Боженко Сергій

Когабітація - співіснування центрів (балансів і дисбалансів) влади. Протистояння президента й урядового кабінету, або інститутів влади, коли ці інститути залежать один від одного. Залежність пояснюється, що ефетивне управління здійснюється у країні, коли законодавчий орган та президент веде діалог, приймає рішення, що задовльняють суб'єктів влади. Президент має право накладати вето, а парламент має можливість почати імпічмент президента. Когабітаціє є проблемою для країни, коли два чи більше інститутів не можуть поділити владу або дійти компромісу. Когабітація не є результатом конфлікту двох посадовців, а виходить із невирішеного конфлікту між двома посадовцями від двох опозиційних партій. Когабітація як протистояння та виявлення сильнішого, на основі вміння ведення інтриги в політиці.

Когабітація у більшості випадків відбувається у [1]. Успіх політичних партій у парламентських виборах залежить частково від електорального календаря та від популярності президента під час виборів. Глава держави не може розпустити парламент, тому вибори через перемогу опозиційної більшості можуть привести стосовно ситуації когабітації. Безумовно, партії в прем’єр-президентських системах спрямовані на президентські перспективи, на цій підставі когабітацію варто очікувати постійно. Навпаки, когабітації дійсно нема у президент-парламентаризмі. У таких системах у президента, за визначенням, є влада розпуску уряду. Це забезпечує главі держави значно поглиблений вплив на законодавчі партії, які в умовах президент-парламентаризму є дещо більше президенціалізовані, аніж у попередньому варіанті напівпрезиденталізму — в партії є стимул щодо здобуття посади президента.[1]

Загалом очевидно, що досвід когабітації не поодинокий, оскільки конституційні напівпрезидентські системи функціонують (або функціонували) у багатьох країнах світу (Р. Елгі виявив 58 діючих випадків напівпрезидентських систем у світі на 2008 р. [6] — на даний момент ми налічуємо 53 випадки між усіх країн світу), зокрема, європейських: Австрія, Азербайджан, Білорусь, Болгарія, Вірменія, Грузія, Ірландія, Ісландія, Литва, Македонія, Польща, Португалія, Румунія, Туреччина, Словаччина, Сербія, Словенія, Росія, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чорногорія3. Серед них системи розділеної більшості виявлено у наступних країнах Західної Європи: Бачимо, що когабітація у Західній Європі властива 6 сучасним країнам, з-поміж яких Австрія, Ірландія, Ісландія, Португалія, Фінляндія та Франція, а раніше була властива Веймарській республіці. Першими досвід когабітації відчули Німеччина (у 1920 р.) та Фінляндія (у 1926 р.). Останній досвід когабітації у кожній із сучасних напівпрезидентських країн, яким вона властива, закінчився: в Австрії — у 2007 р., Ірландії — 1997 р., Ісландії — 2007 р., Португалії — триває нині; Фінляндії — 2010 р.; Франція — 2002 р.[1]

Кожна країна вирішує проблеми когабітації по-різному. Наприклад у Франції в 2000 р. провели референдум, що мав результатом скорочення терміну повноважень президента з 7 до 5 років (а термін парламенту також 5 років) (за проголосували 73 відсотки виборців): наслідком стало посилення позицій уряду до президента. Крім того, парламентські та президентські вибори з цих пір практично не розведені у часі (2-тижневий інтервал): тому фактично нереально, що буде сформовано дві розділені більшості (президентську та прем’єр-міністерську). Тому й потрібно очікувати, що когабітація зустрічатиметься не так часто як у проміжку 1986–2002 рр. До тих пір, поки французькі виборці не здійснять процедури «розколу бюлетенів», а президент не ініціює дострокових парламентських виборів, когабітації не буде.[1] У Фінляндії когабітаційні проблеми намагались вирішити на підставі змін до Конституції, прийнятих у 2000 р.: зменшено владу президента, а право ж на обрання прем’єр-міністра передано парламенту. Проте Фінляндія характеризується чималою кількістю сильних партій, між якими немає глибокого ідеологічного розколу на ліві та праві, а термін повноважень парламенту коротший (4 роки), аніж президентський термін (6 років). Теоретично президенту тут безпартійний, що зазвичай відбувається лиш формально. Тому в поточному десятиліття відбулось два випадки когабітації. З-поміж країн Центральної та Південної Європи когабітація властива Болгарії, Литві, Македонії, Польщі, Румунії, Сербії, Словаччині, Словенії та Хорватії. При цьому найбільша кількість проблемних ситуацій відбулась у Польщі (вісім разів), Болгарії (чотири рази), Литві та Македонії (по три). Першою із-поміж аналізованих країн когабітацію відчула Польща; в останнє конфліктно-проблемний дуалізм влади закінчується в: Литві і Словаччині — 2006 р., Словенії — 2007 р., Румунії та Сербії — 2008 р., Македонії — 2009 р., Польщі — 2010 р, Болгарії та Хорватії — триває.[1]

Крім означення когабітації і технічної когабітації, пропонуємо використовувати варіант часткової когабітації (напівкогабітації). Її суть зводиться до такого варіанта розстановки сил, котрі дотичні щодо реалізації влади: 1. президент позиціонується з політичною силою, що представлена фракцією в парламенті; 2. частина парламенту, на яку покладено відповідальність за діяльність уряду є коаліційною при умові, що президентська партія у цій коаліції володіє меншістю голосів; 3. пропрезидентська партія та інші партії, представлені в урядовій коаліції, позиціонуються як опоненти (особливістю вважається той факт, що в процесі формування коаліційного уряду ці партії могли не позиціонуватись як опоненти). [1]

http://social-science.com.ua/article/635