Коляновський Микола

Коляновський Микола

Багато людей цікавляться походженням свого прізвища, що означає, коли виникло, скільки людей є його носіями і яку участь приймали вони у суспільному житті. Мене, зокрема, цікавить моє прізвище – Коляновський. Як стверджують фахівці, це прізвище трансформувалося від прізвищ Коляно та Колянов. І веде свій початок від прикметника "каляний" - "твердий, жорсткий". Очевидно, прізвище Коляно містило в собі вказівку на особливості характеру та поведінки засновника прізвища: упевненість в собі, досягнення мети, мужність. Є інша гіпотеза: в основі прізвища Колянов лежить чоловіче хрестильне ім'я Микола (російською мовою - Николай)- від грецьких слів "ніке" - перемога і "лаос" - народ, що означає - переможець народів. Адже святий Миколай або Микола - це християнський святий, відомий як Микола Чудотворець.

Коляно лягло в основу прізвища Колянов, а пізніше, з утворенням слов'янських прізвищ, зокрема із суфіксом -ський, і в прізвище - Коляновський. Я погоджуюся із думкою фахівців і гордий за своє прізвище - КОЛЯНОВСЬКИЙ.

Письмові джерела засвідчують, що це прізвище має багатовікову історію. Прізвища на – ський загальнослов’янські і поширені у Польщі та Україні.

У середньовічному Королівстві Польському (1025-1385 - Королівство династії П'ястів; 1385-1569 - Королівство Ягеллонів) вони були ознакою шляхетного походження. Саме на цей період (12 століття) припадає час утворення герба Богорія, який є дворянським гербом Коляновських. Рід Богоріїв являється засновником цього герба і походить від славного воїна на ім'я Богорія, який служив у польського короля Болеслава Сміливого (1042 - 22 березня 1081) та мужньо бився з половцями, не дивлячись на те, що був пронизаний двома стрілами. Цим родовим гербом користувалися більше 30 (в інших письмових джерелах - 56) шляхетських родів, зокрема і Коляновських, України, Білорусі, Литви і Польщі.

Село Томашівка Дунаєвецького району Хмельницької області, в якому я народився 3 грудня 1949 року, відзначило у 2013 році 530-ти річчя свого заснування. В ті далекі часи, а є думка фахівців, що і раніше, декільком сім’ям Коляновських ( ймовірно таких сімей було до семи) та багатьом іншим сім’ям була виділена земля і засновано село, яке зі східної сторони омивається водами річки Студениця, а з західної – річкою Тернава. Ці життєдайні річки є притоками Дністра.

Згідно паспорта територіальної громади Томашівської сільської ради Дунаєвецького району, перша письмова згадка про поселення людей Малої Тернавки (нині Томашівка) датується 1483 роком. Це поселення було присілком села Тинна, яким правив польський поміщик воєвода Гербурт, який пізніше, на початку 16 ст., передав своє право на Малу Тернавку поміщику Войцеху Гуменецькому та його дружині Софії, родина яких володіла селом майже два століття. В подальшому, рядом з Тернавкою, було засноване нове село, в якому проживав багатий пан Томаш з дружиною та дочкою Івкою, від яких пішла назва села Томашівка.

Але у Вікіпедії, на сайті «Поділля», є карта Поділля від 1648 року, складена видатним французьким інженером і військовим картографом Гійомом Левассером де Бопланом, на якій, згідно географічних координат, нанесені і польською мовою написані назви сіл Тинна, Тернавка, Савинці, Удріївці, Лошківці, Міцівці, а там, де зараз Томашівка, написано Слобода (Sloboda). Це дає право стверджувати, що первісна назва села Томашівка (без приєднаного у 1971 році межового села Тернавка, яке, судячи із архіву костела села Тинна, могло бути засновано у кінці 14-на початку 15 століття, тобто раніше 1483 року. То був час правління Великого князя Литовського Ольгерда (1296-травень 1377) і короля Владислава II Ягелончика (1 березня 1456 - 13 березня 1516). Читай: на сайті села Тинна і книги В.Б. Білінського "Україна-Русь. Споконвічна земля", Україна-Русь.Українська звитяга та "Україна-Русь. Князі Галицькі-Острозькі") була Слобода (в Україні у 16-18 століттях так називалося новозасноване поселення з власним самоврядуванням, мешканців якого власник (держава, церква і головно магнати) звільняв на деякий час від виконання повинностей). Окрім села Томашівка Дунаєвецького району, у 1648 році на Поділлі, згідно карти де Боплана, було ще шість населених пунктів з назвою Слобода (Sloboda). Саме через Томашівку та поштові станції Нігин, Тинну, Ярмолинці, Проскурів, по старому найкоротшому шляху із Кам'янця-Подільського 7 жовтня (за старим стилем) 1846 року проїжджав Тарас Григорович Шевченко, милуючись чудовими краєвидами подільської землі (більш детальніше у "Збірник Шевченко і Поділля"). Тоді йому було тільки 32 роки, а 9 березня 2014 року ми відзначили 200-річчя від дня народження Великого Кобзаря. Цим старовинним шляхом, як стверджують дослідники, весною 1651 року із багатотисячним військом проходив Богдан Хмельницький, проїжджали у 1781 році останній король Речі Посполитої Станіслав II Август IV Понятовський, який 18 листопада ночував у селі Савинці (зараз Ярмолинецького району Хмельницької області) в палаці Міхала Францішека Потоцького. в 1842 - російський імператор Микола I Романов, а взимку 1824 року із Кам'янця - Подільського у Сибір відправлений етапом український національний герой Устим Якимович Кармелюк.

