорити про фактичну відсутність українського війська після евакуації Києва. В цілому, в Україні була відсутня нормальна система забезпечення та заощадження військ, а також штабного планування оборони Україниxvii. Самочинні формування з 10-20 бійців оголошували себе «полками», на чолі з виборними отаманами, а справжні полки мітингували, не виконували наказів і залишали позиціїxviii. Українська армія, керована самостійним отаманами хаотично оборонялася від наступаючих більшовиків. Власне, в цей період загального розвалу держави і армії в Україні формуються два протилежні табори: козацький, на чолі з генерал-лейтенантом П.П. Скоропадським, який представляв консервативні контрреволюційні і монархічні сили, землевласників і заможне селянство; і гайдамацький, на чолі з отаманом С.В. Петлюрою, навколо якого гуртувалися республіканські сили напівінтелігенція лівої соціалістичної орієнтації. Козацький центр рішуче готувався до державного перевороту, але відбулася затримка з формуванням козацьких частин. Гайдамацький кіш, висланий назустріч наступаючим більшовикам, перейшов на їхній бікxix. Особливість українського випадку було в тому, що не контрреволюційні сили створювали армію і державність, а при владі перебували революціонери, які продовжували свою руйнівну справу. Контрреволюція в Україні була «принесена на німецьких багнетах». В Україну ж були спрямовані значні сили, під командою генерал-фельдмаршала Г. фон Ейхгорна: німецькі 21 піхотна (до 1 травня 1918 року кількість скорочено до 16xx) і 2 кавалерійські дивізії та австро-угорські 8 піхотних і 2 кавалерійські дивізіїxxi. Всього війська інтервентів налічували близько 300 тис.xxii. До 4 травня 1918 року вся територія України була очищена від червонихxxiii. Склад українських збройних сил в період німецького наступу в лютому-травні 1918 року становив всього два основних з'єднання: так званої «Синьої дивізії», сформованої з військовополонених в таборах Німеччини, у складі 6 тис. бійцівxxiv, яка перебувала в безпосередньому підпорядкуванні Німецькому командуванню і розформованої напередодні гетьманського перевороту в квітні 1918 року, та Запорізької бригади генерал-майора А. Натієва, в складі 3 тис. (За даними Я. Тинченко, в травні 1918 р. "Запорізька дивізія" налічувала 6 тис. бійців, 4 гаубиці, 26 гармат, панцерний дивізіон і авіазагін, але вже у вересні 1918 р. - близько 3 тис. бійцівxxv). Бригада Натієва також підлягала розформуванню, але була збережена через «яскраво виражену антибільшовицьку спрямованість»xxvi. Проте, бригада, як будь самочинне формування, схильне отаманщині, стала швидко розкладатися, і вже після гетьманського перевороту жовніри бажали або розбігтися по домівках, або йти на гетьманаxxvii. Надалі бригада, оголошена дивізією, під командуванням полковника П. Балбачана, візьме участь у антигетьманському повстанні Директорії. У травні 1918 року австро-угорським командуванням на Волині була сформована з військовополонених «Сіра дивізія», яка в серпні 1918 року була передана до складу Збройних Сил Української Держави, у складі 230 офіцерів і 7050 бійців. Однак, після гетьманського огляду в Києві, частина складу дивізії була демобілізована, тому у вересні 1918 року особовий склад дивізії становив всього 3,5 тис. воїнівxxviii. Як будь-яке з’єднання, створене з військовополонених, дивізія також виявилася небоєздатною, з сильними антигетьманськими настроями, і перебуваючи на демаркаційній лінії, піддалася впливу більшовицької пропаганди. В результаті, вона також візьме участь в антигетьманському повстанні листопада-грудня 1918 рокуxxix. Незважаючи на володіння значним кадровим потенціалом (24 травня 1918 року був складений докладний реєстр