Вікіпедія

Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

< Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ — 1) процес зародження  і розвитку в складі укр. к-ри філос. знань, а саме — ідей, спрямованих на осягнення граничних підстав людського буття, і відповідних цим ідеям теорій (професійних концепцій, систем, учень); 2) окремий напрям історико-філос. наук. досліджень, що вивчає процес зародження філос. знань та їхній розвиток у складі укр. к-ри.

Історія української філософії і філософської теорії. Перші текстуально зафіксовані (у писемних джерелах, що дійшли до нашого часу) виклади філос. рефлексії в укр. к-рі датуються кін. 10 — серед. 11 ст. Зокрема, у «Повісті временних літ» у записі під 986 (можливо, однак, це дещо пізніша вставка літописців) є переказ промови «грецького філософа», в якій обґрунтовуються вихідні засади християн. світорозуміння (див. Християнство), а у «Слові про Закон і Благодать» Іларіона (1-ша пол. 11 ст.) є виклад характерного для тієї доби історіософського бачення плину життя (див. Історіософія). Відтоді й аж до серед. 15 ст. філос. думка в складі укр. к-ри не зазнавала істотних змін. По суті це був період засвоєння за посередництва передусім Візантії, а також Болгарії, філософ. традицій, започаткованих антич. мислителями (див. Античність) й розвинутих християн. апологетами та отцями Церкви (див. Патристика).

Таке засвоєння, однак, не було сліпим наслідуванням, воно відбувалося шляхом осмислення відповідних традицій у контексті вітчизн. міфології. Характерні філос. думки цього періоду репрезентують твори Нестора, Климента Смолятича, кн. Володимира Мономаха, Кирила Туровського, а також такі перекладні книги, як Ізборник 1073, Ізборник 1076, «Шестоднев Іоанна, екзарха Болгарського», «Бджола», «Фізіолог», Хроніка Георгія Амартола та ін. Популярним в Київській Русі було «Пространне житіє Константина-Кирила Філософа», авторство якого приписується болг. мислителеві Клименту Охридському.

Давньорус. мислителі розробили оригінальне «софійне» практикування філософії як любові до Софії — Премудрості Божої. «Любомудром» вважався той, хто не лише намагався осягнути думкою сутність творінь Божих і таким чином збагнути сенс буття, а й прагнув власним життям «здійснити» пізнану істину. Любомудр жив у істині й завдяки цьому досягав власного спасіння. Ідея любомудрія орієнтувала філос. пізнання на осмислення усього мислимого в контексті глобального конфлікту добра і зла.

Від кін. 15 — поч. 16 ст. відбувається активізація діалогу укр. філософії з тогочасною західноєвроп. філософією. В Україні поширюється в перекладі на старослов’ян. мову (його було виконано наприкінці 14 ст. в Болгарії) повний корпус творів Псевдо-Діонісія Ареопагіта. З’являється низка ін. перекладів, зокрема здійснені гуртком київ. книжників переклади творів арабо-єврейс. походження, в яких трактувалися проблеми метафізики, логіки, будови всесвіту (найзначніші серед них: «Арістотелеві врата або Тайная тайних», «Шестокрил», «Космографія», «Логіка Авіасафа», що мала також назву «Київська логіка»). У цей період представники укр. інтелектуалів почали безпосередньо брати активну участь у тогочасному філос. житті Зх. Європи (Ю.Дрогобич, Павло Русин, С.Оріховський та ін.). Саме у контексті активного діалогу укр. філос. к-ри із західноєвроп. філос. к-рою розвинулася творчість багатьох видатних укр. полемістів, зокрема Г.Смотрицького, С.Зизанія, Христофора Філалета (дивись «Апокрисис»), Клірика Острозького, М.Смотрицького, П.Могили, З.Копистенського. Особливо яскравим зразком тогочасної полемічної літератури стала творчість І.Вишенського.

Поступово в укр. к-рі під впливом новацій західноєвроп. к-ри (див. Євроатлантична цивілізація) утверджується раціоналістична парадигма творення знань, у т. ч. філос. Це зумовило процес інституціоналізації професійної філософії. Його початки пов’язані з діяльністю Острозького наук.-освіт. центру (див. Острозька школа, Острозька академія, Острозька друкарня) і братських шкіл, а завершення — зі створенням Київ. колегіуму (від 1701 — акад.; див. Києво-Могилянська академія) — першого в Сх. Європі вищого навч. закладу, в якому професійно здійснювався філос. вишкіл. Курси філософії, що читалися професорами Київ. колегіуму (І.Ґізелем, Й.Кононовичем-Горбацьким, Ф.Прокоповичем, С.Яворським, Г.Щербацьким та ін.), становили виклад учень, які вважалися нормативними в системі професійної філос. освіти в західноєвроп.   ун-тах.