Село Тинна Дунаєвецького району (землі цього села межують із землями села Томашівка) має цікаву історію, зокрема і тим, що у ньому довгий час проживав і тут 21 квітня 1808 року похований знаменитий принц Шарль де Нассау-Зіген, адмірал російського флоту, посередник між королем Польщі Станіславом та царицею Російської імперії Катериною Другою . У цьому селі був дуже красивий костел із 9 вівтарями (подібні храми є тільки у Флоренції та Кракові), в якому мій дід Коляновський Іван (Ян) Тимофійович працював помічником ксьондза, вільно володів польською мовою та віртуозно грав на скрипці. Зокрема, у 1936 році вперше для жителів села Тернавка (зараз Томашівка) він виконав знамените танго "Брызги шампанского" французького композитора і диригента бразильського походження Хосе Марія де Лук'єсі (читай Афанасій Коляновський "Вибрані твори", Київ, видавництво Олени Теліги, 2011). Звук від дзвонів храму, як у дитинстві казали мої батьки,був такий сильний, що розганяв градові хмари. Фасад костелу прикрашали скульптури святих Ігнація та Терези, а ще – Діви Марії, Петра і Павла. Але більшовицькі бузовіри, розповсюдивши брехню про виявлення там шпигунів, всю цю красоту безжалісно зруйнували (детальніше на сайті села Тинна). Є гіпотеза про те, що у селі Тинна ще у 1050 році був храм на честь Різдва Богородиці, побудований на місці стародавнього язичницького капища (читай К.И. Корчинский "Исторические очерки прошлого времени и событий, начинающихся в местности Тынны на Подольи". Киев, 1964). Про високу духовність жителів села Тинна та навколишніх сіл Томашівка, Тернова, Лисогірка, Малий Карабчіїв Дунаєвецького району свідчить те, що віками і на цей день у селі Тинна поруч знаходяться костел Успіння Пресвятої Діви Марії та церква Святої Богородиці, у якій мене хрестили морозного і снігового січневого дня 1950 року (хрещені батьки Коляновський В'ячеслав Іванович і Наконечна Марія Василівна). Парафіяни цих храмів, а серед них багато мешканців вищеназваних сіл, завжди відносилися толерантно одне до одного і ніколи між ними не було розбрату щодо віри, мови, національності тощо.

Вивчення письмових джерел показує, що Коляновські протягом багатьох століть працювали і працюють юристами, науковцями, учителями, поетами і письменниками, медиками, архітекторами, співаками, будівельниками, військовими, правоохоронцями. Вони захищали Вітчизну і ніколи не обмінювали свою честь та гідність на зраду і підлість. І зараз Коляновські , як і більшість громадян держави, готові захищати Україну від зазіхань Росії. Про волелюбність українців писав талановитий, чесний і неупереджений письменник-мемуарист Гійом Левассер де Боплан (також картограф) у книзі "Опис України: "...вони щедрі, не прагнуть до великих статків, зате понад усе цінують свою свободу, без якої не хотіли б жити. В ім'я її, цієї свободи, вони піднімають повстання та бунти проти вельможних панів". Тут зразу виникають думки про наш український Майдан 2013-2014 років і безсмертних Героїв із Небесної Сотні, Героїв України, які захистили Україну - Русь, нашу споконвічну землю. "Жде Україна убога на чесних і мужніх синів!" - пророче писав поет Афанасій Коляновський. Дивовижну і далекосяжну мудрість виявив мій український народ, коли вороги вкрали у нього назву держави Русь. Ось що говорив з цього приводу у своїй доповіді " Україна - найбільша проблема Європи " 1 лютого 1939 року в Лондоні британський вчений, громадський діяч і журналіст-міжнародник Ланселот Лоутон: "...В давні часи, починаючи від IX століття, мешканці землі, відомої тепер як Україна, називали її Руссю, а себе руськими. Оскільки москвини, цілком інший народ, присвоїли собі ці назви, то справжні руські люди вибрали своїй землі назву Україна, а собі - українці. Вони мали повне право це зробити: нація має право називати себе, ця назва не вигадана. Стару назву, яка була зневажена, відкинули, і в ужиток увійшла нова, яка існувала побіч старої принаймі після XII століття. Таким чином, претензії Москви до спадку і родоводу України були ефективно відкинуті"(читай книгу " Сила м'якого знака " за загальною редакцією Лариси Івшиної, Київ-2011). І як тут не згадати слова французького письменника і філософа-деїста Вольтера: "УКРАЇНА завжди прагнула бути вільною. Домінування над нею Росії повинно завжди розглядатися як ІСТОРИЧНА АНОМАЛІЯ" (Із книги "Історія Карла XII", 1730 р.). Очевидно, що великий філософ взяв цю думку з висловлювання гетьмана України Пилипа Орлика: "Хоч би які великі були московські насильства, вони не дають москалям ЖОДНОГО ЗАКОННОГО ПРАВА на УКРАЇНУ". Ми, громадяни України, зобов'язані вчити і знати свою історію, тому що "Народ, що забуває минуле, ніколи не буде нацією"- Андрій Шептицький, митрополит Української греко-католицької церкви.І ще приведу одну дуже важливу думку українського поета, політичного діяча, археолога Олега Ольжича : "Народ, який вірить, що якась суміжна країна або імперія здобуде йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком. А його політичні групи будуть задніми колесами для чужих агентур".

Мій далекий родич та учитель історії, поет і письменник Коляновський Афанасій Миколайович, 6 серпня 1925 року народження, учасник Другої світової війни, нагороджений орденами і медалями. Як поет-фронтовик, він знав справжнє єство війни, її антигуманну й руйнівну суть: " Хто хоч раз побув у такім вогні, чув, як серце груди розривало. Із війни йому у травневі дні фронтового ордена замало". Ці слова поета дуже актуальні саме сьогодні, коли українські воїни ведуть боротьбу із російськими окупантами на Сході України за її цілісність і незалежність та потребують високого рівня соціального і правового захисту від держави.