офіцерів Генерального Штабу на території Української Держави: 8 генерал-лейтенантів, 31 генерал-майор, 12 полковниківxxx, а реєстр від 21 листопада 1918 вже містив: 20 повних генералів і генерал-лейтенантів, 81 генерал-майорів, 39 полковників і 81 підполковниківxxxi, В. М. Посторонкін повідомляє, що на гетьманську службу надійшло 300 офіцерів російського Генерального Штабу, що становила 1/3 від загального числа офіцерів Генерального Штабу дореволюційній Росіїxxxii), гетьманській владі так й не вдалося створити регулярну армію, не тільки тому що німці зволікали зі створенням армії, крім поліцейських частин. У секретній доповіді на ім'я гетьмана, з цього приводу говорилося: «розпропагована частина темної маси ворожа в даний час ідеї державності, а тому покликана на військову службу на основі загальної військової повинності в своїй більшості ця темна маса дасть цілком ненадійний елемент, схильний до бунту і непослуху, а особливо до політиканства»xxxiii. Особистим дітищем Гетьмана була лише Гвардійська Сердюцька дивізія, в складі 5 тис. вояків (насправді тільки 3,5 тис.), за зразком лейб-гвардії: офіцери - тільки довоєнного часу і тільки потомствені дворяниxxxiv, а солдати із заможних селян-хліборобів, родини яких мають не менше 50 десятин землі. Проте, дана дивізія виявилася гарна тільки для парадів, крім того, і вона не уникла частих випадків дезертирства (уже через місяць з початку формування зафіксовано 800 випадків дезертирства)xxxv. Разом з тим, В.Н. Посторонкін зазначає, що гетьманом було зроблено чимало в напрямку створення регулярної армії, просто не вистачило часу. Так, наприклад, була створена Офіцерська школа - прообраз майбутньої Військової Академії, в якій навчалося 2 тис. офіцерів, відновлено було військові училища: Єлизаветградське кавалерійське, Миколаївське артилерійське училище в Києві (зі старим складом), школи прапорщиків в Києвіxxxvi. Проте, він відзначає, що боєздатну армію гетьману створити не вдалося «внаслідок постійного відтоку сил на Дон і Кубань»xxxvii. Україна дала Дону приблизно 16 тис. добровольців, всі вони сповідували монархічні переконанняxxxviii. Частина з них стали кадрами для так званої Особливою Південної армії і відновлених Чугуївського уланського та Ізюмського гусарського полківxxxix. Усі посади в гетьманській армії займали російські офіцери ... Всі особи, що мали керівні посади армії отримали генеральські та штаб-офіцерські чини ще у довоєнні часи, на російській службі. Гетьманська армія дала багатьох офіцерів і генералів, як для Збройних Сил Півдня Росії, так і Північно-Західної армії»xl. Організація української піхоти була такою: дивізія - три піхотні полки, піхотний полк мав у своєму складі три куреня, по три сотні кожен. Кіннота, навпаки, практично зберегла дореволюційну організацію: дивізія - 4 полки, однак, кінний полк складав 4 сотні замість 6xli. Артилерійський полк мав 4 батареї (6-гарматні легкої артилерії та 4-гарматні — важкої). Озброєння української армії було російським дореволюційним, головним чином збереженим на складах Південно-Західного фронту і Київської та Одеської військових округ: 7,62-мм гвинтівки Мосіна, 7,62-мм кулемети Люїса, Максима і Кольта, міномети Лихоніна, ФР, Обухівського заводу, 76-мм гармати, 122-мм і 152-мм гаубиці, панцерники Поплавко, «Остін-Путіловец» і «Путилов-Гарфорд», літаки «Ілля Муромець», «Лебідь», «Анатра», «Ньюпор». При цьому «Анатра» продовжували збирати на Одеському заводі. Система військових звань української армії була національною, козацької. Погони української армії були німецького зразка, особливо офіцерські і генеральські — з чотирикінцевий зірками замість п'ятикутних на російських дореволюційних.

