Едигей

Едиге́й (Ідигу, Ідюкю; близько 1345—1419) — емір кипчацького племені мангитів з лівого (кок-ординського) крила улусу Джучі (старшого сина Чингісхана). Голова уряду («емір емірів») і беклярбек Золотої Орди за правління ханів Тимур-Кутлука (1396–1400), Пулада (1407–1410), Тимура (1410), Чокре (1414–1416) і Дервіша (1417–1419), фактичний розпорядник країни. Засновник династії, що очолила Ногайський Орду. Його прямими нащадками по чоловічій лінії були московські князі Урусови й Юсупови.

Едигей
Болот Бейшеналієв в ролі Едигея «Андрєй Рубльов», 1966
Мангитський емір
1376 — 1419
Беклярбек Золотої Орди
1396 — 1419
Попередник:	Мамай
Народження:	1345
Смерть:	1419 Сарай-Бату, Золота Орда

Зміст

Біографія

Уперше згадується в джерелах 1376 як емігрант при дворі правителя Мавераннахру Тимура (Тамерлана) і прибічник кок-ординського царевича Тохтамиша, який розпочав боротьбу за ханський трон. У середині 1380-х років організував змову проти хана Тохтамиша, маючи намір посадити на джучидському троні царевича Тимур-Кутлука, який спирався на знать Нижнього Поволжя. Змовників було викрито, й Едигей разом з Тимур-Кутлуком знову знайшов притулок у Тимура. 1391 року, під час походу Тимура проти Золотої Орди, Едигей вернувся у свої володіння, де заснував Мангитський юрт на р. Яїк (нині р. Урал), що за часів сина Едигея Нурадіна (1426—1440) дав початок Ногайській орді. Вірогідно, він тоді й розгорнув ісламізацію підвладних йому східних степів.

Після остаточного розгрому Тохтамиша Тамерланом (1395) Едигей проголосив ханом Тимур-Кутлука. За кілька років йому вдалося подолати суперників Тимур-Кутлука в боротьбі за ханський трон і стабілізувати внутрішньополітичний стан Золотої Орди. Зокрема, 1399 Едигей і Тимур-Кутлук завдали нищівної поразки військам Вітовта і Тохтамиша у битві на Ворсклі. 1406, переслідуваний військом Едигея, Тохтамиш загинув біля татарської ставки Чинга-Тура (сучасна Тюмень, Росія) у Західному Сибіру. 1407 Едигей організував похід проти Тохтамишевича Джалал-ад-Діна, проголошеного ханом у Булгарі.

1408 напав на Московію, щоб примусити її знову платити данину, спустошив Серпухов, Дмитров, Ростов Великий, Переяславль, Нижній Новгород, спалив Москву, але захопити її не зміг. У 1410-х роках вів тривалі й запеклі війни з Великим князівством Литовським, щоб повернути Орді українські землі Дніпровського правобережжя і лівобережжя. Навесні 1416 року з великим військом напав на Київ, спалив Печерський монастир, старе місто, але Київський замок захопити не зміг. Битви з ординцями тривали до кінця року і, врешті-решт, ординці були змушені залишити Київщину та Поділля. Головною опорою Вітовта в боротьбі з Едигеєм стали Тохтамишевичі, які мали своїх прихильників у Орді й сперечалися за права з підтримуваними Едигеєм Тимур-Кутлуковичами. Виснажений війнами, Едигей 1418 року запропонував Вітовтові мир і союз проти Тохтамишевичів. Загинув у битві з Кадир-Берди, сином Тохтамиша. Правління Едигея було спробою кок-ординської аристократії утримати Золотоординську державу від занепаду і децентралізації, повернути їй втрачені панівні позиції у Східній Європі. Після смерті Едигея Золота Орда остаточно розпалася на кілька ханств.

Галерея

• 

  Битва на Ворсклі (1399)
  «Лицевий літописний звід»

• 

  Похід на Москву (1408)
  «Лицевий літописний звід»

• 

  Спалення Києва (1416)
  «Лицевий літописний звід»

Джерела

• Шабульдо Ф. М. Едигей // Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с.
• Kolankowski L. Dzieje Wielkiego Księstwa Litewskiego za Jagiełłonów, t. 1. Warszawa, 1930; Żdan M. Stosunki litewsko-tatarskie za czasów Witolda. В кн.: Ateneum Wileńskie, t. 7. Wilno, 1930;
• Spuler B. Die Goldene Horde: Die Mongolen in Ruβland. 1223—1502. Leipzig, 1943;
• М. Г. Распад Золотой Орды. Саранск, 1960;
• Бартольд В. В. Отец Эдигея. В кн.:
• Бартольд В. В. Сочинения, т. 2, ч. 1. М., 1963;
• Федоров-Давыдов Г. А. Общественный строй Золотой Орды. М., 1973;
• Греков И. Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды. М., 1975;
• Єгоров В. Л. Историческая география Золотой Орды в XIII—XIV вв. М., 1985;
• Горский А. А. Москва и Орда. М., 2000.