Після закінчення 1953 року Кам’янець-Подільського педагогічного інституту, понад 30 років працював вчителем у селах Удріївці та Томашівка Дунаєвецького району. Був автором багатьох збірок поезій, членом Національної спілки письменників України. Його віршовані строки: « Скупавши перельоти ластівочі, відголубіла літня висота», «І неба голубий перкаль позатуляли хмари щільно», «Неважко віддати народу усе, що народне сповна», "Лягає на покіс трава за косовичним змахом-кроком", "І така благодать - чути мамину мову", "Наче квітку, лелій слово матері зроду. Тільки в мові живій жити духу народу", "Шкребеться поглинальний час", Кам’янець-Подільський – «Квітка чудесна на камені» та багато інших увійшли до золотого фонду української поезії, що свідчило про чисту совість і світлу душу Поета. У публікації "Співець подільської землі: поетичний доробок Афанасія Коляновського", професор кафедри історії української літератури Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, кандидат філологічних наук Євгенія Сохацька зазначає: "Поет, що зазнав в пріснопам'ятні радянські часи переслідувань та обмежень (піддавався остракізму можновладцями періоду застою і тривалий час був позбавлений можливості друкуватися), мов той фенікс, воскресає духом і спішить поділитися зі світом багатством своєї душі та блискучими гранями поетичного таланту". Неля Вольська у публікації "Згадавши, ніби з ним погомоніла" пише, що Афанасій Миколайович з її мамою співали українські пісні і в обох були чудові голоси. А мені пригадалося, що коли 6 серпня 2012 року я вітав його з днем народження, то вперше почув від нього, що він разом з моїм батьком ще у шкільні роки, випасаючи корів, постійно співали різні пісні. Пісня у житті поета була його оберегом. До речі, 14 травня 2017 року письменник,автор книг-бестселлерів Білінський В.Б., у передачі на українському радіо "Моя література" розповів про життєвий шлях свого учителя, письменника-фронтовика Афанасія Миколайовича Коляновського (Сайт "Сітка мовлення 14.05.2017 (УРЗ)Українське радіо"). Нажаль, Афанасій Миколайович 5 лютого 2013 року відійшов у Вічність, знайшовши свій спочинок у селі Ляпинці Хмельницького району Хмельницької області. Як історик, він надавав допомогу відомому письменнику, члену Національної Спілки письменників України, лауреату літературної премії імені Івана Франка Білінському Володимиру Броніславовичу (мій земляк, який народився на станції Дунаївці, та учень Афанасія Миколайовича) у написанні історичних книг: "Країна Моксель, або Московія", "Москва Ординська", "Україна-Русь. Споконвічна земля" та "Україна-Русь. Князі Галицькі-Острозькі", які стали бестселлерами. Одним із учнів Афанасія Миколайовича також є Чернецький Василь Михайлович (народився грізного 1941 року у селі Томашівка Дунаєвецького району) - зараз завідувач кафедри плодівництва, овочівництва, технології зберігання сільськогосподарської продукції Вінницького національного аграрного університету, академік Академії вищої освіти України, доктор сільськогосподарських наук, професор.

Коляновський Станіслав Іванович, народився 1918 року у селі Тернавка (зараз Томашівка) Дунаєвецького району , мій рідний дядько, до Другої світової війни працював директором школи села Чорний Острів, а також на керівних посадах у відділі народної освіти Хмельницької області (на той час Кам'янець-Подільської області). У роки війни, як офіцер Червоної армії, брав участь у бойових діях, загинув смертю Хоробрих. Мужньо бився з ворогом екіпаж танка КВ-1 № 064 під командуванням лейтенанта Коляновського (ймовірно випускник Харківського танкового училища) 6 липня 1941 року на переправі через річку Черногостниця Вітебської області. У цій танковій битві брав участь і Яків Йосипович Джугашвілі (син Й.В. Сталіна), який разом із іншими бійцями, був представлений до урядової нагороди (детальніше на сайті RKKA.RU: Статья). А уже в наш час, мужньо і самовіданно захищає Вітчизну від зла на Сході України учасник АТО Коляновський Олександр Петрович (мій далекий родич), який народився в старовинному селі Томашівка Дунаєвецького району Хмельницької області. Про цього героїчного захисника України пише газета "Дунаєвецький вісник" від 15 січня 2015 року.

Наталія Бенюх у своїй книзі «Історичні тенденції становлення медико-санітарного забезпечення в Галичині в 13-17 ст.» пише, що у галичан інтерес до медичної освіти був постійним, про що свідчать списки студентів європейських університетів, в яких з 1567 року з’явилася замітка «Рутенська нація з України». Зокрема, в 1562 році в Лейпцігський університет на медичний факультет, який відкрито в 1415 році, був зарахований Юрій Коляновський із села Плешевичі (зараз це Мостиського району Львівської області), а із ним також односельчани: Петро Корсак, Микола Тарновський, пізніше Костянтин Ходкевич та брати Фредри (на мою думку, ці брати були одними із чотирьох синів Францішека Фредра та його дружини Катажини Дершняківни. Їх старший син Ян Фредро (Каштелян) - польський шляхтич, військовик, урядник Королівства Польського (Ягеллонів), Речі Посполитої. Потребує дослідження подальша доля трьох інших братів Фредрів, так і Юрія Коляновського.

В середині 17 ст. в Польщі загострилося протистояння короля і опозиції. Оскільки сейм 1664 року не вирішив конфлікту, справа дійшла у серпні 1665 року до битви під Ченстоховою, яка закінчилася перемогою рокошан. Ось як про цю битву пише М. Маркевич у книзі «История Малой России»: «Враждующие соотечественники сошлись у Ченстохова. Пац и Полубинский предводили войсками королевскими. Коляновский – полками Любомирского и последний победил».

У Польській державі, куди на протязі довгого часу входив наш край, дворянський титул надавався тільки знаним людям, спадкоємцям багатих осіб або за значні досягнення в ім’я імперії, звичайно, з матеріальною винагородою.