Саме у цей період у складі укр. філос. к-ри на ґрунті синтезу давньорус. традиції любомудрія і нових західноєвроп. впливів з’являються власні оригінальні філос. концепції. Найвизначнішою з них (своєрідною квінтесенцією укр. бароко) стала філософія Г.Сковороди.

Від кін. 18 й упродовж 19 ст. в укр. філос. к-рі знову здійснюється активне освоєння західноєвроп. ідей. Поширенню цих ідей найбільш активно сприяли Я.Козельський і П.Лодій. Особливий інтерес укр. філософи (передусім вихованці Київської духовної академії — В.Карпов, П.Арсеньєв, Й.Міхневич, С.Гогоцький, О.Новицький, П.Юркевич) виявляли до творчості І.Канта, Ф.-В.Шеллінга, нім. містиків. У дусі вітчизн. традиції опанування західноєвроп. філос. ідей вони доповнювали нові ідеї традиційними ідеями християнізованого неоплатонізму. У синтезі традиційного і нового вони вбачали шлях до вирішення проблем взаємовідносин віри і знання, розуму й духу. Їхні здобутки слугували їм міцним підґрунтям для критики войовничого матеріалізму, що стрімко поширювався в ті часи у середовищі молодих інтелігентів Російської імперії.

Від серед. 19 ст. у дусі загальноєвроп. тенденції, зродженої кризою раціоналістичної філософії, в укр. академічній філософії формується широкий спектр філос. доктрин і концепцій. Полюсами цього спектра стають спроби, з одного боку, у дусі позитивізму ототожнити філос. пізнання з наук. пізнанням (В.Лесевич), а з другого — утвердити розуміння філософії як відмінного від наук. пізнання власне філос. осягнення світу («панпсихізм» О.Козлова, «сінехологічний спіритуалізм» О.Гілярова, неокантіанська концепція Г.Челпанова, «монодуалізм» М.Грота, психологізація філософії В.Зеньковського, реліг.-філос. концепції Д.Богдашевського і П.Лінницького та ін.). Центрами розвитку професійної філософії в цей час були ун-ти в Харкові, Києві, Одесі, Львові.

Саме на цей період припадає початок розробки укр. ідеї діячами Кирило-Мефодіївського товариства (М.Костомаров, П.Куліш, Т. Г. Шевченко та ін.) і громад (О.Потебня, В.Антонович, М.Драгоманов та ін.). Дещо пізніше (наприкінці 19 — поч. 20 ст.) до розробки цих ідей долучилися представники «Молодої України» (Т.Зінківський, І.Франко, М.Павлик, Леся Українка та ін.). Предметом філос. рефлексії стає укр. нація як суб’єкт духовного, культ. і соціально-політ. життя людства.

У ході філос. осмислення української національної ідеї обґрунтовується широке коло проблем філософії історії, філософії мови, філософії к-ри, етики та естетики.

Розвиток філос. думки в Україні протягом перших десятиліть 20 ст. відбувався на тлі докорінних змін у громад., соціально- екон. й культ. житті сусп-ва. Перша світова війна, хвиля революцій, крах Рос. імперії та Австро-Угорщини, ствердження й поразка Української Народної Республіки, прихід до влади на більшій частині укр. земель більшовиків — усі ці події потужно стимулювали філософськи налаштованих особистостей до переосмислення сенсобуттєвих проблем життя. В цей час укр. к-ра збагачується низкою новацій, у т. ч. й у галузі філософії: Б.Кістяківський розробляє питання філософії права; М. Грушевський обґрунтовує самобутню історіософську концепцію; В.Вернадський оприлюднює своє філос. вчення про «ноосферу»; В.Винниченко обґрунтовує засади філософії щастя; М.Хвильовий обстоює оригінальну філос. концепцію «азіатського ренесансу». Широке коло проблем стає предметом філос. дискусій за участі С.Семковського, В.Юринця, П.Демчука та ін.

Невдовзі, однак, активізація філос. пошуків на укр. землях була заблокована утвердженням тут більшовицького режиму.

ВКП(б) у відповідності до своєї офіц. доктрини проголосила істинною філософією лише філософію діалектичного та істор. матеріалізму. Прибічники ін. філос. підходів вважалися «ворогами» й були піддані репресіям. Ця політика, зрештою, згубно позначилася й на долі філософії діалектичного та істор. матеріалізму. Позбавлена можливості вільно розвиватися в діалозі з ін. філос. вченнями, оголошена «теоретичним підґрунтям» ідеології панівної партії (див. Комуністична партія Радянського Союзу), філософія діалектичного й істор. матеріалізму поступово почала втрачати ознаки власне філософії, перетворюючись на політ. ідеологію.

