Вікіпедія

Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛИ

< Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України

ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛИ (як явища в соціологічному та історичному контекстах). Термін «інтелігенція» (від лат. intelligens — обізнаний, тямущий, розсудливий; знавець, фахівець) використовують нині для означення: 1) верстви людей, представники якої професійно займаються розумовою, передусім творчою, працею, розвитком та поширенням к-ри; 2) представників духовного проводу народу. Вважається, що люди, яких називають інтелігентами, як правило, позбавлені забобонів, толерантні, ментально мобільні.

Новий брит. «Коллінс. Великий тлумачний соціологічний словник» (1999) також розрізняє два, але дещо іншого значення  терміни «інтелігенція»: 1) соціальна страта (верства) інтелектуалів, які добровільно покладають на себе відповідальність за визначення і спрямування найкращого майбутнього розвитку своєї нації; 2) сукупність освічених, але позбавлених власності осіб з амбітною свідомістю щодо значущості власної ролі у вирішенні або загальнонац. проблем, або завдань к-ри, що виходять за нац. межі. В першому з цих визначень термін «інтелігенція» тлумачиться через більш поширений на Заході термін «інтелектуали» (від лат. intellectus — розуміння, розум, пізнання). Але цілком очевидно, що хоча обидва ці терміни («інтелігенція» та «інтелектуали») можуть вживатися для означення соціального прошарку людей, фахова справа яких пов’язана з виконанням складних інтелектуальних дій, однак вони не є тотожними. Дійсно, повної синонімії в цих термінів немає. Більше того, їх можна навіть протиставити. Напр., у такому контексті: інтелігентність — це соціально-культ. сутність особистості, а інтелектуальність — соціально-професійні якості людини. Або в такому: інтелектуали — це люди з видатними природними розумовими здібностями, які здатні генерувати нові знання; інтелігенти — це люди, які є виразниками нар. совісті та моралі, які формують соціальні й істор. цілі народу, а також зберігають його духовні цінності.

Термін «інтелігенція» на Заході не набув поширення, хоча спроби ввести його у вжиток робилися не раз. Більш вдалими виявилися спроби долучити до традиційного значення терміна «інтелектуали» деякі із тих значень, які передавало слово «інтелігенція». Напр., коли в англ. мові з’явилося слово «інтелігенція», то воно одразу ж набуло глузливого сенсу, а традиційне для Англії слово «інтелектуали» почало вживатися в більш широкому значенні, що частково перекривало значення терміна «інтелігенція», — люди, котрі використовують свій інтелект для розвитку к-ри. У Франції філософ і політ. діяч К.-А.Сен-Симон (1760—1825) для означення вчених, які своєю працею і знаннями сприяють розвиткові сусп-ва, вживав термін «авангард», під котрим з певним застереженням можна розуміти «інтелектуалів». 1896 франц. політик Ж.-Б.Клемансо з метою засвідчити честь і благородство захисників А.Дрейфуса (суд. справа за несправедливим звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини франц. офіцера Пн. штабу) назвав їх інтелектуалами. У 20-х рр. 20 ст. франц. філософ Ж.Бенда вже засуджував інтелектуалів (слово «інтелігенція» він не вживав) за їхню готовність обслуговувати далеко не найкращі соціальні й політ. процеси та легко зраджувати своє осн. прикликання — безкорисливо служити істині та справедливості. Нім. соціолог А.Вебер (1868—1958) запровадив поняття «соціальнонеприєднана інтелігенція» (Intelligenz), яке його колега — угор. соціолог К.Маннгейм (1887—1947) — тлумачив таким чином: «У кожному суспільстві є соціальні групи, спеціальне завдання яких полягає в забезпеченні інтерпретації світу для суспільства. Ми називаємо їх інтелігенцією». К.Маннгейм фактично ототожнював терміни «інтелігенція» та «інтелектуали» стосовно тієї соціальної групи, яка своє завдання бачить у захисті «загальних інтелектуальних інтересів» і тримається позиції «вільного плавання» — неприєднання або добровільного приєднання «до одного чи другого антагоністичного класу». Подібних міркувань дотримувався й італ. марксист А.Грамши (1891—1937). Він розрізняв «традиційних інтелектуалів», які відстоюють свою незалежність, від «органічних інтелектуалів» (передусім це тех. спеціалісти), які приєднуються до опозиційних чи правлячих класів (груп).