Як свідчать архівні матеріали Волинської і Полтавської губерній, дворяни Коляновські ще до 1700 року були внесені в список дворянських родів, як «древние благородные роды, доказательства дворянского достоинства которых восходят за 100 лет, то есть до времени правления императора Петра I». Зареєстровані дворяни Коляновські також у Херсонській губернії.

Згідно інформаційного ресурсу щодо офіцерів російської імператорської армії епохи Вітчизняної війни 1812 року, проявив мужність і героїзм на полях битви прапорщик Житомирського драгунського полку Коляновський.

Добрими словами згадує великий український російськомовний письменник В.Г. Короленко у своїй книзі «Історія мого сучасника» жителя м. Житомира дворянина Коляновського, який «по воскресеньям надевал роскошный цветной кунтуш синего или малинового цвета , какой-нибудь светлый жупан, широкие бархатные шаровары и рогатую «конфедератку», перепоясывался роскошным поясом, привешивал кривую саблю и шел с молитвенником в костел».

На багатьох сторінках цієї книги Короленко В.Г. з трепетом в душі і любов'ю згадує про Коляновського і сприймає його як патріота Вітчизни, а також про його дружину: « Коляновская , в сущности, была женщина властная, но очень добрая». Письменник не пише, яке ім'я мало подружжя та їхні двоє дочок. Очевидно це були єдині дворяни з цим прізвищем у Житомирі. Тому є думка , що прапорщик Житомирського драгунського полку Коляновський і дворянин Коляновський, котрий із шаблюкою ходив у храм молитися, це є одна і таж сама особа. Викликає тільки жаль, що влада міста Житомира на протязі десятиліть не знайшла коштів для відбудови будинку поміщиці Коляновської, а безжалісно його знесла в 2013 році. Адже це була б історично визначна пам'ятка міста, пов'язана не тільки з дворянами Коляновськими, письменником Короленком В.Г. та його батьками, але і з іншими відомими людьми.

Далекого 1830 р. в селі Попове Полтавської губернії (зараз Новосанжарського району Полтавської області) народився Коляновський Йосип Казимирович, який в кінці 1850-х років закінчив Київський університет Святого Володимира(нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка, у якому вчилися чотири покоління людей із прізвищем Коляновський), працював лікарем, а потім почесним мировим суддею. В 1862 р. він лікував видатного українського математика, академіка Петербургської Академії наук, дійсного члена ряду інших академій Остроградського М.В.

Коляновський Й.К. приділяв багато уваги організації роботи, виконанню обов’язків медичними працівниками. Кандидат історичних наук, доцент Кубанського державного університету Селицький О.І. у книзі «Поляки в России: вехи истории» (Краснодар, 2008) пише, що « … он занялся совершенствованием состояния земской медицины. В 1873 г. Ю. Коляновский подготовил «Инструкцию земским фельдшерам Кобелякского уезда». Несколькими годами позже, в 1881 году в Полтаве вышла его работа "О санитарном надзоре, как мере против дифтерита". Згідно книги Павловського І.Ф. «До історії полтавського дворянства (1802-1902 рр.)», Коляновський Й.К. багато років був членом Полтавської земської управи, а з 24 вересня 1895 р. по квітень 1896 р.- головою Кобеляцької земської управи. Похований Коляновський Й.К. в 1897 р. в рідному селі, а біля нього його дружина Коляновська Катерина Петрівна (1849-1911 рр.).

У цьому ж селі 1873 р. народився його син Коляновський Вадим Йосипович, відомий архітектор. Закінчив Петербургський інститут цивільних інженерних споруд. За його проектами збудовані в 1901 році у Харкові другий пологовий будинок (Діє зараз. Вадим Йосипович пожертвував особисто 7424 царських рублів для лікарні, про це пишеться у книзі "Харьков и губерния на страницах газеты "Южный край" (1880-1918 годы"), а в Іркутську на початку 20 століття – будинок для дітей-сиріт працівників Забайкальської залізниці, проектував і будував Іркутський залізничний вокзал, будинок-символ Русько-Азійського банку та торгівельний будинок фірми «Треугольник». Згідно Указу Президента Російської Федерації Б. Єльцина від 20 лютого 1995 року «Об утверждении объектов исторического и культурного наследия федерального (общероссийского) значения» два останні об’єкти віднесені до пам’яток архітектури. Весною 1909 року за проектом Коляновського В.Й. навколо пам'ятника царю Олександру III в м. Іркутську була встановлена кована металева огорожа дивовижної краси, яка виготовлялася у майстерні "Обертур" м. Санкт - Петербург. Цей витвір мистецтва зберігся до сьогодні. Вадим Йосипович виступав за творчий процес у пошуку архітектурних рішень та їх втілення, боровся з формалізмом у цій справі. Свою позицію з цього питання він висвітлив 18 січня 1948 року у статті "Проблемы нового Иркутска", опублікованої в газеті "Восточно-Сибирская правда", про що кореспондент цієї газети О. Селіщев 27 червня 1997 року писав: "Статья Коляновского положила начало бурной и нелицеприятной дискуссии..., которая в очередной раз вскрыла нашу генетическую и злобную нетерпимость к любому иному мнению. На сей раз досталось инициатору дискуссии - старому архитектору Вадиму Иосифовичу за то, что попытался выразить суждение, не согласующееся с генеральной линией. Он жаловался на плохую моральную атмосферу в среде иркутских архитекторов". Помер видатний архітектор 8 грудня 1949 р. В 2013 році громадськість м. Іркутська відзначила 140 років з дня його народження.

В газеті «Світлиця» від 06.03.2013 (орган Новосанжарської районної ради Полтавської області) повідомлялося, що Коляновський Й.К. і Коляновський В.Й. були власниками села Попове.