У цей час укр. філос. думкапродовжувала конструктивно розвиватися в середовищі філософськи налаштованих представників української діаспори. На ниві філософії укр. нац. ідеї працювали, зокрема, Д.Донцов та В.Липинський. Оригінальну історіософську концепцію розвивав І.Лисяк-Рудницький. Типологію укр. нац. характеру, особливостей «української людини» здійснили О.Кульчицький і М.Шлемкевич, І.у.ф. досліджували Д.Чижевський та І.Мірчук.

Певне пожвавлення філос. життя в УРСР починається з 60-х рр. 20 ст., з настанням в СРСР «хрущовської відлиги» (див. М.Хрущов). Значний внесок у збагачення сукупного здобутку укр. філос. к-ри було зроблено дослідниками в галузі логіки наук. пізнання (П.Копнін), філософії к-ри (В.Іванов), історії нім. класичної філософії (В.Шинкарук), вивчення історії вітчизн. філос. спадщини, особливо філософії викладачів Києво-Могилянської акад. (В.Нічик).

Після здобуття Україною держ. незалежності укр. філософи намагаються знайти своє унікальне місце в сучасному філос. діалозі представників різних нац. к-р з усіх актуальних проблем, що постають нині перед людством.

Історія української філософії як напрям історико-філософських студій. Дослідження, безпосередньо спрямовані на відтворення історії філософії в Україні, були започатковані наприкінці 19 — поч. 20 ст. Вони мали здебільшого ініціативний характер і з позиції сьогодення є значними не стільки своїми результатами, скільки постановкою проблеми — вивчення розвитку філософської думки в Україні. Саме такою була, зокрема, видана 1873 у Ржешові (нині м.Жешув, Польща) нім. мовою книга К.Ганкевича з історії слов’ян. філософії, в одному з розділів якої побіжно йшлося й про укр. філософію. 1908 у Львові В.Щурат опублікував невелику за обсягом, але від початку й до кінця присвячену виключно темі історії укр. філософії працю — «Українські джерела до історії філософії». Концептуальну лінію, розпочату К.Ганкевичем та В.Щуратом, розвинув, перебуваючи вже в еміграції, Д.Чижевський. У книгах «Філософія на Україні (спроба історіографії)» (1926) та «Нариси з історії філософії на Україні» (1931) він чітко визначив низку фундаментальних методологічних засад дослідження історії укр. філософії. Саме на цих засадах у наступні десятиліття плідно розвивалися відповідні студії в укр. діаспорі.

В УСРР—УРСР дослідження з історії укр. філософії також проводилися. В узагальненому вигляді методологічні позиції та результати студій представників цієї лінії досліджень були викладені в «Нарисі історії філософії на Україні» (вийшов друком у Києві 1966) та в «Історії філософії на Україні» (2 томи цієї колективної праці було надруковано 1987).

Сучасні студії з історії розвитку укр. філософії спрямовані на збагачення відповідної фактографічної бази та на всебічне осмислення місця й ролі укр. філософії в поступі укр. к-ри.

Література

ред.
  • Щурат В. Українські джерела до історії філософії: Історично-філософічний начерк. Львів, 1908;
  • Чижевський Д. Філософія на Україні. (Спроба історіографії). Прага, 1926; Нариси з історії вітчизняної психології (XVII–XVIII ст.). К., 1952;
  • Иваньо И.В. Очерк развития эстетической мысли Украины. М., 1981; Історія філософії на Україні, т. 1–2. К., 1987; Історія філософії в Україні. К., 1994; Розвиток філософської думки України. К., 1994;
  • Горський В.С. Історія української філософії. К., 1996; 2001;
  • Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах. К., 1997;
  • Сумцов М. Історія української філософської думки. «Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія», 1998, т. 7;
  • Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні. К., 1999;
  • Попович М.В. Нарис історії культури України. К., 1999; Київ в історії філософії України. К., 2000; Україна: філософський спадок століть, ч. 1–2. «Хроніка–2000», 2000, вип. 37/38, вип. 39/40;
  • Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії. К., 2000; Філософська думка в Україні. Бібліографічний словник. К., 2002;
  • Горський В.С., Кислюк К.С. Історія української філософії. К., 2004;
  • Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. В кн.:
  • Чижевський Д. Філософські твори, т. 1. К., 2005;
  • Приченій Є.М. та ін. Філософія. К., 2006.

Джерела

ред.

Автор: В.С. Горський.; url: http://history.org.ua/?termin=Istorija_ukr_filosofii; том: 3

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія_історії_України/Статті/ІСТОРІЯ_УКРАЇНСЬКОЇ_ФІЛОСОФІЇ&oldid=36339224