1920—30-ті рр. та почасти повоєнні роки засвідчили нездатність провідної частини європ. «інтелектуалів-інтелігентів» відстоювати істину, справедливість, свободу та права людини. Чимало видатних письменників 1-ї пол. 20 ст., зокрема Б.Шоу, Л.Фейхтвангер, А.Барбюс, Т. і Г. Манни, Т.Драйзер, Є.Синклер, Г.Гауптман, Ромен Ролан, А.Моруа, співали дифірамби рад. системі. Так, Л.Фейхтвангер у книзі «Москва 1937. Звіт про поїздку для моїх друзів» писав: «Повітря, яким дихаєш на Заході — застійне та гниле… Дихаєш вільно, потрапивши з цієї млосної атмосфери псевдодемократії та лицемірного гуманізму в цілющу атмосферу Радянського Союзу». Б.Шоу недоречно глузував: «В Англії порушник закону входить до тюрми звичайною людиною, а виходить закінченим злодієм, у Росії ж він входить… закінченим злодієм і вийшов би звичайною людиною, якби не було йому так тяжко звідти вийти. Наскільки я зрозумів, вони (ув’язнені. — Авт.) можуть залишатися в таборі скільки завгодно довго». Популярний у ті роки в Німеччині письменник Е.Людвіг у захваті заявив, що Й.Сталін — «це той володар, якому б я довірив виховання своїх дітей».

Сталінський тоталітаризм став, за влучним виразом І.Дзюби, «западнею для гуманістів». Причини цього явища досліджував амер. соціолог П.Холлендер. Він багато років присвятив вивченню рад. тоталітаризму й написав книгу «Політичні прочани» (1982). Пояснення феномену «тоталітарної западні» для інтелектуалів П.Холлендер фактично дав у епіграфі до своєї книги, цитуючи амер. письменника С.Беллоу: «Коли потреба в ілюзіях є великою, люди ладні витратити чимало розумових сил на те, щоб зберегти своє невігластво».

Для інтелектуалів-інтелігентів будь-якої країни характерне критичне ставлення до сусп-ва. Водночас і демократ. сусп-во саме по собі потребує їхньої критики. Однак надто критичне ставлення до сусп-ва досить часто приводить критика до повного відчуження від сусп-ва та до пошуків різного роду утопій. Амер. інтелектуали-утопісти, писав П.Холлендер, схильні вважати, що «прагнення до щастя», про яке згадано в Декларації незалежності 1776 США, — це не індивідуальний мотив, реалізація якого є справою кожної окремої людини, а всезагальне устремління, й отже, сусп-во зобов’язане бути таким, щоб усі в ньому були щасливими. Такі міркування створюють підґрунтя для прихильного ставлення ч. інтелектуалів до «планового» сусп. ладу. Є в такому ставленні, на думку П.Холлендера, й певний мотив (здебільшого неусвідомлюваний) користі: кому, як не інтелектуалам, розумовій еліті, займатися подібним плануванням  При відвідуванні зх. інтелектуалами СРСР їх вражала велика роль, яку нібито там відігравала інтелігенція. Зрозуміти, що письменники, артисти або вчені є рабами режиму, міг далеко не кожний. Тим більше, якщо цього й не хотілося розуміти. Зх. письменники й журналісти, котрі понад усе цінували свою незалежність, індивідуалізм та вільнодумство, тужили за сильною владою, співчували сусп-ву, де панує «радісна однодумність, де всі одностайно прямують до “світлого майбуття”». Вони вважали право на критику свого уряду й сусп. ладу своєї країни своїм священним правом і водночас вихваляли країну, де це право ігнорувалося владою, де за подібну критику влади люди розплачувалися свободою, а часом і життям. Зх. інтелектуали-інтелігенти почали помічати вади комуніст. системи лише тоді, коли стала очевидною її екон. неефективність. І лише після розвалу СРСР вони остаточно розпрощалися зі своїми ілюзіями. Величезну підготовчу роль у цьому зіграли публіцистичні праці тих дисидентів з числа демократ. рос. та укр. інтелігенції, які були свого часу вислані з СРСР (О.Солженіцин, В.Некрасов, ген. П.Григоренко та ін.), і тих, які передавали свої студії на Захід безпосередньо з СРСР (В.Шаламов, І.Дзюба, Г.Снєгірьов, В.Чорновіл, М.Горинь та ін.).

