Відкрити головне меню

Гуго I (фр. Hugues I; бл. 880 — 10 квітня 947) — король Італії у 926946 роках, Нижньої Бургундії у 928933 роках.

Гуго I
фр. Hugues d'Arles
Marozia bertolini.jpg
Шлюб Гуго та Марозії
Народився бл. 880
Арль
Помер 10 квітня 947
Арль
Діяльність суверен
Титул король
Посада king of Franks[d]
Конфесія католицтво
Рід Бозоніди
Батько Теобальд I
Мати Берта Лотаринзька
Брати, сестри
У шлюбі з Вілла Прованська
Ґільда
Марозія Тосканська
Берта Швабска
Діти 5 синів та 3 доньки
Corona ferrea monza (heraldry).svg

Зміст

ЖиттєписРедагувати

Походив з династії Бозонідів. Старший син Теобальда, графа Провансу, і Берти, дочки Лотара II, короля Лотарингії. Був небожем короля Бозона I. Народився 880 або 881 року. У 895 році після смерті батька успадкував графства Арль і В'єнн.

Після засліплення у 905 році короля Людовика III Сліпого Гуго стає регентом королівства Нижня Бургундія. 911 році отримав титул герцога Провансу і маркиза В'єннського. 912 року оженився на дочці Бозона I, короля Нижньої Бургундії. Цим зміцнив свої права на трон. Водночас переніс столицю до м. Арль, де мав міцні позиції.

У 925 році частина італійської знаті, що була невдоволена королем Рудольфом I закликала Гуго до Італії. Вигнавши останнього, Гуго в 926 став королем Італії, поступившись тому свої бургундські володіння. У 928 році після смерті Людовика III Сліпого, Гуго I повернувся до Провансу, щоб коронуватися як володар Нижньої Бургундії, відсторонивши Карла-Костянтина, графа В'єннського.

Протягом 928—930 років боровся проти Рудольфа II, короля Верхньої Бургундії, втім без певного результату. Водночас Гуго I значну увагу приділяв керуванню Італією. У 931 році повалив Ламберта, маркграфа Тоскани, передавши це володіння своєму братові Бозону. У 933 році змусив Рудольфа II відмовитися від прав на Італію.

Щоб досягти імператорської корони, Гуго одружився на Марозіі Тосканській, матері папи римського Іоанна XI, але не досяг успіхи, оскільки Гуго I 935 року було вигнано з Рима Альберіхом II Сполетським. У 936 році поставив позашлюбного сина Гумберта новим маркграфом Тоскани.

Спроба відвоювати Бургундію у Конрада I Тихого, закінчилася невдачею. Втім 941 року в союзі з Романом I Лакапіном, візантійським імператором, завдав поразки сарацинам, що атакували Італію.

Коли він 941 року хотів раптово напасти на Беренгара, маркграфа Івреї, останній встиг втекти до імператора Оттона I, зібрав в Німеччині військо і в короткий час залучив на свій бік всіх незадоволених.

943 року зумів завдати поразки беренгару Іврейському, розділивши його володіння, зокрема сприяв утворенню Генуезької республіки. 944 року уклав новий союз з Візантією, закріпивши шлюбом між своєю дочкою та сином імператора Костянтина VII. У 945 році після річного протистояння з беренгаром Іврейським зазнав невдачі в Італії. У 946 році Гуго був змушений визнати владу Альберіха над Римом.

Гуго I помер 10 квітня 947 року. У 948 корона Італії перейшла до Лотаря, його сина від другого шлюбу з німецькою принцесою Альдо.

РодинаРедагувати

1. Дружина — Вілла, дочка Бозона I, короля Нижньої Бургундії

дітей не було

2. Ґільда, німецька принцеса

Діти:

  • Альда, дружина Альберіха II, герцога Сполето
  • Лотар (926/928—950), король Італії у 948—950 роках

3. Марозія, дочка Теофілакта, маркграфа Тоскани

дітей не було

4. Берта, дочка Бурхарда II Швабского

дітей не було

Діти від коханок:

  • Губерт, герцог Сполета і маркграф Тоскани
  • Берта, дружина Романа II, імператора Візантії
  • Бозон, єпископ П'яченци
  • Роленда, дружина Бернарда, графа Павії
  • Теобальд, архієпископ Мілану

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати

  • Previté-Orton, C. W. (1917). "taly and Provence, 900—950. The English Historical Review. 32 (127): 335—347.
  • Harald Zimmermann: Das dunkle Jahrhundert. Ein historisches Porträt. Styria, Graz u. a. 1971.
  • Jean-Charles Volkmann, Bien connaître les généalogies des rois de France, Éditions Gisserot, 1999, 127 p. (ISBN 978-2-87747-208-1)
  • Louis Halphen, «Il regno di Borgogna», cap. XXV, vol. II (L'espansione islamica e la nascita dell'Europa feudale) della Storia del Mondo Medievale, 1999, pp. 807—821