Талановитий архітектор, інженер-полковник Коляновський В.А. працював також у Санкт-Петербурзі. Згідно архітектурного сайту міста, за його проектами в кінці 19 на початку 20 століть були збудовані церква на цвинтарі Пам’яті жертв 9-го січня та в Пушкіно церква Сергія Радонежського (відреставрована у 2013 році), казарми Володимирського юнкерського училища і роти лейб-гвардії Семенівського полку. Ним перебудовані жилі і службові приміщення будинку на вул. Захарівській, у якому проживав російський письменник, журналіст Лєсков М.С., який вісім років мешкав у Києві і підтримував постійні контакти з Т.Г. Шевченком у Санкт-Петербурзі. Відгук Миколи Лєскова на смерть поета "Последняя встреча и последняя разлука с Шевченко", вперше надрукований у газеті "Русская речь" (1861, март),зокрема, і про мрію нашого Пророка: "От як бы до весны дотянуть! - сказал он, после долгого раздумъя, - да на Украйну...Там, може бы, и полегшело, там, може б, еще хоть трошки подыхав". Мне становилось невыносимо, я чувствовал, как у меня набегали слезы", (із книги професора В.Сергійчука "Соборна пам'ять України", (2011 рік).

Видатною співачкою свого часу була Коляновська-Богоріо Катерина Йосипівна (прізвище при народженні Коляновська, сценічний псевдонім – Богоріо, прізвище після одруження - Репчанська). Адже герб Богорія, це родовий герб дворян Коляновських, до якого співачка ставилася з гордістю, взявши цей псевдонім.

Народилася вона у Москві в 1863 р. В Харкові закінчила музичне училище, у цьому місті та Києві часто люди слухали її чарівний голос.

Зокрема 6 листопада 1888 р. виступала у Києві із сольним концертом, в якому їй акомпанував Микола Віталійович Лисенко (український композитор,піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч), про що писала тогочасна газета «Киевское слово». Її голос звучав також у Парижі, Турині, Тифлісі та інших містах. З 1891 по 1892 роки вона вчила співати італійських пісень у Полтавському інституті шляхетних дівчат.

Подальша доля і рік її смерті не відомі. Нічого не пишеться про батьків співачки. Вважаю, що її батьком був Коляновський Й.К., тому що в Московській губернії дворян із цим прізвищем не зареєстровано, а сама вона неодноразово була та вчилася в Україні . Видатна співачка є українською оперною співачкою згідно Вікіпедії: «Категорія: Українські оперні співаки». В 2013 році Коляновській-Богоріо К.Й. виповнилося 150 років від дня народження. На мою думку, подальшу долю Катерини Йосипівни слід шукати в Іркутську, де проживав її рідний брат Коляновський Вадим Йосипович - видатний архітектор. Про що свідчить публікація від 1963 року (це було сторіччя від дня народження співачки): "Репчанская Е.О. Мои воспоминания о Виардо и ее отношении к Тургеневу. Публикация из архива М.К. Азадовского - "Ангара. Литературно-художественный и общественно-политический альманах". Иркутск, 1963". Тут слід відзначити, що у 1884-1886 роках Катерина Йосипівна, за порадою італійського співака Е. Тамберліка, удосконалювала свою майстерність в Парижі у Поліни Віардо - французька співачка, педагог та композитор.

Чудові пісні на слова московського поета А. Коляновського , зокрема, «Цветок», «Забытая песня» та інші співав в 50-70 роки 20 століття російський радянський оперний співак, режисер та педагог Лемешев С.Я.

Коляновські були меценатами і благодійниками.

У 1611 році на Галичині, як описується у журналі Києво-Печерської Лаври «Печерський благовісник» від 3 жовтня 2012 року, з метою будівництва церкви преподобний отець Іов звернувся «до одної христолюбивої панни Коляновської Анастасії і сповістив її про свій задум і своє починання, і просить про спорудження одної келії. Вона з радістю надсилає майстрів і споруджують простору келію».

Після смерті імператриці Катерини Другої, поляки особливу надію покладали на католицьку церкву, вплив якої посилювався; за сприяння заможного дворянства будувалися нові костели. Дворяни Коляновські у 1805 році виділили кошти для будівництва храму в с. Ліщині Житомирського повіту, про що пише В.В. Павлюк у книзі «Польська аристократія у суспільному житті Правобережної України після поділів Речі Посполитої».

В Петербурзі у 1884 р. при храмі святої Катерини утворена римо-католицька благодійна громада, робота якої контролювалася комісією у складі генерала Л. Йохера, полковника Коляновського та інших.

Випускниці Санкт-Петербургських курсів Є.Ф. Селіхова та А.Й. Коляновська в 1896 р. заснували школу ткацтва в Полтаві (О.О. Драч «Самореалізація випускниць вищих жіночих курсів Російської імперії (кінець 19- початок 20 ст.). Вважаю, що вона теж була дочкою Коляновського Й.К., тому що дозвіл на заснування школи давав департамент поліції Міністерства внутрішніх справ Росії, в документах якого від 1896 р. записано: «О дочери коллежского советника Анастасии Иосифовны Коляновской». Мої доводи щодо дочок Катерини та Анастасії підтверджуються тим, що на новому сайті "Коляновские - История Полтавы" дається перелік членів сім'ї Коляновського Й.К.: "Коляновский Иосиф Казимирович, надворный советник, жена его Екатерина Петровна; дети их: Анастасия, Ольга, Вадим, Екатерина, Ларисса, Наталия". Це питання потребує подальшого дослідження.

Створював робочі місця у Львові підприємець Ян Коляновський (Kolanowski Jan) - власник будівлі (1871 рік) по вулиці Ткацькій,12, у якій до кінця 20-х років минулого століття була механічна майстерня виробів з дроту (зараз це вулиця Ткацька,42-44, де знаходиться підприємство "Євробрус"). На сьогодні у Києві з 1999 року успішно працює Технічний центр з ремонту американських автомобілів, яким керує енергійний та працьовитий підприємець Коляновський Юрій Івановиич.

