Відкрити головне меню

Київська офіцерська добровольча дружина генерала Кирпичова

Київська офіцерська добровольча дружина генерала Кирпичова — військовий підрозділ часів визвольних змагань, створений восени 1918 року в Києві як російське добровольче формування[1], що стало основою Зведеного корпусу Національної гвардії Української держави гетьмана Скоропадського. Припинила існування 14 грудня 1918 року після взяття Києва військами УНР. Частина дружини потрапила в полон і була вбита, невелика група офіцерів дружини вибралася з Києва і приєдналася до сил Білого руху.

Зміст

СтворенняРедагувати

Сформована як російська добровольча дружина з ініціативи генерала Кирпичова та групи офіцерів, які не бажали служити в армії Скоропадського, восени 1918 р. в Києві у складі Зведеного корпусу Національної гвардії. Була його основною частиною.

Склад і чисельністьРедагувати

Ділилася на 5 діючих піхотних відділів та 3 резервних, один інженерний і кінний загін. Резервні загони не встигли оформитися. Чисельність російських офіцерських дружин (дружина Кирпичова та особливий корпус генерала Буйвіда) при Скоропадському сягала від 2 до 3-4 тисяч осіб[2].

КомандуванняРедагувати

  • командир полку — генерал Лев Кирпичов
  • начальник штабу — генерал-майор Лев Давидов
  • командир 1-го відділу — генерал-майор Іванов
  • командир 2-го відділу — полковник Володимир Хитрово
  • командир 3-го відділу — полковник Сергій Крейтон
  • командир 4-го відділу — полковник Федір Вінберг
  • командир 5-го відділу — полковник Олександр Гревс
  • завідувач госп. частиною — полковник Олександр Ліневич

Участь у бойових діяхРедагувати

Дружина обороняла Київ від військ Директорії на підступах до міста в листопаді-грудні 1918 року.

Подальша доля дружини офіцерівРедагувати

Зі вступом в Київ військ Директорії багато учасників дружини були заарештовані та убиті.

Історик С. В. Волков про долю деяких офіцерів дружини генерала Кирпичова пише таке[3]:

рос. Когда немцы отказали гетману в поддержке, петлюровцам, сжимавшим кольцо вокруг Киева, противостояли только русские офицерские отряды, членов которых часто ждала трагическая судьба. Тяжелейшее впечатление произвело, в частности, истребление в Софиевской Борщаговке под Святошиным подотдела (взвода) 2-го отдела дружины Кирпичёва (из которых 5 человек было убито на месте и 28 расстреляно, причём трупы их были изуродованы крестьянами): «На путях собралась толпа, обступили открытый вагон: в нём навалены друг на друга голые, полураздетые трупы с отрубленными руками, ногами, безголовые, с распоротыми животами, выколотыми глазами... некоторые же просто превращены в бесформенную массу мяса». «Киев поразили как громом плакаты с фотографиями 33 зверски замученных офицеров. Невероятно истерзаны были эти офицеры. Я видела целые партии расстрелянных большевиками, сложенных как дрова в погребах одной из больших больниц Москвы, но это были всё — только расстрелянные люди. Здесь же я увидела другое. Кошмар этих киевских трупов нельзя описать. Видно было, что раньше чем убить, их страшно, жестоко, долго мучили. Выколотые глаза; отрезанные уши и носы; вырезанные языки, приколотые к груди вместо георгиевских крестов, — разрезанные животы, кишки, повешенные на шею; положенные в желудки еловые сучья. Кто только был тогда в Киеве, тот помнит эти похороны жертв петлюровской армии».

Група офіцерів дружини на чолі зі штабс-ротмістром лейб-гвардії Гусарського полку В. Леонтьєвим виявилася пізніше у складі 3-го полку Ліенського загону[4].

ПриміткиРедагувати

  1. Волков С. В. Трагедия русского офицерства. Глава 3. Офицерство после катастрофы русской армии
  2. Волков С. В. Трагедия русского офицерства. Глава 3. Офицерство после катастрофы русской армии цит. по: Нестерович-Берг М. А. В борьбе с большевиками, с. 195—197.
  3. Волков С. В. Трагедия русского офицерства. Глава 3. Офицерство после катастрофы русской армии цит. по: Нестерович-Берг М. А. В борьбе с большевиками, с. 195—197.
  4. Волков С. В. Трагедия русского офицерства. Глава 3. Офицерство после катастрофы русской армии цит. по: Гуреев В. Екатеринославский поход // Ч , № 407, с. 14; Матасов В.Д. Белое движение на Юге России, с. 111—112; А.Д. Екатеринославский поход // ПП, № 9.