Доля — вірш Тараса Шевченка, що входить до ліричного циклу «Доля», «Муза», «Слава» 1858 року, у якому автор переосмислює свою творчу долю, свого роду ліричний підсумок прожитого поетом життя.

Історія створення і опублікуванняРедагувати

Коли Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення, прямуючи через Астрахань, Нижній Новгород і Москву до Петербурга, він (як і комендант Новопетровського укріплення Усков, який дав дозвіл на виїзд), ще не знав, що в'їзд до столиць йому заборонено. Про це поет дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, поки віце-президент Академії мистецтв Ф. Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі. У Нижньому Новгороді Шевченко написав поеми "Неофіти", "Юродивий" (незакінчена), ліричний триптих «Доля», «Муза», «Слава» та доопрацював свої "невільницькі" поезії які переписав до "Більшої книжки". Цикл «Доля», «Муза», «Слава» Шевченко створив протягом одного дня — 9. ІІ.1858 року. Збереглося 4 автографи циклу: в «Щоденнику», у листі до М. С. Щепкіна 10.ІІ.1858, у листі до М. Лазаревського 22.ІІ.1858, та у «Більшій книжці». Вірш "Доля" уперше опубліковано в альманасі «Хата» (СПБ, 1860) без останніх чотирьох рядків. Повністю надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867).

Жанр, композиціяРедагувати

За жанром вірш являє собою ліричну медитацію, оформлену у вигляді монолога ліричного героя із вкрапленням діалогу: «Учися, серденько, колись // З нас будуть люде,— ти сказала». Композиційно вірш побудовано на протиставленнях — тезах (твердженнях) і антитезах (запереченнях). Ліричний сюжет містить чотири композиційно-смислові частини, у яких реалізується емоційний і логічний розвиток теми. У першій ліричний герой звертається до персоніфікованої Долі, розповідаючи про її опіку над ним, згадуючи обіцянку вивести його в люди. Наступний фрагмент — украй стислий, усього півтора рядка: «А ти збрехала. // Які з нас люде?». У ліричному розгортанні сюжету вірша ці два речення становлять самостійну частину, тобто антитезу — така їхня смислова та образна щільність. Наступна важлива частина, що є кульмінаційною, синтезує думки, висловлені у двох попередніх фрагментах: «Ми не лукавили з тобою, // Ми просто йшли: у нас нема // Зерна неправди за собою». Останні чотири рядки містять спонуку до подальшого шляху: «Ходімо дальше, дальше слава, // А слава — заповідь моя».

Ідейно-тематичний змістРедагувати

Цикл являє собою художню цілість — триптих, кожний наступний вірш якого є новим щаблем у розвитку ліричної думки поета. Лірична тема триптиха —самоусвідомлення поетом своєї творчості. Поетичний цикл є своєрідним підсумком і переосмисленням прожитого, рефлексією над своїм світопризначенням. Ліричний герой циклу створює свого роду вербальний автопортрет.

«Доля» є першим віршем циклу. Мотив долі набуває тут спрямування дещо відмінного від деяких творів попередніх років: не жалю й нарікання на важкі й несправедливі життєві випробування, а усвідомлення суворої, проте благодійної школи життя, що загартувала дух і морально виховала його. Підсумовуючи пройдену життєву путь, поет сприймає власну творчу долю позитивно з етичного погляду. Свідомість того, що його життєвий шлях був шляхом правди, сповнює поета почуттям глибокого задоволення і спокійною упевненістю щодо свого майбутнього. Міфологема долі в Шевченка коріниться в народному уявленні про неозначену, однак непереборну силу, яка супроводить людину протягом її життя, однак поет переосмислює цю силу, проєктуючи на власні діяння й зусилля.

Це можна пояснити хіба дією тих таємничих сил внутрішньої обдарованості, які від раннього дитинства незупинно штовхали Тараса до пізнання світу й самого себе. Він не ждав долі, а шукав її — підсвідомо, але вперто. Звідси — і щасливі випадки в його житті, і ті, що крізь біду виводили зрештою на добру дорогу: "Ти взяла // Мене, маленького, за руку // І в школу хлопця одвела // До п'яного дяка в науку". Це було одне обличчя його долі, якій він сумливо дякує. Але вона мала й інше обличчя — чуже: несла ті трагічні випадковості, за якими стояли трагічні обставини часу. Проте, оглядаючи своє життя з висоти досвіду й страждань, Шевченко не докоряє Долі за це її друге обличчя, лише легенько нагадує: "А ти збрехала. // Які з нас люди?" — хоч як багато для нього за цим стоїть. Він прощає Долю: "Та дарма!" ... Вони йдуть разом із своїм підсумованим життям, із своїм сумлінням: "Ми просто йшли; у нас нема // Зерна неправди за собою".

Іван Дзюба

Мистецькі інтерпретаціїРедагувати

  • Ще за життя Т. Шевченка, 1860 р., вірш було перекладено російською мовою тричі: у журналі «Светоч» (автор перекладу — Л. Блюммер), у виданні «Кобзарь Тараса Шевченка в переводе русских поэтов» (перекладач — М. Гербель та в журналі «Народное чтение» (№ 5) у перекладі М. Курочкіна.
  • Вірш було покладено на музику М. В. Лисенком.
  • Ілюстрацію до вірша в 1980-ті роки створила художниця К. Штанко.

ЛітератураРедагувати

  • Дзюба І. Загальмоване повернення // Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К., 2008.— с. 489—490.
  • Ненадкевич Є.О. Творчість Т. Г. Шевченка після заслання (1857—1858).— К., 1956.
  • Смілянська В. Л. Лірика Шевченка періоду арешту й заслання // Українська література. К., 2008 — с. 303-304.
  • Шевченківський словник. Том перший. — К., 1976, с.195.
  • Шевченківська енциклопедія: в 6 т. — Т. 2 / НАН України, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка ; редкол. : М. Г. Жулинський (гол.) [та ін.]. — К., 2012. — с.394-396.