Відкрити головне меню

Гошовський Юліан

діяч ОУН, інженер, технічний розробник підпільної радіостанції Самостійна Україна

Юліан Гошовський (псевдо «Мак», «Плоховський»; 2 січня 1908, с. Фалиш, нині Стрийський район, Львівська область — 31 липня 1981, м. Кергонксон, США) — діяч ОУН, інженер, технічний розробник підпільної радіостанції «Самостійна Україна».

Юліан Гошовський
Julian Goshovsky.jpg
Загальна інформація
Народження 2 січня 1908(1908-01-02)
с. Фалиш, нині Стрийський район, Львівська область
Смерть 31 липня 1981(1981-07-31) (73 роки)
м. Кергонксон, Flag of the United States.svg США
поховання: Цвинтар святого Андрія
Військова служба
Приналежність Україна Україна
Вид ЗС OUN-B-01.svg ОУН

Commons-logo.svg Матеріали до статті на Вікісховищі

ЖиттєписРедагувати

 
21 жовтня 1928: Генеральна рада «Загону Червона калина» в Академічному домі у Львові. Зліва праворуч сидять: Степан Охримович, Володимир Калинович, Володимир Ерденбергер, Євген Пеленський, Богдан Чехут, Осип Грицак, Роман Ерденбергер, Михайло Поточняк. Стоять: Осип Тюшка, нн, Остап Каратницький, Степан Бандера, Юліан Гошовський, Ярослав Рак, Ярослав Падох, Роман Щуровський

Народився 2 сiчня 1908 року у селі Фалиш (тепер Стрийський район Львiвської областi). Батько — о. Микола — греко-католицький священик у селах Фалиш i Станків, та у 1930-х роках — стрийський декан.

Народну школу закiнчив у рiдному селi, а згодом перейшов на навчання до Стрийської гімназії, яку закінчив у 1926 році. Продовжує навчання у Львівській політехніці на хiмiчному, а згодом механiчному i електричному факультетах.

5 грудня 1923 став членом Пласту (псевдо «Мак») i належав до 5-го куреня юнакiв iм. князя Ярослава Осмомисла, який дiяв у гiмназiї. Юліан Гошовський — один iз двадцяти засновникiв куреня УСП iм. Івана Богуна, згодом перейменованого на курінь «Червона Калина».

До Української Вiйськової Органiзацiї вступив у другiй половинi 1920-х рокiв. В листопадi 1928 року затриманий за поширення летючок УВО, засуджений на 10 місяців. 10 листопада 1930 року повторно заарештований за розповсюдження преси УВО-ОУН, засуджений на 3 роки.

Після звільнення у 1933 році виїхав до Німеччини, навчався у Вищiй технiчнiй школi в Шарлоттенбурзi, на спеціальності електротехнiка (радiо i телебачення). Спiвпрацював з Українським Пресовим Бюро, заснованим ОУН для пропаганди української ідеї у світі. У 1936 році завершив навчання в Інженернiй школi Ільменау, і того ж року одружився з Іванною Шульган.

Повернувся до Стрия і 1 вересня 1937 року вiдкрив магазин «Атом», у якому продавав електроприлади. Після початку Другої світової війни польська влада його знову арештувала, але на короткий термін. Під час радянської окупації працював директором електростанцiї у Стрию, але перед загрозою бiльшовицького арешту з родиною перейшов кордон у Генерал-губернаторство. Працював за фахом у Краковi та iнших мiсцевостях, зокрема у компанiї «Telefunken». Одночасно очолював вiддiл технiчного зв'язку (радiозв'язку) у повстанському штабi, створеному 10 березня 1940 року при Революцiйному Проводi ОУН.

У 1943 році займався встановленням пiдпiльної радiостанцiї «Вiльна Україна» (теж «Самостiйна Україна», криптонiм «Афродита») у с. Ямельниця (тепер Сколiвський район Львiвської областi).

На еміграціїРедагувати

На початку серпня 1944 року разом із членом УГВР Петром Чуйком та його донькою Галиною (вдовою Івана Климіва) переправились за кордон.

Перебував спочатку в Австрії, згодом переїхав до Турина, а у 1949 році емігрував до Буенос-Айреса (Аргентина). Тривалий час працював за фахом, був членом Крайової пластової старшини. Член Спілки українських інженерів в Аргентині.[1]

У 1959 з родиною переїхав до США. Проживав у околицях Нью-Йорка i Фiладельфiї, працював, брав активну участь у громадському життi, зокрема в Пластi.

Останнi роки життя провiв в українськiй оселi для пенсiонерiв «Золота осiнь» у місті Кергонксон, штат Нью-Йорк, до управи якої належав. Помер 31 липня 1981, залишивши дружину Іванну, доньок Вiру, Ларису та Лiдiю, чотирьох внукiв. Похований на цвинтарi Святого Андрiя в Савт Бавнд Бруку.

ПриміткиРедагувати

  1. Іваник Ю. Ґрех Ю. Історія українських інженерів в Арґентині // Інженери-українці в діяспорі. — Торонто, 1992. — С. 119.

ПосиланняРедагувати