Вікіпедія

Білоскурський Яків Степанович

Яків Степанович Білоскурський (4 квітня 1885, м. Коломия, нині Івано-Франківська область — 7 грудня 1977, м. Київ) — професійний революціонер, громадсько-політичний і військовий діяч (псевдонім — Кушнірюк Георгій Гаврилович).

Білоскурський Яків Степанович
Народився 4 квітня 1885(1885-04-04)
Коломия, Королівство Галичини і Володимирії, Долитавщина, Австро-Угорщина
Помер 7 грудня 1977(1977-12-07) (92 роки)
Київ, Українська РСР
Поховання Київ, Байкове кладовище
Громадянство Австро-Угорщина, СРСР
Національність українець
Військове звання дивізійний військовий юрист СРСР (генерал-майор військової юстиції СРСР)
Партія Русько-Українська Радикальна партія, Союз соціалістів-революціонерів-максималістів, РКП(б) - ВКП(б), КПРС - КПУ
Нагороди орден Червоної зірки (1933), ордени "Знак Пошани" (1948, 1967)

Життєпис ред.

Народився 4 квітня 1885 р. в Коломиї у ремісничій сім'ї Степана Білоскурського і Йосифи Генеги. Навчався упродовж 1897—1904 років в Коломийській українській державній гімназії, з якої відрахований за створення підпільного соціалістичного гуртка і провадження соціалістичної агітації в середовищі гімназистів, робітників і селян. Учень провідних діячів Русько-Української Радикальної партії К. Трильовського і М. Павлика. Упродовж 1905—1906 років працював коректором у редакції газети «Громадський голос», брав участь в організації робітничих страйків і маніфестацій у Львові.[1][2]

1906 р. емігрував до Росії і вступив до підпільної організації лівих есерів у  Києві. 1907 р. у м. Новограді-Волинському (нині м. Звягель) за збройний напад на поліцейських заарештований і засуджений до десяти років ув'язнення в каторжній тюрмі. Покарання відбував упродовж 1908—1917 років у Псковському і Ярославському каторжних централах. Після виходу на волю працював у Ярославській типографії, у грудні 1918 р. вступив до більшовицької партії і добровольцем до Червоної армії. Був слідчим революційного військового трибуналу Північного фронту, заступником голови трибуналу Західного фронту, головою трибуналу 11-ї армії Кавказького фронту. Упродовж 1924—1925 років був членом Військової колегії Верховного Суду СРСР, брав участь у судовому процесі над есером Б. Савінковим.[1][2][3]

Після переведення в Україну упродовж 1925—1934 років був головою військового трибуналу Українського військового округу, 1934—1937 років — головою військового трибуналу Київського військового округу. Був причетним до репресій військовослужбовців і партійно-господарських працівників, однак в окремих справах намагався запобігти несправедливим засудженням і за це у вересні 1937 р. був викликаний членом Військової ради Київського військового округу Ю. Щаденком для надання пояснень. Під час складання звіту з Я. Білоскурським стався інсульт та інфаркт, що спричинило інвалідність і врятувало його від репресій. 1940 р. звільнений із роботи в збройних силах, з виходом на пенсію.[1][2][3]

У роки Другої світової війни перебував в евакуації в Таджикистані, а після повернення до Києва упродовж 1944—1950 років  працював на посаді члена Верховного Суду УРСР.

Військове звання: дивізійний військовий юрист СРСР (1936, відповідає званню генерал-майора військової юстиції СРСР). Нагороджений державними нагородами СРСР: почесною  зброєю — пістолетом системи «Маузер» з написом «Стойкому Защитнику Пролетарской Революции от РВС СССР» (1928), орденом Червоної Зірки (1933), двома орденами «Знак Пошани» (1948, 1967).[3]

Похований на Байковому кладовищі в Києві.[1][2]

Примітки ред.

  1. ↑ а б в г Арсенич, Петро (2003). Білоскурський Яків Степанович. Енциклопедія Сучасної України. Т. 2. Інститут енциклопедичних досліджень НАН України. с. 830 - 831.
  2. ↑ а б в г Арсенич, Петро (1998). Білоскурський Яків, син Степана. У Савчук, Микола (ред.). Енциклопедія Коломийщини. Коломия: Вік. с. 66. ISBN 966-550-019-8.
  3. ↑ а б в Волошинський, Богдан (2021). У борні за чужі ідеали. Документальна оповідь про Якова Білоскурського, коломийського гімназиста, професійного революціонера і генерала юстиції. Коломия: Вік. ISBN 966-550-235-2.

Джерела ред.

  1. Арсенич П. Білоскурський Яків, син Степана. Енциклопедія Коломийщини (буква Б). Коломия: Вік, 1998. С. 66.
  2. Арсенич П. Білоскурський Яків Степанович. Енциклопедія Сучасної України. Київ: Координаційне бюро  Енциклопедії Сучасної України НАН України, 2003. Т.2. С. 830—831.
  3. Волошинський Б. У борні за чужі ідеали. Документальна оповідь про Якова Білоскурського, коломийського гімназиста, професійного революціонера і генерала юстиції. Коломия: Вік, 2021. 64 с. ISBN 966-550-235-2
  4. Полєк В. Кушнірюк Георгій. Біографічний словник Прикарпаття. Зошит 21. Івано-Франківськ: Новий Час, 1999. С. 328—329.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Білоскурський_Яків_Степанович&oldid=42391490