Буремні події панували у ХХ столітті. Героїчно воювали солдати російської 30-ї піхотної дивізії під командуванням генерал-лейтенанта Едуарда Коляновського під час Гумбіннен-Гольдапської битви 7(20 серпня) 1914 року проти німецького 1-го резервного армійського корпусу, який очолював Отто фон Белов - німецький військовий діяч, генерал піхоти, учасник Першої світової війни (читай: "Восточно-прусская операция. Гумбиннен-Гольдапское сражение 7(20) августа 1914 года" и Арсанукаева Малика Султановна "Национальные формирования народов Кавказа в первой мировой войне (1914-1918 годы).Про життя й діяльність генерал-лейтенанта Коляновського Е.А. описується у книзі Ю.Костяшова і Г.Кретиніна "Россияне в Восточной Пруссии". До речі, через 30 років, з 16 по 30 жовтня 1944 року, керував самостійною Гумбіннен-Гольдапською фронтовою операцією Іван Данилович Черняховський - українець, радянський воєначальник, двічі Герой Радянського Союзу. У лютому 1918 р. через загрозу нападу на російські війська зі сторони румунської армії та військових формувань Української республіки, підполковник Карбишев (майбутній генерал-лейтенант інженерних військ, професор Військової академії Генерального штабу, доктор військових наук, Герой Радянського Союзу), дав наказ на евакуацію із Могилева-Подільського (зараз Вінницької області) відділу фортифікаційних робіт на чолі з інженером Коляновським, про що пише у своїй публікації Л. Решін: «Был воином до последнего дня жизни».

Кіровоградський всеукраїнський щотижневик «Украина-Центр» від 06.07.2011 р. в публікації «Елисаветградская трагедия, или был ли врагом советской власти врач Добровольский?», згадує про діяльність в 1920 р. у Єлисаветграді співробітника особливого відділу 45-ї стрілецької дивізії Коляновського.

Українська газета «Свобода» від 24 липня 1926 року (видавалася в США) повідомляла, що у місті Кракові 2 травня на зібранні інтелігенції професор Коляновський доказував, що «належало б уже припинити називати «кресами» воєводства східні, бо це є помилкою географічною, політичною й історичною». Якби тоді політики прислухалися до думки професора Коляновського, то, мабуть, не було б Волинської трагедії.

У 1932-1935 роках тривала війна між Болівією і Парагваєм за контроль над північним районом регіону Гран-Чако (або просто Чако) в Південній Америці, багато в чому через помилкове передбачення там великих запасів нафти. В цій війні активну участь брали російські білогвардійські офіцери, які емігрували із Росії. Серед них підполковник Арсеній Коляновський, який мав великий досвід бойових дій. Про ці події описується в книзі С. Горбатих «Російські добровольці у війні за Чако (1932-1935 рр.)». Невідома доля офіцера царської армії Коляновського Василя Андрійовича, який народився у Кишиневі 1891 року, а також Якуба Коляновського (jakub Kolanowcki), похованого 1878 року в старовинному українському місті Комарно.

Багато громадян зазнали репресій в сталінські часи. Згідно бази даних «Польські спецпереселенці в Архангельській області», 4 березня 1940 р. із Білостокської області в Архангельську були вислані поляки Коляновська М.С., Коляновська Я.А., Коляновський І.С. та інші. А Коляновський Степан Теофілович, 1897 року народження, поляк, працював лісорубом , 10 липня 1941 р. був засуджений на 10 років позбавлення волі за так звану антирадянську пропаганду. Реабілітований тільки в 1991 р.

Мальовниче село Томашівка Дунаєвецького району Хмельницької області завжди славилось трудящими людьми. Сумлінно працювали у місцевому колгоспі, який, до речі, носив ім’я Дзержинського, одного із організаторів «червоного терору», рідні брати Коляновський Роман Гервасійович, 1900 року народження і Коляновський Михайло Гервасійович, 1889 року народження. Але їх у страшні часи сталінського терору було репресовано.

Коляновського Р.Г. 27.01. 1933 року заарештовують і згідно постанови Особливої наради колегії ДПУ УРСР від 06.04. 1933 року за участь у міфічній повстанській організації висилають на 3 роки у Північний край. Подальша доля його невідома. А Коляновського М.Г. за надуманими звинуваченнями у контрреволюційній діяльності і шпигунстві ( у костелі сусіднього села Тинна було виявлено «кубло шпигунів») Трійкою УНКВС області 21.09.1938 року засудили до розстрілу. Вирок виконаний.

Мої земляки реабілітовані і внесені в Національний банк репресованих Українського інституту національної пам’яті.

Сімнадцятирічним юнаком Коляновського Броніслава Івановича (мій тато) в 1942 році було примусово вивезено на каторжні роботи до Німеччини, а у 1945 році радянська влада вислала його ще на три роки на лісоповальні роботи Томської області Росії.

У фашистській неволі три роки на підземному військовому заводі разом із білоруськими дівчатами працювала моя мама Коляновська (Маркова) Євдокія Федорівна, а потім два роки у військовій частині Червоної армії, яка дислокувалася у Німеччині.