Переважна більшість зх. соціологів не вживають поняття «інтелігенція». Проте окремі дослідники в 1970-х рр. досить активно його використовували. Напр., амер. соціолог О.Гоулднер (1920—80) у книзі «Майбутнє інтелектуалів та виникнення нового класу» (1979) доводив, що в новому соціально-екон. порядку, який формується, гуманісти-інтелектуали та тех. інтелігенція складають новий клас, який сперечається з бізнесменами та політиками за контроль над економікою, намагаючись перебрати цей контроль на себе. О.Гоулднер твердив, що інтелігенція не вичерпала свій істор. ресурс і має великі перспективи.

Проте істор. факти і реалії сьогодення не є настільки ж однозначними, як висновки О.Гоулднера. Нині є набагато більше підстав твердити, що інтелігенція як соціокульт. і нац. явище є, очевидно, явищем, характерним лише для певного періоду розвитку того чи ін. народу. Звичайно, в історії того чи того народу це явище має специфічні особливості. Саме про це й свідчить історія рос., укр. і польс. інтелігенцій.

Прошарок людей, яких почали називати інтелігентами (слово «інтелігент» увів в ужиток рос. письменник Д.Боборикін у 60-х рр. 19 ст.), з’явився в Російській імперії в 40-х рр. 19 ст. Це були вихідці з різночинців та декласованих дворян. Їхніми ідейними батьками були П.Чаадаєв, лідери слов’янофілів та західників. Ці люди активно включалися в народницький рух (див. Народництво), проявивши вже тоді риси, які надалі стали визначальними для рос. інтелігенції. Їхнє ставлення до народу було опосередковане уявленнями, котрі рос. філософ Г.Федотов назвав «поєднанням ідеалізму з відсутністю національного ґрунту під ногами». Коли весною 1874 молоді інтелігенти пішли «в народ» (див. «Ходіння в народ») і сотні й тисячі петерб. студентів і курсисток під виглядом робітників роз’їхалися по селах, аби відкрити селянам очі на їхнє (селян) тяжке становище, то вони розраховували на розуміння й підтримку. Однак селяни, яким довелося контактувати з прибульцями, спочатку ставилися до них з підозрою, а потім почали здавати їх поліції. Намагання «злитися» з народом для багатьох сподвижників закінчилося трагічно, однак це не зруйнувало створений самими ж інтелігентами «культ простонароддя». Навіть письменники світ. рівня Ф.Достоєвський та Л.Толстой запобігали перед простим народом. Ще далі пішов Максим Горький: як «пролетарський письменник», він почав запобігати й перед «босяками». Автори збірника «Віхи» (1909) П.Струве, М.Бердяєв, С.Булгаков та ін. розглядали рос. інтелігенцію як широку соціальну спільноту, яка об’єдналася навколо певних соціально-політ. принципів — «відчуження від держави», соціалізму, безрелігійності, позитивізму й матеріалізму — і яка не мала зв’язків з народом. «Віхівці» відмовляли рос. інтелігенції навіть у приналежності до освіченого прошарку людей і пророкували, що така інтелігенція загубить Росію. В збірнику «З глибин», що був виданий 1918, його автори (а це в більшості були ті ж самі «віхівці»),  аналізуючи феномен нової рос. інтелігенції,  вказували: на притаманний їй крайній раціоналізм, що зводить духовне життя до абстрактних розумових висновків (В.Муравйов та П.Новгородцев); на нігілізм (С.Франк та М.Бердяєв); на безрелігійність як наслідок утилітаризму та заперечення абсолютних цінностей (В’яч. Іванов, С.Булгаков, М.Бердяєв, П.Струве). Автори збірника також констатували, що віра інтелігенції в соціалізм є псевдорелігією (С.Аскольдов, О.Ізгоєв, М.Бердяєв). Таку віру П.Струве називав «релігійністю без змісту».

Любов рос. інтелігенції до народу, на думку критиків, була фальшивою. Рос. мислитель на еміграції І.Ільїн констатував, що інтелігенція ставилася до простого народу з почуттям «вини» (комплекс «спокутуючого свої гріхи барина») і, разом з тим, відмовляла йому в здатності самостійно розвиватися.

Рос. інтелігенція вважала, що держава не стільки виховує людину, скільки розбещує її, й тому завжди була напоготові підтримати всяке опозиційне, протидерж., а отже — часом деструктивне — починання.

