Гнилицький Олександр Анатолійович
Олександр Анатолійович Гнилицький (17 липня 1961, Харків — 1 листопада 2009, Київ) — український художник. В українському мистецтві Гнилицький в кінці 1980-х став піонером інсталяції і відеоарту у 1990-х, яскравий представник Нової хвилі. Разом із своєю дружиною, художницею Лесею Заяць, представляв Україну на Венеціанському бієннале в 2007 р.[1]
| Олександр Анатолійович Гнилицький | ||||
|---|---|---|---|---|
 | ||||
| Народження | 17 липня 1961 Харків | |||
| Смерть | 1 листопада 2009 (48 років) | |||
| Київ | ||||
| Країна |  Україна | |||
| Жанр | інсталяція, живопис, графіка, скульптура, фотографія | |||
| Навчання | ||||
| Діяльність | художник | |||
| Напрямок | трансавангард | |||
|
| ||||
Біографія
ред.Олександр Гнилицький народився в Харкові в 1961 р. В 1980 р. закінчив Харківське державне художнє училище, факультет театрально-декораційного живопису. В 1981—1987 рр. навчався в Українській державній академії мистецтва в Києві на відділі монументального живопису у студії Чеканюка та Стороженка. Він став одним з активних учасників Київського мистецького угруповання «Паризька комуна». У 1996 р. разом з Лесею Заяць заснував громадську організацію «Інституція нестабільних думок». Дочка Ксенія Гнилицька —художниця, член групи Р.Е.П.
Останні роки життя проживав в Мюнхені, де працював дизайнером продукції для телебачення та кіно, а також митцем-коцептуалістом для анімації. Помер 1 листопада 2009 р. в Києві від раку шкіри.
Творчість
ред..jpg){kind=link}
Протягом свого творчого шляху, окрім головної ідеї — живопису, автор звертався до найрізноманітніших видів, жанрів і технік. Гнилицький опинився в числі перших українських художників, які звернулися до відео. На початку 90-х він екранізував власну поему-акцію «Спляча красуня в скляній труні». В 2000-х роках художник віддає перевагу сюжетному живопису, постмодерново перекодовуючи міфологеми персонажів культових мультфільмів, телесеріалів, казок і легенд (Чебурашка і Крокодил Гена, Штірліц і Мюллер, Фантомас, Кощій, Русалка), увіковічує дрібні побутові предмети — склянки, унітази, тенісні м’ячі, платівки — збільшуючи їх на картинах та вириваючи з оточуючого світу.[2]
Виставки
ред.- 1991 — «Сергей Ануфриев — Александр Гнилицкий». Галерея 1.0, Москва.
- 2005 — «Дача». Галерея «Цех», Київ.
- 2005 — «II Pause». RSVP Kulturverein, Мюнхен, Німеччина.
- 2005 — «b-painting». Галерея Л-Арт, Київ.
- 2005 — «Александр Гнилицкий. Живопись». Галерея Марата Гельмана, Москва.
- 2017 — «Олександр Гнилицький. Реальність ілюзії». Національний культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький арсенал», Київ.
Примітки
ред.- ↑ Олександр Гнилицький та Леся Заяць. Архів оригіналу за 24 жовтня 2007. Процитовано 6 грудня 2009.
- ↑ Про проект – Arsenal. artarsenal.in.ua (укр.). Процитовано 14 березня 2017.
Джерела
ред.- Вишеславський Г. Термінологія сучасного мистецтва / Гліб Вишеславський, Олег Сидор-Гібелинда. — Paris; Kyiv : Terra Incognita, 2010. — С. 322. — ISBN 978-966-96839-2-2
- Смирна Л. Століття нонконформізму в українському візуальному мистецтві / Леся Смирна. — Київ : Фенікс, 2017. — С. 291. — ISBN 978-966-131-499-2
Література
ред.- Реальність ілюзії Олександра Гнилицького : [виставка : альбом] / [куратори О. Соловйов [та ін.] ; авт. тексту О. Островська-Люта [та ін.] ; пер. англ. О. Щур, Я. Стріхи]. — Київ : Митецький арсенал, 2018. — 208 с. : іл.
- Соловйов О. Від Харкова до Венеції : (бесіда про Гнилицького) / Олександр Соловйов // Образотворче мистецтво. — 2009—2010. — № 4—1. — С. 110—112 : іл.
Посилання
ред.- Інтерв'ю Гнилицького українському журналу «Наш» [Архівовано 24 січня 2019 у Wayback Machine.], 2003
- Гнилицький в Галереї Березницький[недоступне посилання з липня 2019]
- Небо над Гнилицьким. Учора в PinchukArtCentre попрощалися з одним із найвідоміших українських художників Олександром Гнилицьким [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]
- ТОП -10: Найуспішніші митці України