Відкрити головне меню
Пам'ятник засновникам Києва на березі Дніпра

Київичі — напівлегендарна династія ранньосередньовічних полянських правителів Києва. Гіпотетично Київичі правили полянами з другої третини V ст.. перетворивши її до 838 року на Руський каганат. Першими представниками цієї династії у полян були легендарні засновники Києва — Кий, Щек та Хорив і їхня сестра Либідь. Від імені старшого з братів і пішла назва роду.

Останнього гіпотетичного Київича Аскольда-Миколу було підступно вбито у 882 року варягами, очолюваними Олегом. Окрім згаданого Аскольдп до династії належав й його попередник чи сучасник, Дір. Наразі обмеженість джерел не дає підстав для остаточного вирішення питання історичності династії та належності до неї як князя Аскольда так і його можливого попередника Діра.

Зміст

ЕтимологіяРедагувати

Етимологію антропоніму Кий, за яким названо династію, досить впевнено пов'язують з іранськими мовами:
Кий < іран. Kūya < авест. *kaoya.[1]

Щодо Кия та започаткованої ним династії висловлено декілька гіпотез. Згідно найбільш поширеної Кий був слов'янським князем V–VI століть, його нащадки — очільники східнословянського племені полян.

Гіпотеза М. Ю. Брайчевського[2]Редагувати

Гіпотезу М. Ю. Брайчевського побудовано на досить популярному у радянській науці ототожненні Кия з Куаром Зеноба Ґлака та Кувером візантійських хронік.

«…біографія реального Кия — Куара — Кувера має історично зумовлений характер. 30-ті роки в історії слов'янських народів, як ми вже знаємо, справді були переломним етапом. На заході внаслідок упертої боротьби проти аварської зверхності виникає держава Само; на сході — Київська Русь… Нащадком того напівлегендарного Кия—Куара—Кувера і був Аскольд.»

Датування життя й діяльності Кия припустиме[3], як і ототожнення Кий — Куар. Пов'язування Кувера з Києм сумнівне, першого наразі переважно пов'язують з протоболгарами[4].

Хорезмійська гіпотеза В. М. Топорова[1]Редагувати

В. М. Топоров безпосередньо не торкаючись теми династії Київичів, виклав власну гіпотезу щодо походження топоніму «Київ» (наразі активно підтримується О. Пріцаком[5]), а саме:

«…було проаналізовано повідомлення Аль Масуді щодо хозарського війська та його ватажка, зведеного у ранг wazir'а, на ім'я Aḥmadu 'bnu Kūyah, тобто Ахмад, син Куї. Враховуючи спадковий характер цієї посади, можна думати, що Ахмаду на цій посаді передував його батько Kūya, який займав це місце в останні десятиліття IX ст. та на початку Х століття у Київі.»

Тобто, на думку В. М. Топорова династії Київичів не існувало, назва Києва походить від імені лідера хорезмійського війська, яке перебувало на службі у хозар.[6]

Власне автор констатує і факт того, що запропонована ним гіпотеза входить в протиріччя з наявними епіграфічними матеріалами (відомі Куар, Мелтей та Хореан «Історії Тарона»). Неодноразово зверталася увага на те, що подібна побудова абсолютно суперечить археологічним пам'яткам[7]. Певну суперечність викликає і той факт, що Олег Віщий захопив саме Київ (за літописами), не інший «градок», який згодом буде названо на честь хорезмійського очильника. Навіть враховуючи вельми ймовірне припущення щодо пізнішого затвердження варягів Ігоря у Київі (не раніше 930-их рр.), для визначення персони батька Aḥmadu 'bnu Kūyah та його можливих зв'язків з Київом, а разом з цим і відповідності всієї побудови В. М. Топорова, інформації Аль Масуді замало, тим більш ця гіпотеза втрачає взагалі будь-який сенс, якщо припущення про появу хорезмійського війська у хозар близько межі IX–X ст.ст.[8] знайде подальші підтвердження.

Київичі у давньоруських літописахРедагувати

«А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян.»[9]

Київичі у Яна ДлугошаРедагувати

«Згодом, по смерті Кия, Щека та Корева, їх сини та нащадки, спадкуючи, княжили у руських багато років, доки таке успадкування не привело до двох рідних братів — Оскальда та Діра.»[10]

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. а б (рос.)В. Н. Топоров. Об иранском элементе в русской духовной культуре. Славянский и балканский фольклор. М.: «Наука», 1989
  2. Брайчевський М. Ю. Вибране. Т. II: Хозарія і Русь. Аскольд — цар київський. К.: Вид. ім. Олени Теліги, 2009.
  3. (рос.) Килиевич С. Р. Детинец Киева IX — первой половины XIII. Киев: Наукова думка, 1982
  4. (рос.) Свод древнейших письменных известий о славянах. Т. ІІ. М., 1995.
  5. (рос.)Н. Голб, О. Прицак. Хазаро-еврейские документы X в. Москва-Иерусалим, 1997.
  6. повідомлення датоване бл. 956 р. «10. Більшу частину населення в царстві хазар складають мусульмани, так як з них складено військо царя; вони називаються Ларисія й родом приблизно з Хуварезма. В давні часи, незабаром після появи ісламу, трапилася в їхній державі війна та чума, вони й притулилися в царстві хазар; це люди хоробрі, і на сміливість їхню цар хазар покладається у своїх війнах. Вони залишилися в його державі за умови, що релігія їхня буде оголошена вільною, вони можуть будувати мечеті, голосно закликати до молитви та візир має обиратися з них. Наразі візир з їх числа, і це Ахмед-ібн-Куваї. Коли цар веде війну з мусульманами, то вони тримаються в його таборі окремо та не борються зі своїми одновірцями, але борються разом з царем проти інших кяфірських народів. Наразі з них 7000 вершники…»(рос.)Аль Масуді Архівовано 6 October 2014[Дата не збігається] у Wayback Machine.
  7. (рос.) П. П. Толочко. К вопросу о хазаро-иудейском происхождении Киева. Хазарский альманах. Т.2. М., 2004.
  8. (рос.) Бубенок О. Б., Радивилов Д. А. Народ ал-арсийа в Хазарии (из истории хазаро-хорезмских связей). Хазарский альманах. Т.2. М., 2004.
  9. Літопис руський: За Іпатським списком (пер. Л. Махновця). К., Дніпро, 1989.
  10. (рос.)ЯН ДЛУГОШ. АННАЛЫ ИЛИ ХРОНИКИ СЛАВНОГО КОРОЛЕВСТВА ПОЛЬШИ.(лат.)

Література та джерелаРедагувати

  • Брайчевський М. Ю. Вибране. Т. II: Хозарія і Русь. Аскольд — цар київський. К.: Вид. ім. Олени Теліги, 2009.
  • (рос.)Голб Н., Прицак О. Хазаро-еврейские документы X в. Москва-Иерусалим, 1997.
  • (рос.)Топоров В. Н. Об иранском элементе в русской духовной культуре. Славянский и балканский фольклор. М.: «Наука», 1989
  • (рос.) Свод древнейших письменных известий о славянах. Т. ІІ. М., 1995.

ПосиланняРедагувати