Крім того, однією з характерних рис рос. інтелігенції, яку, однак, ані самі рос. інтелігенти, ані навіть їхні рос. критики не помічали, була хвороба на великодержавність. Щодо цього влучно і пророче висловився М.Драгоманов. Рос. демократи й революціонери, писав він, «починають свою кар’єру радикальним напрямком і навіть барикадами», але потім стають деспотами, рятуючи «єдність держави», необхідну їм для захисту всезагальної «свободи», на яку нібито посягає гол. ворог прогресу — «сепаратизм».

Однак у рядах рос. інтелігенції було чимало й таких людей, які повсякдень працювали для народу. Переважно такими були земські лікарі та вчителі (див. Земський рух). Такими були й професори ун-тів, які не визнали Жовтневий переворот у Петрограді 1917 законним і відмовилися служити більшовикам. На протести вчених уряд В.Леніна відповів повним припиненням фінансування рос. науки. Тоді від голоду загинули геніальний лінгвіст  О.Шахматов, математик А.Марков, геолог О.Іностранцев і багато ін. видатних учених. Спроба Максима Горького захистити рос. науку не мала успіху. 1919 на його прохання допомогти голодуючим академікам і професорам В.Ленін відповів: «Інтелектуальні сили робітників і селян ростуть і міцніють в боротьбі за повалення буржуазії та її посібників інтелігентиків, лакеїв капіталу, що уявляють себе мозком нації. Насправді це не мозок, а г…о».

На кін. 1930-х рр. стара рос. інтелігенція була майже знищена в сталінських таборах (див. Гулаг), її місце заступила «робітничо-селянська інтелігенція». Слово ж «інтелігент» без цієї приставки стало лайливим, зневажливим, часто вживалося з додатком «гнилий».

Важливим для розуміння сучасного рос. контексту вживання терміна «інтелігенція» є висловлювання видатного рос. вченого Д.Лихачова про те, що інтелігентність — це свобода думки й несвобода совісті. За Д.Лихачовим, до інтелігенції належать тільки люди, вільні у своїх переконаннях, незалежні від екон., парт., держ. примусів, котрі не підкоряються ідеологічним приписам. Совість, наголошував Д.Лихачов, це — керманич свободи, вона стоїть на сторожі того, щоб свобода не перетворювалася на сваволю, вказуючи  людині справжній шлях в заплутаних обставинах життя. Висловлювання Д.Лихачова є характерним для тієї рос. традиції, яка в тлумаченні поняття «інтелігенція» наголос робить не на реально існуючих ознаках, а на бажаних якостях. Некритичне сприйняття цієї традиції призвело до того, що інтелігенцію було ідеалізовано. Проте всі такого роду ідеалізації рано чи пізно втрачають магічну силу й на сцені з’являється реальність, яка може видатися жахливою. Розвал СРСР і трансформаційні процеси в посткомуніст. сусп-ві засвідчили, що людські якості тих, хто називав себе інтелігентом, на ділі часто далекі від якостей, що є визначальними для інтелігенції. Описуючи поведінку моск. псевдоінтелігенції, розбещеної наближеністю до влади та великих бізнесових кіл, рос. автор Ж.Тощенко констатує: «Частина інтелігенції заражена шовінізмом та шаленим клерикалізмом. Серед інтелігенції з’явилися люди, котрі відверто ставляться до народу як до бидла, пропагують культ грошей, цинізм. Не такими вже винятковими є прояви ненависті до інакомислячих, заклики до їх знищення».

Посилаючись на факти, публіцисти твердять, що в посткомуніст. країнах відбувається поступове «вивільнення» інтелектуалізму від інтелігентності. Так, В.Баранніков та Л.Матроніна констатують: «Інтелектуал втрачає якості інтелігентності, він вже не зазіхає на духовне лідерство… На зміну безкорисливому служінню загальній справі, пошуку істини самої по собі приходять професіоналізм, раціональність, мобільність». «Інтелектуали, — продовжують ці ж автори, — досягли значних успіхів у вирішенні конкретних соціальних цілей…  Однак ці успіхи досягнуті за рахунок відмови від ідеалів соціальної справедливості, втрати релігійності й почуття смаку і ще багато чого. За допомогою новітніх технологій інтелектуали зробили майбутнє відчутним, зримим. І мрії не стало…».

Подібні процеси спостерігаються сьогодні і в Україні.

