Донецький хіміко-металургійний завод
Донецький хіміко-металургійний завод (ДХМЗ) — підприємство у Донецькій області, Волноваський район.
Загальний опис ред.
Донецький хіміко-металургійний завод створений у 1958 році на базі Маріупольського цирконового рудоуправління «Маріупольбуд», у складі якого працювали: гірничий цех, цех діоксиду циркону, цех знезалізненого концентрату, збагачувальна фабрика, хімлабораторія; електропідстанція, водогін і паропровід, насосна, хвостосховище. До кінця 1950-х років рудоуправління освоїло виробництво різних хімічних сполук цирконію, порошків та зливків металічного цирконію, очищення цирконію від гафнію, та різних видів гафнієвої продукції. Були створені передумови для широкого використання цирконію в економіці, що вимагало розширення виробництва. У 1958 році рудоуправління реорганізовано в Донецький хіміко-металургійний завод (ДХМЗ).
1958 року запрацювала нова збагачувальна фабрика продуктивністю 750 т/добу, яка експлуатувалася до закриття гірничого цеху 01.04.1967 року. Донецький хіміко-металургійний завод перейшов до переробки привізної сировини — цирконового концентрату Верхньо-Дніпровського гірничо-металургійного комбінату (ВДГМК).
На заводі постійно велося будівництво нових цехів, освоєння нових технологій і нових видів рідкіснометалічної продукції.
Вироблялись також порошки та зливки ніобію і танталу з привізної сировини (гідрооксиду ніобію та лопаритового концентрату Ловозерського комбінату, Росія). Багато з освоєних виробництв були єдиними в СРСР.
У 1964 році на заводі освоєні позапічні алюмотермічні способи виробництва лігатур на основі ніобію, ванадію, молібдену, вольфраму, цирконію та хрому. Лігатури на основі рідкісних металів вироблялись до 1997 року та використовувались у виробництві титанових сплавів на російському підприємстві АВІСМА.
У зв'язку з перепрофілюванням заводу на виробництво лігатур та напівпровідників, частина виробництв, пов'язаних з переробкою цирконового концентрату, була передана на ВДГМК. Інші виробничі потужності були ліквідовані або законсервовані.
До початку 1990-х років завод виробляв і різні види титанової продукції: надчистий титановий дріт, титанові стрижні. З 1993 року завод розпочав випуск феросплавів на основі тих же рідкісних металів — вольфраму, молібдену, ванадію, ніобію, — для задоволення потреб вітчизняної чорної металургії (зокрема, низькопроцентного феротитану).
До 1991 року ДХМЗ був також єдиним в СРСР виробником порошків цирконію[1], які використовувались в оборонному комплексі (компонент твердого ракетного палива та напалму). Вироблялись на заводі також зливки ніобію для використання у виробництві цирконій-ніобієвого сплаву для ТВЕЛів атомних електростанцій.
У 1980 році на Донецькому ХМЗ освоїли виробництво полікристалічного кремнію напівпровідникової чистоти. Для цього виробництва створена потужна енергетична інфраструктура: дві електричні підстанції по 80 МВт, водогрійна котельня, парова котельня, воднева та азотна (киснева) станції, потужне відділення ректифікації (очищення) хлоридів кремнію, система оборотного водозабезпечення, насосні технічної та питної води, два водосховища, два шламонакопичувачі, склад хлоридів, компресорна, газорозподільна станція.
До 1992 року ДХМЗ виробляв 65 % полікристалічного кремнію напівпровідникової чистоти у пострадянському просторі.
З 1997 року виробництво полікристалічного кремнію на Донецькому ХМЗ законсервовано у зв'язку з конкурентоспроможністю.
Донецький ХМЗ в 1999 році постановою КМУ ліквідовано, а його майно передано в безоплатне користування Маріупольському металургійному комбінату ім. Ілліча.
Протягом наступних 16 років загублено низку унікальних виробництв. Насамперед мова йде про виробництво напівпровідникового полікристалічного кремнію для електроніки та сонячної енергетики (65 % колишнього союзного виробництва), виробництво титанових лігатур для титанових сплавів (100 % союзного виробництва), надчистого титанового дроту (100 % союзного виробництва), єдине в пострадянському просторі виробництво порошків цирконію для виготовлення твердого ракетного палива та інших військових цілей, єдині в Україні виробництва зливків ніобію, гафнію, феросплавів на основі рідкісних металів.
За ці роки майно колишнього заводу значною мірою стало непридатним до використання за призначенням через відсутність ремонту будівель і споруд; технологічне обладнання фізично та морально застаріло.
У 2015 році майно колишнього ДХМЗ повернулося до фонду Держмайна України, та передано на баланс Харківського науково-дослідного і проєктного інституту «НІОХІМ».
На заводі залишаються об'єкти інфраструктури — залізнична колія до станції Волноваха, складські споруди, механічний цех та електроцех, цех залізобетонних виробів, шламонакопичувачі та хвостосховище для майбутньої збагачувальної фабрики, які можуть знайти застосування в разі відновлення розробки Мазурівського рідкіснометалічного родовища, та виробництва рідкіснометалічної продукції. Забезпечення фабрики технічною водою здійснюється водогоном з Південно-Донбаського каналу та місцевого водосховища. Землевідвід заводу — 224,0 га. Поруч із заводом знаходиться селище міського типу Донське на 6000 мешканців. Завод та селище мають також автомобільне сполучення з м. Донецьк (60 км) та м. Маріуполь (40 км). В минулому на заводі працювало понад 2000 людей, з них до 400 чоловік — інженерно-технічні працівники.
Література ред.
- Мазурівське рідкіснометалічне родовище: Монографія / Шпильовий Л. В., Білецький В. С., Чернієнко Н. М., Стрекозов С. М. / За редакцією Білецького В. С. — Львів: Видавництво ПП «Новий Світ-2000», 2023. — 283 с. ІSBN 978—966 — 418—364 — 9
- Шпильовий К. Л., Шпильовий Л. В. Становлення цирконієвої промисловості Донбасу // Питання історії науки і техніки: 2012. — № 3(23). — С. 22—31.
- Шпильовий Л. В., Білецький В. С. Історія Маріупольського цирконового рудоуправління // Маріупольський краєзнавчий збірник. 2020 р. Матеріали регіональної наукової конференції «Маріуполь у краєзнавчому вимірі». Маріуполь, 7 лютого 2020 р. — Херсон, 2020. — 146 с. — С. 132—137.
- Шпильовий Л. В., Шпильовий К. Історія відкриття і освоєння Маріупольського цирконового родовища // Геолого-мінералогічний вісник. — 2008. — № 1 (19). — С. 85—97.