Батьки виростили і виховали четверо синів, які, після закінчення Томашівської середньої школи (зараз загальноосвітня школа I-III ступенів) Дунаєвецького району, вчилися на юридичному та історичному факультетах Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Alma Mater! Найкращі побажання випускникам юридичного 1976 року! Не можу не згадати про своїх однокурсників із бойової третьої групи юридичного факультету КДУ (1971 - 1976 роки, стаціонар). Це Нечипоренко Юрій Аркадійович, Нечипоренко Надія Марківна, Омельченко Григорій Омелянович, Синявська Валентина Миколаївна, Мазуркевич Микола Антонович, Гуль Володимир Семенович(Славна людина! Його мудра порада в студентські роки оприділила мою подальшу долю і життя), Балійчук Іван Прокопович, Галаган Олександр Іванович, Коркішко Микола Васильович та інші. Ще будучи студентом п'ятого курсу, я уже був прийнятий на посаду слідчого прокуратури Радянського району міста Києва (прокурор Лотюк Степан Васильович). Одержали роботу й ряд інших моїх однокурсників. Людяними, мудрими, чуйними та доброзичливими були наші викладачі юридичного факультету КДУ, більшість з яких пройшла через пекельне горнило Другої світової війни. Серед них Макогон Сергій Овсійович, Катрич Василь Михайлович, Ткач Аркадій Петрович, Штефан Михайло Йосипович, Заворотько Павло Петрович, Сусло Дмитро Спиридонович, Підопригора Опанас Андронович, Василенко Василь Іванович, Мунтян Василь Лук'янович, Майданнік Олексій Васильович, Янчук Василь Зіновійович, Матишевський Павло Семенович, Копейчиков Володимир Володимирович, Назаренко Євгенія Володимирівна, Яценко Станіслав Сергійович. У виборі професії юриста я завдячую двом славетним людям: учителю історії Коляновському Афанасію Миколайовичу і видатному педагогу свого часу Каранській Марії Устимівні - кандидат філологічних наук, доцент філологічного факультету та кафедри мови і стилістики факультету журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка ), факультеті технології машинобудування, металорізальних станків і інструментів Хмельницького національного університету та оволоділи фахом юриста, історика, інженера. До речі, односельчани, рідні брати Костриба Петро Михайлович, український історик, професор, кандидат історичних наук і Костриба Іван Михайлович, завідуючий відділом Українського державного науково-дослідного інституту онкології та радіології у м. Києві, кандидат медичних наук, є моїми родичами по лінії бабусі Маркової (дівоче прізвище Костриба) Марії Андріївни (1865-1947 рр.). Хочеться відзначити, що 14 червня 2015 року минуло 50 років з тих пір, як я закінчив в 1965 році Томашівську восьмирічну (на той час) школу Дунаєвецького району, (9 і 10 класи - у середній школі станції Дунаївці(25 червня 2017 року - 50 років з дня одержання Атестата про середню освіту), зараз Дунаєвецька загальноосвітня школа I-III ступенів, директором якої із серпня 1958 року по грудень 1981 року працював Козюк В'ячеслав Йосипович - людина з великим добрим серцем.). Десятирічку зі мною також закінчили односельчани: Атаманчук Надія Володимирівна, Саврацька Марія Опанасівна, Стрельський Володимир Миколайович), але завжди з любов'ю згадую свого першого вчителя Шевчука Володимира Карловича і директора школи Мазія Миколу Володимировича; учителів: української мови та літератури - Новицьку Лідію Володимирівну, німецької мови - Нагребецького Ананія Савовича, російської мови і літератури - Коляновську Галину Юріївну і історії - Коляновського Афанасія Миколайовича, математики - Шевчук Любов Іванівну та географії - Шевчука Станіслава Володимировича, біології - Гриневич Ольгу Павлівну та фізкультури - Рибака Петра Миколайовича, а також своїх п'ятнадцятирічних однокласників випуску 1964-1965 років: Загороднюка Володимира, Товкач Людмилу, Мужила Івана, Дудик Валентину, Стадніка Володимира, Музику Ніну, Коростіль Надію, Рибак Марію, Діщук Марію, Кострибу Володимира, Підлісну Марію, Рогаля Олексія, Брудницьку Віру, Гайдука Миколу, Польчук Марію, Маркова Іваана, Цимбалісту Тамару, Коваль Віру, Олексієву Євгенію, Кудельську Марію, Коцюбу Михайла, Хитрука Івана, Нагибайла Івана. За столітнє життя (1865 - 1965 роки) школа дала не тільки освіту, але й путівку в життя не одному поколінню томашівських школярів. І не забуваймо, що ми козацького роду із Томашівки Дунаєвецької . 45 років минуло також з часу закінчення мною (15 липня 1969 року) з відзнакою Київського міського професійно-технічного училища №17 (директор Муляр, заступник директора Вакуленко; майстри виробничого навчання Радченко Григорій Євдокимович та Сюмар Володимир Миколайович; бригадир Буряк Антон Григорович). Зараз це Київське вище професійне училище залізничного транспорту імені В.І. Кудряшова. Керівництво училища створювало всі належні умови нам, учням, для навчання, оволодіння професією, культурного відпочинку, забезпечення робочим місцем і т.п. Тільки добрі спогади залишилися про педагогічний колектив цього навчального закладу. Слід зазначити, що Київське міське професійно-технічне училище №17 (ГПТУ №17) закінчили багато знаних і поважних людей і серед них Григорій Миколайович Чапкіс - видатний хореограф, народний артист України. В училищі "залізничні" науки зі мною два роки опановували Шипко Володимир Григорович, Булдей Володимир Костянтинович, Бездольний Микола Іванович, Ковальчук Володимир, Пономаренко Володимир, Саханович Віктор Васильович, Горовий Михайло, Коршунов Михайло, Хвостенко Василь та інші. Людиною, яка випромінювала душевне добро, був наш викладач Гінесін Георгій Абрамович: інженер-мостовик, учасник Другої світової війни, нагороджений багатьма бойовими орденами та медалями. У своїх спогадах про війну, Георгій Абрамович говорив нам, учням, що при проходженні військових ешелонів по збудованих під його керівництвом мостах, він завжди знаходився під цими інженерними спорудами, гарантуючи цим їх надійність, і готовий був загинути, якби, не дай Бог, міст зруйнувався. Ось така була правда воєнного життя.

В липні 1947 року під час здійснення сумнозвісної операції «Вісла», в центральний табір праці в Явожні було запроторено греко-католицького духовного отця Олексія Коляновського.