В історії укр. інтелігенції є багато специфічних особливостей. Хоча її витоки схожі на витоки рос. інтелігенції, однак від початку для укр. інтелігенції була більш характерною реальна, а не удавана укоріненість у народі. Адже укр. інтелігенція була національно орієнтована. Соціальний склад Кирило-Мефодіївського товариства показує, що його учасники докорінно відрізнялися й від членів масонських лож (див. Масонство), і від учасників політ. гуртків 1-ї чв. 19 ст. Серед членів т-ва не було багатих поміщиків, переважали діти середніх, а то й бідних дідичів, поповичі, дрібні урядовці.

Учасники Кирило-Мефодіївського т-ва не уникли деякого месіанства, коли говорили про особливу роль України у визволенні всіх слов’ян. народів, але більш важливим було те, що в програмі т-ва (див.: «Книга буття українського народу») найважливішим завданням для реального часу було визнано боротьбу проти кріпацтва, яка повинна була провадитися шляхом пропаганди, але не лише серед кріпаків, а й серед укр. дворянства.

Д.Дорошенко вважав, що саме членів Кирило-Мефодіївського т-ва та схожих на них людей стали називати в Україні інтелігенцією. Це була та верства, яка в 40-х рр. 19 ст. у сфері інтелектуального життя та ідейного провідництва прийшла на зміну родовитому панству.

На кін. 19 ст. припадає період підготовки українців до змагань за нац. незалежність. Саме тоді були створені орг-ції: «стара» та «молода» громади Києва, громади Одеси, Полтави, Чернігова (див. Громади), десятки наук. т-в, час. «Киевская старина» та ін. Всі вони робили чималу культ. і нац. справу, ідейно об’єднуючи українців. У цей саме час народжується нове покоління, яке вже не задовольняється суто культурницькою діяльністю, а ставить далекосяжні орг.-політ. цілі. На зламі 19 і 20 ст. засновуються «Братерство тарасівців» (1897), Революційна українська партія (1899), згодом — Українська соціал-демократична робітнича партія; гуртки та групи укр. есерів (див. Українська партія соціалістів-революціонерів); Українська радикально-демократична партія (згодом — Товариство українських поступовців), які були типовими партіями укр. інтелігентів. Гасла з вимогою незалежності України, висунуті РУП, захоплюють Галичину і Буковину, ці самі гасла проголошує Українська народна партія під проводом М.Міхновського. Ю.Бачинський у книзі «Україна irredenta» (1895) ставить за мету — створення Укр. соборної д-ви.

Укр. інтелігенція стала провідною силою української революції 1917—1921. Але тоді побудувати незалежну Україну не вдалося. Тому після революції деякі політики почали переглядати роль інтелігенції в сусп-ві та д-ві. Зокрема, Д.Донцов та В.Липинський «залишили» інтелігенції лише сферу духовності, а її роль у справі державотворення вважали другорядною. Однак у процесі укр. революції й громадянської війни в Україні 1917—1921 виросли й нові кадри укр. інтелігенції, котрі вірили (не без допомоги націонал-комуністів (див. Націонал-комунізм) на зразок М.Скрипника), що саме вони перебувають в авангарді боротьби за кращу долю України. Укр. інтелігенція 20—30-х рр. 20 ст. твердо трималася самостійницьких позицій, відчуваючи за собою велику нар. силу, якою було укр. селянство. Після знищення «старої» укр. інтелігенції в УСРР провідну націєтворчу роль укр. інтелігенція відігравала лише на еміграції (див. Українська діаспора). Нова поросль укр. інтелігенції в УРСР почала подавати сигнали про своє існування лише в 1960-х рр. (див. Шістдесятники). Цю естафету підхопили укр. дисиденти 1970—80-х рр. (див. Дисидентські (опозиційні) рухи 1960—1980-х років в Україні). Помітне відродження впливу укр. інтелігенції на сусп-во проявилося напередодні проголошення держ. незалежності. Саме інтелігенція стала проводом Народного руху України, ін. нац.-патріотичних орг-цій. Не менший внесок вона зробила і для Помаранчевої революції 2004. (Див. також Інтелігенція українська.)

