Грицишин Володимир (педагог)
Володи́мир Грици́шин (1865 — †невідомо, не раніше 1939[1]) — український педагог та громадський діяч в Галичині, діяч ЗУНР.
| Володимир Грицишин | |
|---|---|
 | |
| Народився | 1865 |
| Помер |
невідомо не раніше 1939 |
| Громадянство |
.svg){kind=small} Австро-Угорщина →  ЗУНР → .svg){kind=small} II Польська Республіка |
| Національність |
українець |
| Діяльність | педагог |
| Відомий завдяки | педагог, громадський діяч |
| У шлюбі з | Ольга Грицишин (Будзиновська) |
Життєпис ред.
Початки педагогічної діяльності Володимира Грицишина припадають на останню декаду ХІХ ст. Від 1890 року оселився в Микитинцях, що в околицях Станиславова. Відразу після прибуття сюди розгорнув широку роз'яснювальну роботу серед місцевих мешканців щодо необхідності здобуття їхніми дітьми освіти. Чималою мірою завдячуючи старанням Володимира Грицишина, у селі невдовзі було відкрито однокласну початкову школу[2]. В лютому 1892 року він склав у Станиславові кваліфікаційний іспит на право бути вчителем сільських народних шкіл. Невдовзі микитинецький навчальний заклад було перетворено з однокласного в двокласний, а Володимира Грицишина призначено його директором[3]. За ініціативи педагога на зламі століть неподалік сільської церкви спорудили приміщення для школи, яке тривалий час служило місцевій громаді в освітніх цілях.
Одночасно з професійною діяльністю проявляв жвавий інтерес до культурно-громадського життя української спільноти Станиславівського повіту. Ще в 1890 році за безпосередньої участі Володимира Грицишина в Микитинцях створили аматорський хор. Народний учитель, відчуваючи у себе брак фахової музичної підготовки, запросив в 1899 році до керівництва цим колективом знаного українського галицького композитора Дениса Січинського[4]. Часто саме обійстя сільського педагога слугувало місцем, де відомий музикант проводив репетиції з хористами і водночас отримував моральну й матеріальну підтримку з боку господаря за свою працю. Після смерті Дениса Січинського в 1909 році Володимир Грицишин був вимушений знову звалити весь тягар керівної та організаційної роботи щодо функціонування хору на власні плечі. І така його жертовність не минула безслідно – у наступні десятиліття микитинецький хор заслужено вважали одним із найкращих українських самодіяльних музичних колективів Станиславівського повіту[5].
За свідченнями краєзнавців, у ході свого візиту до Станиславова в 1892 році Іван Франко ненадовго завітав до Микитинців, де його приймав особисто Володимир Грицишин.
З огляду на те, що в кінці ХІХ ст. серед односельчан процвітало пияцтво, Володимир Грицишин спільно з місцевим парохом Степаном Ленкавським та іншими небайдужими представниками громади створили в поселенні «Братство тверезості» (1895 р.). Інтенсивна антиалкогольна кампанія з боку членів товариства значно допомогла знизити показники споживання спиртних напоїв в середовищі селян. Також педагог багато літ брав активну участь в організації та діяльності микитинецьких осередків українських товариств «Просвіта» (тривалий час був керівником філії), «Січ» та «Сокіл».
Наприкінці 1910-х років Володимир Грицишин увійшов до когорти культурно-громадських діячів Станиславівщини, які долучилися на практиці до кропіткої роботи з політичного відстоювання національних прав українського населення Галичини та розбудови власної держави. Зокрема, 1 квітня 1918 року, як делегат місцевої філії товариства «Просвіта», брав участь в установчих зборах, що мали на меті покликати до життя відділ Української Національної Ради в Станиславівському повіті. Після проголошення 1 листопада 1918 року Західно-Української Народної Республіки на місцях відбувався жвавий процес творення національних адміністративних інституцій. В одну із них, Станиславівську повітову Господарську Раду, поміж 36 членів було обрано й Володимира Грицишина, що стало свідченням його високого авторитету серед громадськості[6].
У міжвоєнну добу після поразки ЗУНР микитинецький педагог знову сконцентрувався на культурно-освітній діяльності в рідному селі. Спочатку відновив діяльність хору та очолив новостворений драмгурток при «Просвіті». Пізніше, наприкінці 1920-х, виступив ініціатором та одним з найбільших жертводавців у справі побудови нового приміщення читальні просвітянського товариства в Микитинцях. Здана у 1934 році в експлуатацію споруда (нині – Народний дім), значно покращила можливості для культурницької роботи в селі та прислужилася надалі відразу кільком поколінням тутешніх мешканців[7].
Вшанування пам'яті ред.
У добу Незалежної України вдячні земляки назвали ім’ям Володимира Грицишина одну з центральних вулиць Микитинців.
Примітки ред.
- ↑ Грицишин В. Подяка // Діло. — 1939. — 5 лютого. — Ч. 26. — С. 16. https://archive.org. Процитовано 1 жовтня.
- ↑ Про ліцей: історія Микитинецького ліцею Івано-Франківської міської ради. Микитинецький ліцей Івано-Франківської міської ради. Процитовано 1 жовтня 2023.
- ↑ Dziennik Urzędowy C. K. Rady Szkolnej Krajowej w Galicyi. Rocznik 1908. — Lwów. — 1909. — S. 50. Jagiellońska Biblioteka Cyfrowa (pol) . Процитовано 1 жовтня 2023.
- ↑ Лазоришин І. Нема квіту без «Первоцвіту»… Народний аматорський хор Народного дому с. Микитинців відзначив 130-річчя. Інтернет-ресурс газети «Галичина». Процитовано 1 жовтня 2023.
- ↑ Ставничий І. Змагання читальняних хорів Станиславівщини // Діло. — 1935. — 23 лютого. — Ч. 48. — С. 3–4. https://archive.org/ (англ.).
- ↑ Станиславів у часи Західно-Української Народної Республіки. Документальні свідчення, спогади, оголошення, накази революційної доби / упоряд. І. Монолатій. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2008. — С. 94, 118. Репозитарій. Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. Процитовано 1 жовтня 2023.
- ↑ Народний дім с. Микитинці. Департамент культури Івано-Франківської міської ради. Процитовано 1 жовтня 2023.
Джерела ред.
- Арсенич П. Станіславів — столиця ЗУНР. — Івано-Франківськ, 1993. — С. 18.
- Гавриш В. Історичний нарис села Микитинці Івано-Франківської міськради. — Івано-Франківськ, 2002. — С. 10–37.
- Карась Г. В. Хорова родина «Первоцвіт» (до 130-річчя заснування народного аматорського хору «Первоцвіт» Народного дому села Микитинці): монографія. — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2020. — С. 20–25, 50. — ISBN 978-966-428-706-4.