Вікіпедія

Вірменське князівство Закарідів

Вірменське князівство Закарідів (вірм. Զաքարյան Հայաստան — історична вірменська держава на території Вірменського нагір'я, яка існувала в період з 1201 по 1360 рік. Князівство Закарідів входило до складу Грузинського царства, однак користувалося широкою внутрішньою автономією.

Вірменське князівство Закарідів
Герб
Дата створення / заснування 1201
Форма правління монархія
Час/дата припинення існування 1360
Мапа розташування
Офіційна релігія Вірменська апостольська церква і Грузинська православна церква
Мапа

Координати: 40°30′27″ пн. ш. 43°34′22″ сх. д. / 40.50750000002777540° пн. ш. 43.57280000002777598° сх. д. / 40.50750000002777540; 43.57280000002777598

Закарідська Вірменія в складі Грузинського царства (помаранчевим кольором), держава Шах-Арменідів (рожевим в центрі) і сусідні країни на початку XIII століття
Руїни міських стін і оборонних веж міста Ані

Передісторія ред.

У 1045 році велика частина вірменських земель, які входили до Анійського царства була захоплена Візантією. Після цього Вірменія піддалася вторгненню сельджуків. У 1048 році Тогрул-бек вторгся до Вірменії. Сельджуки захопили Арзні, недалеко від Ерзурум. У 1049 році, під час захоплення Ерзурума, населення міста постраждало від жорстокої різанини. У 1071 році візантійська армія зазнала жорстокої поразки від сельджуків в битві біля Манцикерту на території Вірменії. Після цього сельджуки захопили частину Вірменії та більшу частину Анатолії[1][2], за висловом Михайла Сирійця, «Здобувши цю велику перемогу, тюрки взяли гору над усією Вірменією»[3]. Тільки кілька вірменських держав зберегли свою незалежність завдяки визнанню васалітету. Після першого хрестового походу (1096—1099) сельджуки втратили Палестину, Сирію, прибережні області Малої Азії і Грузію. Після смерті Мелік-шаха (1092), влада сельджуків на місцях поступово згасала і знаходилася в руках місцевих правителів[4] Атабеків. В цей же час Грузія об'єднана царем Давидом IV Будівничим почала відвойовувати у мусульман території. У 1110 році грузини оволоділи містом-фортецією Самшвілде. Після цього сельджуки поступилися більшою частиною Нижньої Картлі. В 1115 році вони втратили Руставі. У Південній Грузії сельджуки також зазнали поразки від грузинів. У 1118 році грузини заволоділи фортецією Лорі, яка була центром вірменського Лорійського (Ташир-Дзорагетського) царства[5]. 20 серпня 1124 року до Давида прибули посли з населеного вірменами міста Ані[6]. Вони скаржилися царю на утиски з боку мусульман і пообіцяли допомогу в заволодінні містом. Давид відправив для захоплення Ані армію з 60 000 чоловік. Місто було захоплене практично без опору через те, що християни відчинили ворота міста. Північна Вірменія, таким чином, була анексована і включена до складу Грузинського царства[7].

Рід Закарінів ред.

Ймовірно, рід Закарідів або Мхаргрдзелі-Закарянів був курдського походження[8]. Їхні предки прийняли християнство в період перебування на службі у вірменських князів Лорі в Ташир-Дзорагетському царстві[9]. Згідно «Dictionary of the Middle Ages» «численні написи Закарідів не залишають сумнівів в тому, що вони вважали себе вірменами»[10]. В 1118 році землі Ташир-Дзорагетського царства були приєднані до Грузії.[11]

Історія ред.

У 1174 році представник роду Закарідів Соргіс або Саркіс Довгорукий, разом з Іване Орбеліані, був призначений грузинським царем Георгієм III правителем Ані. В 1185 році землі Лорі перейшли до Закарідів, про що свідчить середньовічний грузинський літописець:

Соргіса Захарій Мхаргрдзелі, який сидів на місці вірменських царів, володарів Лорі[12].

Під час правління цариці Тамари сини Саркіса — Іване і Закаре займали високі пости. Закаре був призначений головнокомандувачем (амірспасаларом) армії Грузії. Іване був начальником палацових служб (атабек) і відповідав за виховання спадкоємця монарха.[13] Іване і Закаре були призначені правителями звільненого Ані[8]. В 1195 році Іване розбив сельджуків в Шамхорській битві після чого була взята вірменська область Гегаркуник[14]. Кіракос Гандзакеці, історик XIII століття, пише:

Закарія був воєначальником грузинського і вірменського війська, підвладного грузинському царю, а Іване був на посаді атабека. Вони відзначилися великою відвагою в боях: завоювали і взяли собі безліч областей вірменських, якими володіли перси і мусульмани, — гавари, розташовані навколо моря Гегаркуні, Ташир, Айрарат, місто Бжні, Двін, Амберд, місто Ані, Карс, Вайоц-Дзор, область Сюнійську та прилеглі фортеці, міста і гавари[15].

Під заступництвом Грузинського царства, було створено васальне князівство Закарідів[16]. Закаріди змогли звільнити від сельджуків всю Східну Вірменію і більшу частину центральної Вірменії[17][18][19]. Васалами Закарідів стали вірменські роди Вачутян, Орбелян, Хахбакян, Гасан-Джалалян і ін.[20], правлячі в різних частинах Східної Вірменії.

У період правління Закарянів у Вірменії встановився економічний і культурний підйом. Було відновлено багато зруйнованих міст, знову почала процвітати зовнішня і внутрішня торгівля.[13] Були споруджені або реконструйовані численні церкви та монастирі — напр. Гошаванк, Агарцин, Кечаріс, Гегард та ін. У Санаїні знаходиться усипальниця Іване Закаряна, який був і залишився послідовником Вірменської Апостольської Церкви.

