Вікіпедія

Збройні сили Еритреї

Сили оборони Еритреї (тигр. ሓይልታት ምክልኻል ኤርትራ) — об'єднані військові сили Еритреї, що складаються з трьох видів: сухопутних військ[en], повітряних сил[en] і військово-морських сил[en]. Сухопутні війська є найбільшою складовою, за нею йдуть ПС і ВМС. Головнокомандувачем СОБ є президент Еритреї. Мають велике стратегічне значення через географічне положення Еритреї, яка має вихід до Червоного моря та контролює Баб-ель-Мандебську протоку.

Сили оборони Еритреї
тигр. ሓይልታት ምክልኻል ኤርትራ
Прапор Еритреї
Прапор Еритреї
Види збройних сил
Сухопутні війська[en]
Повітряні сили[en]
Військово-морські сили[en]
Штаб м. Асмара
Командування
Головнокомандувач Ісаяс Афеверкі
Міністр оборони генерал
Філіпос Волдейоханнес[en]
Начальник штабу генерал
Філіпос Волдейоханнес[en]
Людські ресурси
Вік 18 років
Населення у
призовному віці		 1 985 023 ч., віком 18-40[3] (2004 оц.),
1 980 987 ж., віком 18-40[3] (2004 оц.)
Придатних для
військової служби		 1 599 979 ч., віком 18-40[3] (2004 оц.),
1 590 899 ж., віком 18-40[3] (2004 оц.)
Щорічно досягають
призовного віку		 (2004 оц.)
Активні службовці 200 000[1]
Резерв 500 000[2]
Витрати
Бюджет US$ 640 млн.[4]
Відсоток у ВВП 10.9% (2019 оц.)[4]
Промисловість
Закордонні постачальники КНР КНР
Росія Росія
Єгипет Єгипет
Судан Судан
Японія Японія
Індія Індія
Ізраїль Ізраїль
Білорусь Білорусь
Болгарія Болгарія
 Молдова
Історія
Військова історія Еритреї[en]
Війна за незалежність Еритреї
Криза острову Ганіш[en]
Ефіопсько-еритрейська війна
Еритрейсько-джибутійський прикордонний конфлікт
Військовий заколот 2013 року[en]
Битва за Цонору[en]
Тиграйська війна
Однострої та звання
Військові звання Еритреї[en]
Збройні сили Еритреї у Вікісховищі

Історія ред.

Перед незалежністю ред.

Військова історія в Еритреї тягнеться на тисячі років; з давніх часів до наших днів суспільство еритрейців мало справу як з війною, так і з миром. Під час королівства Медрі Багрі військові вели численні битви проти військ абіссінців на півдні та османських турків[en] у Червоному морі.[5]

Протягом XVI століття порт Массауа використовувався османами для захисту морських шляхів від порушень, а після того його використовували італійці під час їхньої колоніальної окупації. Королівство Медрі-Бахрі було розпущено, а колонія Еритрея була заснована італійцями в 1890 році, незабаром після відкриття Суецького каналу. Коли італійські війська окупували Ефіопію в 1936 році, еритрейські солдати (відомі як Аскарі) підтримали сили вторгнення. Однак у 1941 році це було скасовано британськими та ефіопськими військами. Еритрейські піхотні батальйони та кавалерійські ескадрони «Regio Corpo Truppe Coloniali[en]» (Королівського колоніального корпусу) активно служили на різних італійських колоніальних територіях між 1888 і 1942 роками.

Під час війни за незалежність Еритреї повстанські рухи (ФВЕ і НФВЕ) використовували добровольців. В останні роки боротьби за незалежність лави НФВЕ зросли до 110 000 добровольців (близько 3% від загальної кількості населення).[6][джерело?]

Після проголошення незалежності в 1991 році ред.

Протягом перших двох десятиліть незалежності СОБ формально мали повноваження затримувати та арештовувати цивільних осіб і використовували це повноваження, щоб допомогти поліції затримувати та арештовувати цивільних осіб, що систематично відбувалося з довільних причин. Разом з поліцією, членами НФВЕ та урядовцями СОБ проводили широкомасштабні катування еритрейців.[7]

Військові в'язниці включали підземний шлях B (або тракт B) на заході Асмари, утримуючи 2000 ув'язнених; Аді Абето біля Асмари; Вія, 32 км на південь від Массауа, для утримання військовослужбовців (військовослужбовців, які втекли та тих, хто ухилявся від призову) та членів недозволених релігій; Мітіре, на північному сході Еритреї для релігійних в'язнів; Хаддіс Мааскар, переважно під землею, поблизу військової бази Сава; Ала-Базіт у пустелі біля гір Ала; і Май Діма біля гори Беракіт для затриманих Кунама.[7]

Збройний конфлікт у Тиграї ред.

