Вікторія1313
"Прапороносці"
Георгій Митрофанович Москаленко
Народивля Георгій 1928 року в місті Одеса. Батько Митрофан Пантелійович працював в одеському порту, мати Ніна Діянова (дівоче прізвище) працювала кухаркою в одномуз місцевих санаторіїв. «У 1944 році почалося визволення Одеси, підходили совєцькі кораблі з моря і дуже обстрілювали Одесу, вона вся в диму була, у вибухах. Батько нас забрав і перевіз до села Якимів Яр Ширяєвського району в Одеській області.» (Інтервʼю Василя Овсієнка)
В 1944 році Георгію було всього шість років у сіла на Одещині. Він прожив разом з сімʼєю десять років. Згодом переїхав до києва та поча в працювати на будівництві, відновлював столицю. Георгій згадує що з ранніх літ у них в селищі було багато переселенців з західних областей, яяку розповідалипро самостійну Україну.
«Це мене цікавило, я завжди тягнувся до тих дядьків, послухати, що ж це за самостійна Україна, що це таке, чого вони хотіли.» Якось йому трапиві твір «Шумейко і Шафранський» - це твір про «арсенальців» Розповідалося про те як люди на чолі з Коновальцем штурмували «Арсенал». Трохи згодом читав Кобзаря та історію України. В якись момент багато держав почали боротися з колонізмом та отримувати свою нзалежність. «І в мене в цей час виникало питання: а чого ж у нас тихо, ніхто нічого не робить, ніякого спротиву? Треба було якесь гасло народу кинути, щоб побачили, що ми теж поневолена країна. Ми повинні нагадати і своїм, і чужим, що ми мали державу і ми повинні мати свою державу.» Одного дня Георгій зустрів однодомся Кукса Віктора Івановича з яким у них виявилися спільні погляди та думки стосовно Української незалежноті. «Про прапор я думав ще до армії, мав одного товариша, але якось це відійшло. Він сказав, що нас постріляють на тому даху. Той товариш відмовився (ще до армії). А цей товариш погодився, ми почали готувати цю справу.» Поспілкувалися та вирішили йдемо вішати! Спочатку думали повішати на Центральному вокзалі, але там дах освітлює прожектор тому їм би не бали повішати прапор, а от дах Інституту народного господарства підходив ідеально. Далі прапороносці закупили синю тканину , а ось жовтої не могли знайти тому довелося викоиристати жіночий шарф на якому залишили напис « Ще не вмерла Україна, ще вона не вбита». Та назва організації ДПУ (Демократична партія України). Центр прапора прикрашав тризуб яки був вирізаний з чорної тканини. О другій годині ночі на будівлі університету майорів синьо жовтий прапор і задоволені друзі крокували пічним києвомдо святошена у гуртожиток.
«Це сталося 1 травня 1966 року. Я четвертий курс закінчував, а потім навчався на п’ятому. Вони довго шукали. А потім до нас у гуртожиток підкинули сексота, поселили його в нашу кімнату, він почав вивідувати. Так що виявити нас було неважко. Вони спочатку весь стаціонар обійшли, а потім і за вечірнє відділення взялися. А я ж своєю рукою робив усі ці написи на прапорі. Нас гукнули у військкомат заповнити анкети друкованим шрифтом, наче для поїздки за кордон, мене і мого товариша з кімнати. Я зрозумів, що це в цій справі. Так що вони вже формально на мене виходили. Тут їм уже стало ясно, що писав я.