Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ДИРЕКТОРІЯ

ДИРЕКТОРІЯ, Директорія Української Народної Республіки. Спочатку Д. була тимчасовим революц. органом, що в ніч з 13 на 14 листоп. 1918 створила на своєму засіданні президія Українського національного союзу для кер-ва повстанням проти режиму гетьмана П.Скоропадського (див. Протигетьманське повстання 1918). Після перемоги стала верховним держ. органом Української Народної Республіки. Складалася з п’яти членів — представників трьох політ. партій: від Української соціал-демократичної робітничої партії — В.Винниченко (голова Д.), С.Петлюра, А.Г.Макаренко; від Української партії соціалістів-революціонерів — Ф.Швець; від Української партії соціалістів-самостійників — О.М.Андрієвський.

Після того, як 14 листоп. гетьман П.Скоропадський оголосив про формування свого кабінету, що повністю складався з рос. монархістів, і проголосив «акт федерації», за яким зобов’язувався об’єднати Україну з майбутньою небільшовицькою Рос. д-вою, 15 листоп. Д. у своєму зверненні до укр. народу закликала до повстання проти гетьмана, оголосивши його уряд неправомочним. Аналогічну відозву видав і С.Петлюра, який виїхав у м. Біла Церква в розташування Січових стрільців (3 тис. вояків). Він очолив війська Д. Невдовзі сили повстанців зросли до 40 тис. До Д. перейшли й д-зії восьми корпусів, що формувалися за наказом гетьмана. Наступ повстанців було зупинено нім. військами (див. Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918) за 20 км від Києва. Одначе поширення повстання по всій Україні змусило представників нім. військ укласти угоду з Д., а гетьмана — зректися влади. Корпус під командуванням Є.Коновальця вступив у Київ. Рада міністрів Української Держави склала свої повноваження й передала владу Д. Було проголошено відновлення УНР. 24 груд. 1918 Д. створила уряд Республіки — Раду народних міністрів Української Народної Республіки (далі — РНМ) на чолі з В.Чехівським (УСДРП). Було ухвалено низку важливих законів: про укр. д-ву, автокефалію укр. церкви, про скликання Трудового конгресу України — представників місц. органів влади (трудових рад) на 23 січ. 1919.

Йдучи назустріч бажанню нас. зх.-укр. земель, Д. декларувала 22 січ. 1919 Акт злуки УНР і Західноукраїнської Народної Республіки. Трудовий конгрес (23—28 січ. 1919), якому як законодавчому органові УНР Д. склала свої повноваження, у зв’язку зі складним воєн. становищем (див. Війна РСФРР і УНР 1918—1919) доручив Д. виконувати функції верховної влади та видавати закони, необхідні для оборони УНР. Виконавчу владу передав РНМ, склад якої призначала Д. і яка між сесіями конгресу відповідала перед Д. 23 січ. конгрес ухвалив Акт злуки.

Д. не вдалося сформувати сильної дисциплінованої армії (див. Армія Української Народної Республіки). Під тиском наступаючих військ рад. Українського фронту 2 лют. Д. виїхала з Києва до Вінниці. На вимогу командування військами Антанти на пд. України (див. Антанти військова присутність на півдні України 1918—1919), з яким Д. вела переговори про допомогу, 10 лют. 1919 подав у відставку В.Винниченко. Від 12 лют. головою Д. став С.Петлюра. РНМ очолив С.Остапенко. Укр. есери й есдеки відкликали з уряду своїх представників — гол. роль у ньому стали відігравати соціалісти-федералісти (див. Українська партія соціалістів-федералістів). Відповідно до постанови Трудового конгресу 12 берез. до складу Д. було введено президента ЗУНР, яка згодом стала називатися ЗОУНР, Є.Петрушевича (однак практичної участі в роботі Д. він не брав й у верес. 1919 офіційно заявив про свій вихід). Місцеперебування Д. змінювалося залежно від воєн. становища — Проскурів (нині м. Хмельницький), потім — Ровно (нині м. Рівне) й остаточно (ч. складу Д.) — Кам’янець-Подільський. Після спроби ген.-хорунжого В.Оскілка 29 квіт. 1919 вчинити держ. переворот зі складу Д. вийшов О.М.Андрієвський (партія соціалістів-самостійників певною мірою була причетна до заколоту). С.Петлюра фактично перебрав на себе всю верховну владу. Відбулися зміни і в складі РНМ. Спочатку Кабінет міністрів С.Остапенка 9 квіт. 1919 змінив кабінет Б.Мартоса (УСДРП), а згодом, 29 серп. 1919, Кабінет міністрів останнього змінив кабінет І.П.Мазепи (УСДРП).