Докладніше: Збройний конфлікт у Тиграї

Згідно з розслідуваннями Amnesty International і Human Rights Watch, під час Тиграйської війни на СОБ було покладено головну відповідальність за позасудове вбивство сотень мирних жителів під час різанини в Аксумі[en], яка в основному відбулася 28–29 листопада 2020 року в Аксумі.[8][9] Станом на 26 лютого 2021 року, відразу після публікації звіту Amnesty International, Al Jazeera English не отримала відповіді від офіційних осіб Еритреї, але прокоментувала, що міністр інформації Еритреї в січні 2021 року заявив, що «шалена кампанія наклепу проти Еритреї [була ] знову на підйомі».[10]

12 листопада 2021 року Управління контролю за іноземними активами[en] Міністерства фінансів США додало СОБ до свого списку спеціально призначених громадян (SDN) як «урядову установу, яка брала участь або члени якої брали участь у діяльності, яка сприяли виникненню кризи на півночі Ефіопії або перешкоджали припиненню вогню чи мирному процесу для вирішення такої кризи».[11][12]

Лідерство ред.

З 1991 року EDF очолював Огбе Абраха[en] до 2000 року, коли його було звільнено за участь у групі міністрів G-15[en], які закликали до політичних змін в Еритреї. Тюремний охоронець заявив, що Огбе помер у в'язниці в 2002 році від астми.[13][14] Станом на 2014 рік головою штабу[en] є Філіпос Волдейоханнес.[15]

Людські ресурси ред.

Сили оборони Еритреї значно менші порівняно з найбільшими в Африці, такими як Єгипетські, Алжиру і Марокко. Чисельність населення Еритреї невелика, особливо в порівнянні з її сусідами. У мирний час армія Еритреї налічує приблизно 45 000 осіб[16] з резервом приблизно 250 тис.[17]

Військова служба ред.

Кожен працездатний чоловік і жінка повинні прослужити 18 місяців. За цей час вони проходять шість місяців військової підготовки, а залишок витрачається на роботу над проектами національної реконструкції. Ця програма нібито має на меті компенсувати брак капіталу в Еритреї та зменшити залежність від іноземної допомоги, водночас об’єднавши етнічно різноманітне суспільство, наполовину християнське, наполовину мусульманське, що представляє дев’ять етнічних груп.[18] Це викладено як у Конституції Еритреї, так і в Прокламації 82, виданій Національними зборами[en] 23 жовтня 1995.[19] Однак період призову може бути продовжений під час національної кризи, і типовий період державної служби є значно довшим за мінімальний. З 1990-х років призов на військову службу фактично був безстроковим; цей проект політики було порівняно з «рабством» і він зазнав міжнародного осудження.[20][21][22]

Військова підготовка проводиться в Навчальному центрі оборони Сава[en] та Військовому навчальному центрі Кілома. Учні, як чоловіки, так і дівчата, зобов'язані відвідувати Навчальний центр Sawa для завершення останнього року середньої освіти, яка інтегрована з їхньою військовою службою. Якщо студент не відвідує цей період навчання, йому або їй не буде дозволено відвідувати університет - багато шляхів до працевлаштування також вимагають підтвердження військової підготовки. Однак вони можуть відвідувати центр професійної підготовки або знайти роботу в приватному секторі. Після 1,5-річної державної служби призовник може вибрати залишитися і стати кар'єрним військовим офіцером. Призовники, які оберуть інакше, теоретично можуть повернутися до цивільного життя, але залишаться резервістами. На практиці випускники військової служби часто вибираються для подальшої державної служби за своїм покликанням - наприклад, вчителі можуть бути примусово відряджені на кілька років до шкіл незнайомого регіону країни. За словами уряду Еритреї, «єдина мета програми Національної служби полягає в тому, щоб виховати здібних, працьовитих і чуйних людей».[23]

Еритрейські призовники також використовуються в невійськових цілях. Солдатів часто використовують як додаткову робочу силу на сільськогосподарських полях країни, збираючи врожай, хоча значна частина зібраної їжі йде на харчування військових, а не населення в цілому.[24]

Народне ополчення ред.

