Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/Некрополістика

НЕКРОПОЛІСТИКА — істор. дисципліна, що досліджує некрополі (могильники, кладовища, комплекси поховань; грец. νε?ροπολις — місто мертвих, від νε?ρος — мертвий і πολις — місто) як істор. та культ. пам’ятки, їхній інформаційний потенціал. Дисциплінарний статус Н. ще остаточно не з’ясований. Вона ще тільки формується як окрема галузь історичної науки, розробляються її теор. підвалини. Н. щільно пов’язана з генеалогією, біографістикою, просопографією, ___ЛІНК_НЕ_ПРАЦЮЄ___мистецтвознавством,археологією, етнологією та ін.

Перші поховальні комплекси склалися в стародавні часи, що стало наслідком виникнення в давніх людей культу предків. Облаштування останнього притулку для померлих і здійснення складних обрядів були вдячністю душам пращурів за турботу та піклування — оборону роду і племені від злих духів, голоду, стихійних лих тощо.

У той час формується традиція супроводжувати поховання тризнами, жертвоприношеннями, покладанням поховальних речей — посуду, зброї, одягу, прикрас, їжі, тобто того, що може бути в пригоді в потойбічному житті. Спосіб і процес поховання — трупопокладення чи попереднє спалювання, розміщення тіла в труні, саркофазі чи обмотування полотном, поза розташування померлого — на спині, на боці, із притиснутими до грудей ногами тощо, набір поховальних речей, вид могили — природна або рукотворна: печера, яма, курган тощо, кількість поховань — індивідуальна могила чи групова, місце, обране для некрополя, — степ, лісові галявини, горбки — усе це визначає культ. та станову приналежність померлого. Археологи, які досліджують стародавні поховання й некрополі, класифікують їх як визначне джерело, що дає можливість реконструювати екон. розвиток людської популяції, торг. й політ. зв’язки, військ. конфлікти, особливості побуту, вірування та світоглядні уявлення, соціальне життя — станове розшарування й тип самоорганізації тощо. Інколи спосіб поховання стає осн. рисою для визначення культ. приналежності поселень певного ареалу. Найбільш відомими стародавніми похованнями є скіф. кургани — Солоха, Гайманова Могила, Товста Могила, а також слов’янські, що датуються 10 ст., напр. Чорна Могила в Чернігові.

У більш пізні часи, із розвитком цивілізації та поширенням серед людства осн. світ. релігій, обряди поховань та організація некрополів стають більш універсальними, формується кілька осн. типів, зумовлених реліг. переконаннями.

Однак пережитки попередніх часів усе ж зберігаються. Напр., у християн. обряді зберігається покладання певних речей у труну — хрестів, свічок, квітів, молитовників, інколи навіть особистих речей небіжчика — окулярів, орденів, знарядь праці — пера, скальпеля, різця тощо. До пережитків минулого належить звичай кидати в могилу монети, які є платою за перепустку душі померлого в потойбічний світ. Тризна ж і жертвоприношення трансформувалися в поминки та щорічні поминальні дні, пов’язані в деяких народів, у т. ч. в українців, із ритуальним застіллям і залишанням на могилі їжі.

Поступово з’являються й нові форми поховання. Разом зі звичайними могилами розповсюджуються, особливо серед привілейованих верств сусп-ва, мавзолеї, склепи. Для християн. традиції престижним місцем для останнього спокою стає місце біля храму. Найбільш відомих людей ховали на церк. погості, а деякі мали честь лежати навіть усередині культової споруди. Мавзолеї, характерні для країн Сходу, та склепи, які більш розповсюджені серед християн зх. обряду, були родинними похованнями, де протягом кількох століть спочивали представники одного чи кількох споріднених родів. Такі поховання переважно добре зберігалися протягом тривалого часу. Розшарування сусп-ва призвело й до виникнення поділу на елітні та звичайні цвинтарі. Могили пересічних небіжчиків рідко існували понад 100 років, оскільки розвиток міст та їх інфраструктури призводив до подорожчання землі, і поховання пересічної людини ставало місцем спокою наступного померлого.

Християн. традиція сприяла появі поховальних пам’ятників, які нерідко ставали шедеврами мист-ва. До того ж вони є носіями певної інформації, вираженої в символічній формі: зрізана колона — для юнаків, троянда — для дівчат, ягня — для немовлят, сніп колосків — для старців, голубина пара — для наречених чи молодого подружжя, вінки слави чи зброя — для вояків, чаша, обвита змією, — для лікарів, книга — для письменників тощо. Ця інформація доповнювалася епітафією, виконаною в будь-який спосіб, — вирізаною по дереву чи каменю, відлитою в бронзі або написаною фарбою. Цей напис, окрім імені та дат життя, може містити інформацію про соціальний стан, сусп. значення, професійні досягнення, родинні зв’язки. Інколи й епітафія є худож. твором — літературним, нерідко віршованим. Відомі випадки, коли епітафії були написані відомими поетами на замовлення.