В роки Голодомору жителька села Удріївці Дунаєвецького району Хмельницькой області Коляновська Ганна допомагала людям вижити, ділилася з ними продуктами та молоком, про що свідчить Список рятівників людей від Голодомору в Україні 1932-1933 років. На жаль від голоду померли мої односельчани Коляновська Наталія Трохимівна, 1897 року народження, Коляновський Петро Мелетійович, 1890 року народження та багато інших земляків. Жертвою голодної смерті в 1942 році у блокадному Ленінграді став Коляновський Володимир Францович, 1900 року народження. Він проживав на 1-ій Червоноармійській вулиці,8. Похований на Волковському цвинтарі ( Санкт-Петербург).

У 1954 році до Канади із Парижа приїхали Микола та Ольга Коляновські, які відкрили першу українську картинну галерею в м. Торонто, про яких з теплотою згадує Галина Горюн-Левицька – відома колекціонер мистецьких творів, громадянка Канади українського походження.

Історик Антошкін С.М. у своїй дисертації «Военная авиация России в первую мировую войну» (Москва, 1997) посилається на працю ученого із США А. Коляновського «Краткий исторический очерк эскадры воздушных кораблей «Илья Муромец» (архив «Родина» США), який був провідним спеціалістом в галузі авіації.

Віце-прем’єр-міністром, міністром сільського господарства Польщі в 2002-2005 роках працював Ярослав Коляновський, директором театру у Варшаві працює Павло Коляновський, суддею Вищого адміністративного суду Польщі – Томас Коляновський, а в Дніпропетровську директором льотної служби «Дніпроавіа» - Леонід Коляновський. Актуальні проблеми міждержавних відносин досліджує польський журналіст Кшиштоф Коляновський. Зокрема, на сайті "Eastbook.eu - Портал про Східне партнерство" у публікації від 26 червня 2013 року "Молдова: Придністров'я декретує кордони" висвітлює складні відносини між Придністровською Молдавською Республікою та Республікою Молдова, які стають більш напруженими через агресивну поведінку Росії після окупації Криму. Активний громадський діяч і керівник Товариства польської культури ім. Йоана Павла II Віктор Коляновський з Хмельниччини вивчає творчий та життєвий шлях Ролле Антонія - Йосифа - визначного польсько-українського історика і письменника, автора численних монографій, статей і нарисів з історії Правобережної України 16-19 століть, який любив Україну, український народ, українську культуру ( читай працю "Українофільська історико-літературна творчість Антонія - Юзефа Ролле", опубліковану в науковому журналі "Київські полоністичні студії").

Плідно працюють на ниві навчання та виховання молодих громадян України у Києві кандидат педагогічних наук Коляновська Марія Сергіївна, у Вінниці кандидат технічних наук Коляновська Людмила Миколаївна, Ружині Житомирської області подружжя Коляновський Олександр Броніславович - нагороджений Грамотою Верховної Ради України, медаллю "Василь Сухомлинський" і нагрудним знаком "Відмінник освіти України", має більше 50-ти публікацій з педагогічної, історичної та героїчної тематики, зокрема книги "Князі Ружинські", "Вони пішли захищати Україну" - про героїзм воїнів - ружинців в боях з нахабною російською агресією на Сході України та Коляновська(Павлівська) Валентина Сергіївна - спеціаліст вищої категорії, а у Криворізькому центрі професійної освіти робітничих кадрів торгівлі та ресторанного бізнесу Коляновська Оксана Валеріївна. У Томашівській загальноосвітній школі I-III ст. Дунаєвецького району допомагає розвинути почуття прекрасного у кожної дитини учитель музики Коляновський Володимир Болеславович, а правдиву історію України, яка протягом багатьох століть була тотально спаплюжена і сфальшована "доважками брехні" іноземними професорами та "державними діячами" (читай В.Б. Білінський "Країна Моксель, або Московія"), доносить своїм учням учитель цієї ж школи Коляновський Сергій Болеславович. З 2016 року Сергій Болеславович - директор середньої школи Томашівки Дунаєвецької. Присвятити себе науці готуються кандидати в дійсні члени Малої академії наук України (Київської Малої академії наук учнівської молоді) киянки Коляновська Регіна Юріївна та Коляновська Віталіна Олегівна. Зараз вони вчаться у вищих навчальних закладах. Складну науку розробників програмного забезпечення успішно опановує студент Київського національного університету імені Тараса Шевченка Коляновський Сергій Олександрович. З добрих справ починає своє життя учень одеської школи Коляновський Костянтин, який, разом з іншими школярами, розробив проект всесвітньої соціальної сітки допомоги дітям з особливими потребами, схваленої 5 липня 2014 року Одеською міською радою.

Від ветеранів спорту Львівщини активну участь в змаганнях приймає Анатолій Станіславович Коляновський – майстер спорту з боксу, в молодості був професійним спортсменом.

На сьогодні, згідно з даними Інтернету, Коляновські проживають в Україні у містах Києві, Харкові, Одесі, Львові, Вінниці, Хмельницькому, Кам'янець-Подільському, Донецьку, Дніпропетровську; у Хмельницькій, Житомирській, Рівненській, Київській, Львівській, Луганській та Дніпропетровській областях. У Російській Федерації: Москва,Санкт-Петербург, Тамбов, Саратов, Ростов-на-Дону, Волгоград, Кострома і Костромська область, Челябинськ, Красноярськ. Є Коляновські також у Польщі та Білорусі.

Це не є вичерпний перелік людей із прізвищем Коляновський, тому що дійсно нашого цвіту по всьому світу!

Із наведеного видно, що моє прізвище має багатовікову історію, що про багатьох людей ми нічого не знаємо, тому необхідно продовжувати вивчати це питання і побільше в засобах масової інформації повідомляти про життя і діяльність Коляновських.

Коляновський Микола Броніславович

Старший радник юстиції