Відкрити головне меню

Горизонтальне відгалуження

послідовність на діаграмі Герцшпрунга—Рассела
Діаграма Герцшпрунга—Рассела для кулястого скупчення Мессьє 3. Горизонтальне відгалуження охоплює ділянку близько 16-ї зоряної величини спектральних класів A та B (показник B—V < 1).

Горизонта́льне відгалу́ження — послідовність на діаграмі Герцшпрунга—Рассела для кулястих скупчень, яка пролягає вузькою горизонтальною смугою від відгалуження гігантів, що мають світність близько 50 L, у бік високих температур[1].


Еволюційна стадіяРедагувати

Зорі малої маси після спалаху гелієвого ядра (на вершині відгалуження червоних гігантів) потрапляють на горизонтальне відгалуження нульового віку. Джерелом їх енергії є горіння гелію в ядрі та горіння гідрогену в шарі навколо ядра. Положення зорі на цьому відгалуженні визначається кількома чинниками, головними з яких є маса зорі та вміст важких елементів в оболонці[1].

Морфологія горизонтального відгалуженняРедагувати

Стаціонарні зорі[прим. 1] горизонтального відгалуження утворюють дві групи[1]:

  • «блакитне» горизонтальне відгалуження, заселене гарячими зорями;
  • «червоне» горизонтальне відгалуження, на якому розташовані холодніші зорі.

Деякі кулясті скупчення мають або лише блакитне, або лише червоне відгалуження. У проміжку між ними розташовані змінні типу RR Ліри.

За час еволюції на горизонтальному відгалуженні світність зорі зростає не більше, ніж на 0,3m[1].

Подальша еволюціяРедагувати

Після стадії горизонтального відгалуження зорі зазвичай пересуваються на асимптотичне відгалуження гігантів (АВГ), за винятком найлегших серед них, які перетворюються на білих карликів безпосередньо.

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

  1. Стаціонарні зорі — це зорі, що не мають фізичної змінності.

ДжерелаРедагувати

  1. а б в г Горизонтальне відгалуження // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 116. — ISBN 966-613-263-X.