Збереженість некрополів у різних країнах звичайно неоднакова. Вони нищилися війнами, стихійними лихами та бурхливим екон. розвитком. У різних країнах існують особливості законодавства щодо збереження кладовищ. Однак у переважній більшості європ. країн є меморіальні некрополі, які мають визначну істор. та культ. цінність. Інколи на них створено пантеони нац. слави, де поховано найвизначніших представників країни в різних галузях життя — науки, к-ри, військ. справи, політики та ін. Серед них — Хайгетський цвинтар у Лондоні (Велика Британія), Пер-Лашез — у Парижі (Франція), Повозки — у Варшаві, некрополь Новодівочого монастиря — у Москві, Байковий цвинтар — у Києві, Личаківський цвинтар — у Львові та ін.

Дослідження в галузі Н. у Зх. Європі з’явилися ще в 17—18 ст., але розквіт наук. Н. припав на 2-гу пол. 19 — 20 ст., коли побачили світ фундаментальні видання, присвячені нац. пантеонам. Причому об’єктом дослідження науковців стали як історія формування цих кладовищ, так і історія окремих могил, біографії небіжчиків, епітафії й намогильні пам’ятки.

Розквіт рос. Н. датується 2-ю пол. 19 — поч. 20 ст. та пов’язаний з іменами таких відомих учених, як вел. кн. Микола Михайлович, В.Саїтов, Б.Модзалевський, В.Шереметєвський, В.Черноп’ятов та ін. У працях рос. істориків нерідко зустрічаються як відомості про українців, похованих поза територією істор. Батьківщини, так і матеріали, що стосуються поховань у різних укр. містах і регіонах. Активно розвивається сучасна рос. Н. З’являються праці, присвячені як столичним некрополям — Москви та Санкт-Петербурга, так і провінційним — Воронежа, Твері, Тули та ін. (усі міста в РФ). Останнім часом було опубліковано списки похованих на рос. і правосл. кладовищах за кордоном — у Франції, Італії, Греції, Єгипті, Швейцарії. Ці видання цікаві й для укр. науковців, оскільки серед похованих на цих цвинтарях багато наших земляків. Рос. дослідники присвячують свою увагу й розвиткові методики опису поховань, висвітленню джерельної бази некрополістичних студій, а саме — цвинтарних книг, де реєструються поховання й відомості про небіжчика. Плідно в цій галузі істор. науки працюють такі науковці, як А.Шумков, Д.Шилов, М.Талалай, І.Грезін та ін.

Перші дослідження з укр. Н. належать до 1-ї. пол. 19 ст. і пов’язані із працями М.Берлинського, Євгена Болховітінова, М.Максимовича, І.Фундуклея. Більш детальну розробку некрополістичні сюжети отримали в працях М.Закревського, М.Захарченка, В.Чеховського, М.І.Петрова. Велике значення для наук. становлення дисципліни мали роботи вчених 1-ї пол. 20 ст., а саме М.Стельмашенка, Ф.Бахтинського (Сенгелевича), Л.Голубєвої, М.Каргера. За часів громадянської війни в Україні 1917—1921 та комуніст. режиму на землях України загинула величезна кількість поховань і кладовищ, які мали визначну істор. та культ. цінність. Під час пограбування дворянських маєтків нищилися родинні склепи й церк. погости. У Києві зникла Аскольдова могила — некрополь, на якому знайшли останній притулок представники укр. аристократії, відомі науковці, письменники, громад. діячі, військовики. Бурхливий розвиток міст призводив до знесення старовинних кладовищ і забудови цих територій, що в країні, яка «боролася з минулим», сприймалося цілком природно. Величезний поштовх укр. некрополістичним дослідженням ще за рад. часів надала відомий укр. історик, архівіст і громад. діяч Л.Проценко, автор кількох фундаментальних праць, путівників по кладовищах та багатьох статей із питань укр. Н. Її зусиллями ця дисципліна потрапила в поле зору науковців, почала активно розвиватися й набирати обертів. Л.Проценко перша на міжнар. рівні — на 1-му Міжнар. конгресі некрополезнавців (Вроцлав (Польща), 1993) — поставила питання про надання Байковому цвинтарю та Лук’янівському кладовищу в Києві статусу заповідних. Ця її ініціатива була підтримана ЮНЕСКО, в результаті чого на Лук’янівському цвинтарі було створено заповідник і музей при ньому (див. Лук’янівський некрополь). Сьогодні меморіали існують також на Байковому кладовищі та Личаківському цвинтарі у Львові. Одночасно з Л.Проценко в галузі некрополістики працювали А.Бойко, Ю.Квітницький-Рижов, продовжують свої дослідження Л.Стеннік, Н.Коваленко, І.Дивний, Ю.Ходарковський, Н.Нікітенко та ін.

Література

Проценко Л.А. Методика укладання довідників «Некрополі України». «Вісник Українського товариства охорони пам’яток історії та культури» (К.), 1991, № 2;
Її ж. Історія Київського некрополя. К., 1995;
Дивный И.В. Страницы военного некрополя старой Одессы, кн. 1—2. К., 1996—2000;
Ходорковський Ю. Єврейські некрополі України. К., 1998; Некрополі України. К., 1999; Збірник на пошану Л.А. Проценко. К., 2000;
Проценко Л., Костенко Ю. Лук’янівське цивільне кладовище: Путівник. К., 2001;
Войцехівська І.Н., Дмитрієнко М.Ф. Некрополістика. В кн.: Спеціальні історичні дисципліни. К., 2008.

Джерела

Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7.

Автор: В.В. Томазов.; url: http://history.org.ua/?termin=Nekropolistyka; том: 7