Однак уже в 1236—1243 роках Закавказзя було захоплено монголами[21]. Лише вірменські князівства Хачен в Нагірному Карабасі і Сюнік в Зангезуре залишалися незалежним[22].

Примітки ред.

  1. ↑ Byzantium and Its Influence on Neighboring Peoples. Архів оригіналу за 28 серпня 2011. Процитовано 8 лютого 2007.
  2. ↑ В 1071 г. султан Алп Арслан нанёс сокрушительное поражение византийскому императору Роману IV Диогену в битве близ армянского города Манцикерт. Эта победа ознаменовала конец византийского и начало сельджукского господства в Армении. Архів оригіналу за 6 жовтня 2014. Процитовано 6 травня 2020.
  3. ↑ Из хроники Михаила Сирийца. (Статья первая) // Письменные памятники Востока, М. Наука. 1979. Архів оригіналу за 9 листопада 2018. Процитовано 6 травня 2020.
  4. ↑ Encyclopedia Iranica, «Atabakan-e Adarbayjan», Saljuq rulers of Azerbaijan, 12th-13th, Luther, K. pp. 890—894. {{{Заголовок}}}.
  5. ↑ Ronald Grigor Suny. {{{Заголовок}}}. — Indiana University Press, 1994. — P. 36.
  6. ↑ René Grousset, Histoire de l'Arménie des origines à 1071, Paris, Payot, 1947 (réimpr. 1984, 1995, 2008) (ISBN 978-2-228-88912-4), p. 615. {{{Заголовок}}}.
  7. ↑ V. Minorsky. {{{Заголовок}}}. — CUP Archive, 1953. — 216 с. — ISBN 9780521057356.
  8. ↑ а б И. Орбели. Развалины Ани. — С.-П. : Издание журнала «Нева», 1911.
  9. ↑ Robert W. Thomson. Rewriting Caucasian History. The Medieval Armenian Adaptation of the Georgian Chronicles. The Original Georgian Texts and the Armenian Adaptation. — Clarendon Press, 1996. — P. xxxvi.
  10. ↑ Joseph Strayer. Dictionary of the Middle Ages. — 1982. — Vol. 1. — P. 485.
    Оригінальний текст (англ.)
    The degree of Armenian dependence on Georgia during this period is still the subject of considerable controversy. The numerous Zak'arid inscriptions leave no doubt that they considered themselves Armenians, and they often acted independently.
  11. ↑ Вардан Великий. Всеобщая история [Архівовано 28 березня 2013 у Wayback Machine.]:
    Оригінальний текст (рос.)
    Давид расширил пределы Иверии присоединением Ухтик' с его округом, Гаг, Терунакап, Тавуш, Кайан, Кайтцон, Лоре, Ташир и Махканаберд; покорил себе все армянские владения, (принадлежавшие) Кюрике и Абасу...
  12. ↑ ИСТОРИЯ И ВОСХВАЛЕНИЕ ВЕНЦЕНОСЦЕВ->ГЛАВЫ 25-53. www.vostlit.info. Архів оригіналу за 10 грудня 2018. Процитовано 30 листопада 2018.
  13. ↑ а б Армения времён армяно-грузинского союза. Вторжение монголов. planetaarmenia.ru. Архів оригіналу за 6 грудня 2019. Процитовано 6 грудня 2019.
  14. ↑ Джорджадзе И. И. История военного искусства Грузии. — Мецниереба, 1989. — С. 111.
  15. ↑ История Армении [Архівовано 14 листопада 2018 у Wayback Machine.], гл. 4
  16. ↑ Cyril Toumanoff. Armenia and Georgia // The Cambridge Medieval History. — Cambridge, 1966. — С. 593—637.:
    Оригінальний текст (англ.)
    Later, in the twelfth and thirteenth centuries, the Armenian house of the Zachariads (Mkhargrdzeli) ruled in northern Armenia at Ani, Lor’i, Kars, and Dvin under the Georgian aegis.
  17. ↑ Cyril Toumanoff. Caucasia in the 12-15th Centuries // The Cambridge Medieval History. — Cambridge, 1966. — С. 624.
  18. ↑ Вірменське князівство Закарідів — стаття з Ираника. G. Bournoutian:
    Оригінальний текст (англ.)
    During 1210-11, the Armeno-Georgian troops, having liberated the whole of eastern Armenia and the larger part of central Armenia, were waging victorious fights against the Īldegoz atabegs of Azerbaijan
  19. ↑ Всемирная история. — М., 1957. — Т. 3, ч. III, гл. XXXIII.
  20. ↑ Bayarsaikhan Dashdondog. The Mongols and the Armenians (1220-1335). — BRILL, 2010. — С. 34.:
    Оригінальний текст (англ.)
    The subjects of Iwanē's family were the Orbelians, Khaghbakians, Dopians, HasanJalalians and others (see Map 4).18 The representatives of these major Armenian families entered into direct contact with the Mongols in order to retain their conquered lands, the discussion of which follows in nest chapters.
  21. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 27 листопада 2018. Процитовано 6 травня 2020.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  22. ↑ William Bayne Fisher, J. A. Boyle, John Andrew Boyle, Ilya Gershevitch, Richard Nelson Frye. The Cambridge History of Iran. — Cambridge University Press, 1968. — 826 с. — ISBN 9780521069366.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Вірменське_князівство_Закарідів&oldid=42177046