16—17 квіт. 1919 ч. військ Д., яка діяла на пд. зх., перейшла р. Дністер на тер. Румунії, там її було інтерновано і перекинуто до Галичини, інша ч. зосередилася на вузькій тер. вздовж р. Збруч (прит. Дністра). Після переходу Української Галицької армії під тиском польс. військ 16 лип. на тер. України вздовж р. Збруч Д. очолила визвол. похід об’єднаних армій (бл. 85 тис. вояків) проти рад. військ УСРР (серп. 1919). 24 верес. Д. оголосила війну урядові Півдня Росії (див. Денікіна режим в Україні 1919—1920) і Добровольчій армії, командування якої не визнавало уряду УНР і вимагало роззброєння її військ. Одночасно денікінське командування розпочало переговори з представниками УГА, що призвело до розколу в таборі укр. революції. В результаті — одна частина військ Наддніпрянської армії з Д. і урядом УНР перейшла на тер. Польщі, друга — на чолі з ген. М.Омельяновичем-Павленком розпочала боротьбу на укр. землях, де діяла рад. влада (див. Перший Зимовий похід Армії УНР 1919—1920).

У листоп. 1919 було відряджено за кордон А.Г.Макаренка і Ф.Швеця. Верховне кер-во справами УНР покладалося на голову Д. С.Петлюру. Йому надавалося право іменем Д. затверджувати всі закони та постанови, ухвалені РНМ. 21 квіт. 1920 С.Петлюра уклав з урядом Польщі політ. конвенцію, за якою останній визнавав Д. УНР на чолі з С.Петлюрою верховною владою УНР. А 24 квіт. договірними сторонами була підписана таємна військ. конвенція (див. Варшавський договір 1920), якою визначалися практичні аспекти спільного походу в Україну польс. військ разом із формуваннями УНР (15 тис. вояків) під час польсько-радянської війни 1920. Згідно зі ст. 3, військ. дії здійснювалися під заг. кер-вом польс. командування. Урядові УНР надавалося право відновити в Кам’янці-Подільському діяльність урядових установ та організувати на місцях свою військ. й цивільну владу.

21 трав. уряд ухвалив постанову про відкликання А.Г.Макаренка і Ф.Швеця з-за кордону. Через те що останні не вернулися, Д. припинила існування як колективний орган. Згідно із законом про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР від 12 листоп. 1920 С.Петлюра став одноосібним  носієм  верховної  влади  в д-ві. На підставі цього закону верховна влада в УНР по смерті С.Петлюри 1926 перейшла до голови тодішнього уряду УНР на еміграції — А.Лівицького.

Література

• Назарук О. Рік на великій Україні. Відень, 1920;
• Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917–1920 рр., т. 3–4. Б/м, 1922;
• Петлюра С. Статті. Листи. Документи, т. 2. Нью-Йорк, 1979; Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879–1926). К., 1992.

Джерела

• Енциклопедія історії України / редкол.: В. А. Смолій та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.

Автор: О.Й. Щусь.; url: http://history.org.ua/?termin=Dyrektoriya; том: 2