У жовтні 1918 року уряд Української Держави почав формування офіцерських добровольчих дружин, які також виявилися ненадійним елементом, оскільки не визнавали ані влади Гетьмана, ані Української Держави взагаліxlii. Хоча мобілізаційний ресурс офіцерства був досить високим: на території Української Держави знаходилося більше 100 тисяч офіцерів, більша їх частина була деморалізована, тому офіцерські добровольчі дружини у великих містах не перевищували 4 тис. чоловік, а в Києві - 6-8 тис.xliii.

Офіцерські дружини мали також і низьку боєздатність. Так, наприклад, при облозі Києва війська Директорії налічували 5 тис. бійців, їм протистояли офіцерські дружини загальною чисельністю тільки 3 тис.xliv, замість передбачуваних 12 тис. при мобілізаціїxlv. Офіцерські дружини в грудні 1918 року безладно відступили в місто, яке було здано без бою начальником оборони князем А.Н. Долгоруковим 14 грудня 1918, незважаючи на запевнення князя на засіданні Ради Міністрів 10 грудня 1918 р., що місто в змозі витримати облогуxlvi. У полон потрапило близько 2 тис. офіцерівxlvii. За відомостями члена Ради Міністрів Української Держави С.Н. Петрова до Києва увійшло тільки 2 тис. петлюрівців, а всього армія Петлюри налічувала 10 тис., з яких професійних військових було не більше 1 тис.xlviii. Всі ці дані говорять про бездарність оборони Києва, проведеної князем А.Н. Долгоруковим, нездатністю провести розвідку, з'ясувати чисельний склад і наміри ворога, і розкладанням офіцерства, що захищало столицю. При цьому, якщо не чисельна, то якісна перевага сил мала бути на боці гетьмана і були всі можливості нанести поразку військам Директорії і придушити повстання. Бойові дії гетьманських військ проти Директорії у вітчизняній історіографії підносяться як низка поразок, головною з яких була «генеральна битва» під Мотовилівкою. Проте, були і перемоги, так, наприклад, згідно з інформацією ДонТА, 27 листопада 1918 р. графу Ф.А. Келлеру вдалося зупинити рух петлюрівців на Київ, і «повстання йде на спад»xlix. 30 листопада 1918 наступне повідомлення: «на фронті графа Келлера артилерія обстрілювала влучно розташування повстанців... Після перших же ударів урядових військ противник у багатьох місцях подався назад... Головні сили Петлюри розташовані у Фастові. Петлюра побоюється за свій тил, якому загрожують загони волинського губернського старости Андро... Святополк-Мирський відкинув січовиків, завдавши противнику важкі втрати, захопивши багато полонених 2 гармати і кулемет. Втрати дружини незначні... Успіх настільки визначився, що в штабі висловлюють впевненість у близькій ліквідації виступи Петлюри»l. Урядовими військами були зайняті Сарни, Бахмач і Знам'янка (при занятті Знам'янки був захоплений бронепоїзд петлюрівців), Ромни та Бердичівli. Однак, необхідно визнати, що успіх гетьманських сил тримався головним чином на німецькій допомозі. Але, німецька армія вже розкладалася під впливом соціалістичної пропаганди, створювалися солдатські комітети, армію охопило прагнення до стихійної евакуації. У цій обстановці 5 грудня 1918 р. Директорія уклала угоду з німецькими солдатськими комітетами про невтручання німців в українські справи, що стало поворотним пунктом боротьби Директорії проти гетьмана. Наступним негативним моментом було невизнання Гетьмана країнами Антанти і відсутність допомоги з боку Союзників, військові операції яких обмежилися заняттям портів на Чорному морі: Одеси і Миколаєва. Незважаючи на численність офіцерського корпусу та величезний навчений резерв солдатського та унтер-офіцерського, мобілізаційний потенціал Української Держави виявився досить низьким, через поширення більшовицької пропаганди, втоми від війни, морального розкладання фронтовиків. Ставка Гетьмана на довоєнних офіцерів-дворян і молодь, що не воювала, із заможних селянських сімей також не виправдалася, через низький рівень патріотизму та високу політизацію всіх верств суспільства. Важливим чинником була і австро-німецька окупація Україні, що надавала негативний моральний вплив на всі верстви українського суспільства.