По-особливому склалися взаємини з власним народом у польс. інтелігенції (саме поляки відстоюють у росіян пальму першості в тому, хто з них раніше почав вживати термін «інтелігенція»). Польс. інтелігенція, на відміну від рос. та укр. інтелігенцій рад. часів, мала на своєму боці катол. церкву, що була тим містком, який з’єднував її з широкими масами. Саме це стало підґрунтям того, що орг-цію «Солідарність», яка розпочала боротьбу з комуніст. режимом у Польщі, очолив електрик гданської судоверфі Л.Валенса, а поруч з ним були представники демократ. польс. інтелігенції — А.Міхник, Я.Куронь, Т.Мазовецький, Х.Сухоцька, Л.Бальцерович та ін.

Дискусія навколо питання, якою буде доля інтелігенції в майбутньому, триває. Неспростовним на сьогодні є лише один висновок: сила інтелігенції в її тісному зв’язку з народом, тільки такий зв’язок гарантує інтелігенції провідну роль у сучасному суспільстві.

Література ред.

  • А.Щ. [Щапов А.] Общий взгляд на историю интеллектуального развития в России. «Дело», 1866–67, № 2–3;
  • Никольский В. О русском национальном самосознании. СПб., 1907; Интеллигенция в России. М., 1910;
  • Виппер Р. Две интеллигенции и другие очерки. М., 1912;
  • Ковалевский П. Психология русской нации. Пг., 1915;
  • Його ж. Соль земли. «Заря России», 1918, 2 февраля; Из глубины. Сборник статей о русской революции. М.–Пг., 1918; М., 1991;
  • Бердяев Н.А. Философия неравенства. Берлин, 1923;
  • Мельгунов С.П. Суд истории над интеллигенцией. «На чужой стороне» (Берлин–Прага), 1923, вып. 3;
  • Дорошенко Д. Нарис історії України, т. 2. Варшава, 1932;
  • Донцов Д. Маса і провід. Львів, 1935;
  • Mannheim K. Ideology and Utopia. London, 1936;
  • Підгайний С. Українська інтеліґенція на Соловках. Новий Ульм, 1946; Тернопіль, 1999;
  • Бердяев Н.А. Самопознание. Париж, 1949; М., 1991;
  • Грамши А. Интеллигенция культурной деятельности. В кн.:
  • Грамши А. Избранные произведения, т. 3. М., 1959;
  • Мамардашвили М.К. Интеллигенция в современном обществе. В кн.: Проблемы рабочего движения. М., 1968;
  • Gramsci A. Selections from the PrisoN Notebooks. London, 1971;
  • Gouldner A.W. The Future of intellectuals and the Rise of the New Class. New York, 1979;
  • Hollander P. Political Pilgrims. Oxford University Press, 1982;
  • Хазанов Б. Идущий по воде. Статьи и письма. Мюнхен, 1985;
  • Смоляков Л.Я. Социалистическая интеллигенция. К., 1986;
  • Юнг Е. На поклон в страну социализма. «Страна и мир», 1986, № 8;
  • Поповский М. Наука и перестройка. Там само, 1988, № 2;
  • Снєгірьов Т. Набої для розстрілу (ненько моя, ненько…). Лірико-публіцистична розповідь. К., 1990;
  • Тісманеану В. Переможці чи переможені: моральні дилеми східноєвропейських інтелектуалів. «Сучасність», 1992, № 7;
  • Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. К., 1993;
  • Гунчак П. Україна: перша половина XX століття: нариси політичної історії. К., 1993;
  • Каппелер А. Структура українського національного руху в Російській імперії. «Сучасність», 1993, № 7;
  • Розумний М. Відродження: нації чи еліти? Там само, 1993, № 10;
  • Шлемкевич М. Інтелігенція. В кн.: Енциклопедія Українознавства, т. 3. Львів, 1994;
  • Джери Д., Джери Дж. Большой толковый социологический словарь. Коллинс, т. 1. М., 1999;
  • Михник А. Хамы и ангелы. «Новая Польша», 1999, № 1;
  • Щипиорский А. Кому нужны интеллигенты? Там само;
  • Тощенко Ж.Т. Гуманитарная интеллигенция: начало конца? В кн.: Ценностная и социальная идентичность российской гуманитарной интеллигенции. М., 2000; Жизненные стили и социальные практики интеллигенции. М., 2002.

Джерела ред.

Автор: П.В. Голобуцький.; url: http://history.org.ua/?termin=Inteligencija_ta_intelektualy; том: 3

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія_історії_України/Статті/ІНТЕЛІГЕНЦІЯ_ТА_ІНТЕЛЕКТУАЛИ&oldid=36339212