Енармоніка

рід мелосу в давньогрецькій музиці

Енармоніка, енармон (дав.-гр. [γένος] ἐναρμόνιον, ἁρμονία лат. enarmonium, [genus] enarmonicum, harmonia) — рід мелосу в давньогрецькій музиці. Головною, легко вловлюваною на слух ознакою енармоніки є наявність мікроінтервалу, так званої дієси. Структурним ядром енармоніки (як і всіх інших родів мелосу) є тетрахорд.

У сучасній музичній науці системи з інтервалами меншими від півтону отримали назву мікротонових.

Від енармоніки слід відрізняти енгармонізм[1] .

Документальні свідченняРедагувати

Грецькі письменники запевняють, що енармонічними були мелодії Сімоніда і Піндара (ноти не збереглися). Вони ж були характерні для трагедії V століття[2]. Пори мізерність збережених фрагментів з «Ореста» й «Іфігенії в Авліді» Евріпіда (№ 3 і № 4 в антології Пельмана-Веста[3]), використання в них енармоніки (втім, як і хроматики) не викликає сумніву. Спартанський декрет (рубіж V—IV ст. до н. е.)[4] інкримінує Тимофію Мілетському вживання «неблагородної і строкатої» хроматики замість того, щоб виконувати мелодію в «простій і благородній» енармоніці. Аристоксен (2-га пол. IV ст. до н. е.) визначав енармонічний рід як найвишуканіший і нарікав, що «сприйняття ледь звикло до нього з великими труднощами». В епоху еллінізму енармоніка найвірогідніше зникла з регулярного вживання, хоча в теоретичних трактатах продовжувала обговорюватися аж до кінця античності як складова частина мелосу. У I ст. до н. е. Діонісій Галікарнаський писав: «Коли я читаю промови Ісократа, <…> я стаю благісно серйозним (дав.-гр. σπουδαῖος і дух мій заспокоюється, як у людей, які слухають спондеїчні авлеми[5] або дорійські енармонічні мелодії» (Dion. Hal. Dem.22). У II ст. н. е. Птолемей свідчив: «З описаних родів [мелосу] ми виявляємо, що всі діатонічні звичні нашому слуху, але не енармонічний рід і не м'яка хроматика[6], тому що люди не дуже отримують задоволення від надто розслаблених [мелодійних] характерів („етосів“ — дав.-гр. ἠθῶν»[7]. Приблизно про те ж говорить у кінці III ст. Арістід Квінтіліан: «Більш [від інших родів] вишукана енармоніка; її сприймають лише найвизначніші музиканти, для більшості ж вона нездійсненна. Внаслідок цього ті, хто заперечує дієсу в мелодії, вважають (через власну [слухову] неміч), що цей інтервал абсолютно неприйнятний для мелодії (дав.-гр. ἀμελῴδητον[8].

В епоху Ренесансу робилися спроби відродження давньогрецької енармоніки, втім, вони залишилися в ранзі одиничних експериментів (малозначних) італійських і французьких композиторів (Н. Вічентіно, Д. Мадзоккі[ru], А. Майоне[ru], Г. Котле) і не набули широкого визнання.

ПриміткиРедагувати

  1. В англійській мові, де для опису цих різних музичних явищ використовують один термін enharmonic, зрозуміти, про що саме йдеться, можна лише з контексту.
  2. «Хто не знає, що етолійці й долопи, хоч вони використовують діатоніку, хоробріші від співаків у трагедії, які звикли співати в енармоніці? Значить, хроматика не робить людей боягузами, а енармоніка не робить їх сміливцями» (папірус із Ель-Хіби, бл. 390 до н. е.). Значно пізніше Псевдо-Пселл у книзі «Про трагедію» пише, що давня мелопея включала енармоніку в чистом вигляді або змішану з діатонікою і аж до Евріпіда хроматики в трагедії не було. (дав.-гр. Ἡ δὲ παλαιὰ τραγικὴ μελοποιΐα γένει μὲν τῷ ἐναρμονίῳ ἐχρήσατο ἀμιγεῖ καὶ μικτῷ ἑνικῆς ἁρμονίας καὶ διατόνων, χρώματι δὲ οὐδεὶς φαίνεται κεχρημένος τῶν ἄχρις Εὐριπίδου).
  3. Documents of Ancient Greek Music. The extant melodies and fragments edited and transcribed with commentary by Egert Pöhlmann and Martin L. West. Oxford, 2001, pp.12-21.
  4. Інтерполяція в трактаті «Основи музики» Боеція, бл. 500.
  5. Тобто мелодіям, що виконуються на авлосі під час ритуального узливання.
  6. Різновид („хроя“) хроматичного роду мелосу.
  7. Гармоніка. Кн.I, гл.16. Під «розслабленням» (або «ослабленням») мають на увазі надмірне пониження кінуменів у тетрахорді.
  8. Про музику. Кн. I, гл.9.

ЛітератураРедагувати

  • Vogel M. Die Enharmonik der Griechen. Düsseldorf, 1963.
  • Aristides Quintilianus on Music in Three Books. Translation <…> by Thomas J. Mathiesen. New Haven, 1983.
  • Лебедев С. Учение о хроматике Маркетто из Падуи // Проблемы теории западноевропейской музыки (XII—XVII вв.). М., 1983.
  • Greek Musical Writings. Volume II: Harmonic and Acoustic Theory, edited by Andrew Barker. Cambridge, 1989.
  • Аристоксен. Элементы гармоники. Издание подготовил В. Г. Цыпин. М., 1997 (т.1), 1998 (т.2).
  • Documents of Ancient Greek Music. The extant melodies and fragments edited and transcribed with commentary by Egert Pöhlmann and Martin L. West. Oxford, 2001.
  • Холопов Ю. Н. Гармония. Теоретический курс. М., 2003.
  • Музыкально-теоретические системы. Учебник для <…> музыкальных вузов. М., 2006.
  • Cordes M. Nicola Vicentinos Enharmonik. Musik mit 31 Tönen. Graz, 2007.