Консенсус 1992 року — політичний термін, що з'явився 1992 року в результаті зустрічі представників Китайської Народної Республіки та Республіки Китай.

Консенсус 1992 року передбачає визнання обома сторонами єдності Китаю — («Китай і Тайвань — не окремі держави»). При цьому під єдиним Китаєм кожна зі сторін вбачає свою власну інтерпретацію. Відмінності в інтерпретації влади — «Китайська Народна Республіка» чи «Республіка Китай» — не є перепоною для діалогу[1][2].

Історія перемовинРедагувати

Зважаючи на особливості китайської історії та політики, безпосередні відносини між офіційними установами двох держав, по суті, неможливі[1].

Перемовини проводились і тривають дотепер, з боку КНР через недержавну Асоціацію з відносин через протоку (ARATS), а з боку Тайваню — через неурядовий фонд Рада із взаємовідносин з континентальним Китаєм (SEF). Обидві структури засновані 1991 року[1].

1992 року перший раунд перемовин між тими організаціями зайшов у глухий кут, оскільки було незрозуміло, який сенс вкладається до формулювання «єдиний Китай», яку приймають обидві сторони. В результаті до протоколу перемовин було записано, що «під єдиним Китаєм кожна зі сторін вбачає свою власну інтерпретацію»[1].

Колишній президент Республіки Китай Лі Ден Хуей назвав таке рішення «консенсусом без консенсусу»[1].

КНР кілька разів залишала процес перемовин, а від 1999 до 2008 року взагалі його призупинила. Лише після обрання 2008 року президентом Ма Їнцзю офіційний Пекін погодився відновити діалог[1][2].

В інавгураційній промові 20 травня 2008 року Ма Їнцзю заявив про готовність відновити перемовини з Китаєм на базі «консенсусу 1992 року». Публічне визнання консенсусу стало важливим відступом від позицій адміністрації Чень Шуйбяня, що заперечувала сам факт його досягнення[2].

Від того часу завдяки зусиллям SEF та ARATS, які провели до 2011 року шість раундів зустрічей, було підписано низку базових угод, що визначили взаємовідносини між Пекіном і Тайбеєм.

Результати та наслідкиРедагувати

За час першого президентського терміну Ма Їнцзю між материковим Китаєм і Тайванем з'явилось пряме регулярне повітряне й морське сполучення, Тайвань почали відвідувати туристи з материка, тайваньському бізнесу стало простіше оперувати на материку. В результаті досягнутих домовленостей й односторонніх ініціатив життя отримала ідея налагодження так званих трьох видів зв'язків — економічних, транспортних й інформаційних.

2010 року було підписано важливу торгову угоду про економічне співробітництво, що забезпечило простий доступ сотням видів тайваньської продукції на ринок материкового Китаю. В межах угоди від 1 січня 2011 року набула чинності розрахована на 3-річний період програма «Ранній урожай», спрямована на значне зниження митних тарифів на включені до встановленого списку товари двосторонньої торгівлі, до самого їх цілковитого скасування[2].

ПриміткиРедагувати

  1. а б в г д е Лягушка в кипящей воде//Газета Дипкурьер. 18.01.2010 (рос.)
  2. а б в г Войтенко Э., Лексютина Я. Тайвань между Китаем и Америкой//«Россия в глобальной политике», № 1, январь-февраль 2011 г. (рос.)