Василь Лукич Долгоруков (Бл. 1670, Москва, Московське царство8 (19) листопада 1739, Новгород, Російська імперія) — російський дипломат і політичний діяч, князь, член Верховної таємної ради. Страчений за невдалу спробу обмежити самодержавну владу імператриці Анни Іванівни.

Василь Лукич Долгоруков
Василий Лукич Долгоруков
Василь Лукич Долгоруков
Василь Лукич Долгоруков
Сибірський губернатор
9 квітня 1730 — 28 квітня 1730
МонархАнна Іванівна
ПопередникДолгоруков Михайло Володимирович
НаступникПлещеєв Олексій Львович
Член Верховної таємної ради
1728 — 1730
МонархПетро II, Анна Іванівна
Посол Росії у Швеції
1726 — 1727
ПопередникБестужев-Рюмін Михайло Петрович
НаступникГоловін Микола Федорович
Посол Росії у Польщі
1724 — 1726
ПопередникДолгоруков Сергій Григорович
НаступникБестужев-Рюмін Михайло Петрович
Посол Росії у Франції
1720 — 1722
ПопередникМусін-Пушкін Платон Іванович
НаступникКуракін Олександр Борисович
Посол Росії у Данії
1707 — 1720
ПопередникІзмайлов Андрій Петрович
НаступникБестужев-Рюмін Олексій Петрович
Посол Росії у Польщі
1706 — 1707
ПопередникДолгоруков Григорій Федорович
НаступникДолгоруков Григорій Федорович

Народився1670
Москва, Московське царство
Помер19 листопада 1739
Великий Новгород
Відомий якдипломат
КраїнаМосковське царство і Російська імперія
БатькоLuka Dolgorukovd
Нагороди
орден Білого Орла

Біографія

ред.

Походив зі знатного дворянського роду, син воєводи Луки Федоровича Долгорукова[1]. У 1687 році разом з посольством свого дядька Якова Федоровича Долгорукова відвідав Францію та Іспанію. Із 1691 року — стольник. У 1700 році разом з рідним дядьком Григорієм Федоровичем Долгоруковим відправився у складі дипломатичної місії у Річ Посполиту, був секретарем московського посольства.

У 1706 — 1707 роках — московський посол у Речі Посполитій, у 1707 — 1720 роках — посол у Данії. Із 1715 року — таємний радник. У 1721 — 1722 роках — посол у Франції[2].

Із 1723 року — сенатор, із 1725 року — знову посол у Польщі. Із 21 травня 1725 року — дійсний таємний радник. У 1726 — 1727 роках — посол в Швеції.

Із 3 лютого 1728 року — член Верховної таємної ради. На цій посаді активно всіма засобами намагався посилити становище роду Долгорукових, намагався маніпулювати імператором Петром II. Після смерті Петра II склав підроблений заповіт, за яким начебто Петро передавав престол своїй нареченій Катерині Олексіївні Долгоруковій, двоюрідній племінниці Василя Лукича[3]. Однак, втілити ці заміри в життя він не зміг і був змушений погодитися на запрошення на престол курляндської герцогині Анни Іванівни, але спробував обмежити її владу спеціальними умовами — «кондиціями».

Після приходу Анни Іванівни до влади потрапив в опалу і був призначений Сибірським губернатором, але вже в квітні 1730 року був заарештований. Позбавлений всіх звань і нагород, висланий у Соловецький монастир. Страчений у 1739 році у Новгороді[3].

Нагороди

ред.

Був нагороджений орденом Білого орла (Річ Посполита) і орденом Слона (Данія).

Примітки

ред.
  1. Корсакова В. Долгоруков, Василий Лукич // Русский биографический словарь : в 25 томах. — СПб.—М., 1896—1918.
  2. Сост. Г. А. Власьев. Потомство Рюрика: материалы для составления родословий. СПб. Т. 1. Князья Черниговские. Ч. 3. Тип: Т-во Р. Голике и И. Вильборг. 1907 г. Долгоруков Василий Лукич. стр. 52-55.
  3. а б Долгоруков Василий Лукич. www.hrono.ru. Архів оригіналу за 24 вересня 2020. Процитовано 14 січня 2022.

Джерела

ред.
  • Корсакова В. Долгоруков, Василий Лукич [Архівовано 14 січня 2022 у Wayback Machine.] // Русский биографический словарь : в 25 томах. — СПб.—М., 1896—1918.
  • Сост. Г. А. Власьев. Потомство Рюрика: материалы для составления родословий. СПб. Т. 1. Князья Черниговские. Ч. 3. Тип: Т-во Р. Голике и И. Вильборг. 1907 г. Долгоруков Василий Лукич. стр. 52-55.
  • Кивлицкий Е. А., Лященко А. И., Ореус, И. И., Шубинский С. Н. Долгоруковы [Архівовано 14 січня 2022 у Wayback Machine.] // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб., 1890—1907.
  • Герцог Лирийский. Записки о пребывании при Императорском Российском дворе в звании посла короля Испанского // Россия XVIII в. глазами иностранцев. — Л., 1989. — С. 250.