У 2012 році уряд створив Народне ополчення (відоме як «Хізбаві Серавіт»), щоб забезпечити додаткову військову підготовку цивільних осіб і допомогти в роботі з розвитку. Багато людей похилого віку були змушені приєднатися. Його організаційна структура встановлюється за професіями та/або географічно. Він служить формою національної служби.[25] У 2013 році її очолив бригадний генерал Теклай Манжус.[26]

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. ↑ 2021 Eritrea Military Strength.
  2. ↑ Eritrea | War Resisters' International. wri-irg.org. Процитовано 27 жовтня 2014.
  3. ↑ CIA - World Factbook -- Eritrea. Central Intelligence Agency. 28 жовтня 2009. Процитовано 10 листопада 2009.
  4. ↑ а б Eritrea. 14 December 2022.
  5. ↑ Yohannes, O. (1991). Eritrea: A Pawn in World Politics. University of Florida Press. с. 31. ISBN 9780813010441. Процитовано 27 жовтня 2014.
  6. ↑ Eritrea Operating As a Land in Limbo. The Washington Post.
  7. ↑ а б Tronvoll, Kjetil (22 липня 2009). The Lasting Struggle for Freedom in Eritrea – Human Rights and Political Development, 1991–2009 (PDF). www.ehrea.org. Архів (PDF) оригіналу за 13 лютого 2021. Процитовано 13 лютого 2021.
  8. ↑ The massacre in Axum. Amnesty International. 26 лютого 2021. Архів (PDF) оригіналу за 26 лютого 2021. Процитовано 27 лютого 2021.
  9. ↑ Ethiopia: Eritrean Forces Massacre Tigray Civilians. Human Rights Watch. 5 березня 2021. Архів оригіналу за 8 березня 2021. Процитовано 9 березня 2021.
  10. ↑ Killings in Axum by Eritrea troops 'may amount to war crimes'. Al Jazeera English. 26 лютого 2021. Архів оригіналу за 15 березня 2021. Процитовано 15 березня 2021.
  11. ↑ Treasury Sanctions Four Entities and Two Individuals in Connection with the Crisis in Ethiopia. U.S. Department of the Treasury (англ.). Процитовано 16 січня 2022.
  12. ↑ Ethiopia-Related Designations; Kingpin Act Designations Removals; Issuance of Ethiopia-Related General License and Frequently Asked Questions. U.S. Department of the Treasury (англ.). Процитовано 16 січня 2022.
  13. ↑ Six Eritrean political leaders have died in prison: ex-guard. Asmarino. 7 травня 2010. Архів оригіналу за 2 липня 2021. Процитовано 3 липня 2021.
  14. ↑ General Ogbe Abraha. Amnesty International. 27 вересня 2019. Архів оригіналу за 2 липня 2021. Процитовано 3 липня 2021.
  15. ↑ Eritrea Appoints New Chief of Staff. tesfanews.net. 19 березня 2014. Процитовано 13 червня 2021.
  16. ↑ Killion, Tom (1998). Historical Dictionary of Eritrea. The Scarecrow Press. ISBN 0-8108-3437-5.
  17. ↑ Asmara's Finest. Процитовано 4 вересня 2006.
  18. ↑ Connell, Dan (September 1997). Eritrea. Архів оригіналу за 18 вересня 2006. Процитовано 19 вересня 2006.
  19. ↑ Eritrea. Архів оригіналу за 27 вересня 2007. Процитовано 13 жовтня 2006.
  20. ↑ Issue 23: Open-Ended Conscription in Eritrea's National Military Service: Here is How to Improve the Policy. horninstitute.org (амер.). 20 вересня 2019. Процитовано 20 жовтня 2022.
  21. ↑ Bader, Laetitia (8 серпня 2019). "They Are Making Us into Slaves, Not Educating Us": How Indefinite Conscription Restricts Young People's Rights, Access to Education in Eritrea. Human Rights Watch (англ.).
  22. ↑ Open-ended Conscription in Eritrea's National Military Service: Here is How to Improve the Policy. Africa Portal. 25 вересня 2019. Процитовано 20 жовтня 2022.
  23. ↑ In Eritrea, youth frustrated by long service. Процитовано 1 березня 2007.
  24. ↑ ERITREAN TROOPS SENT TO HARVEST GRAIN (2008 November 3).
  25. ↑ Country Guidance on Eritrea (PDF).
  26. ↑ Eritrea - People's Army. www.globalsecurity.org. Процитовано 6 липня 2021.

Додаткова література ред.

Посилання ред.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Збройні сили Еритреї
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Збройні_сили_Еритреї&oldid=41041321