«Анна́ли» (лат. Annales чи Ab excessu divi Augusti) — твір римського історика Корнелія Тацита, є однією з його найбільших праць, поряд із «Історією». «Історія» є першою великою працею цього історика. Вона написана швидше, ніж «Аннали», хоча описує події, які відбувались після подій, описаних у «Анналах». Підтвердженням цьому є те, що у своїй останній книзі він посилається на «Історію», завершену ним наприкінці першого десятиліття II століття. Твір перекладено українською, у 2013 році Аннали випустило видавництво Український письменник.

Аннали
лат. Ab excessu divi Augusti
лат. Annales
MII.png
«Аннали», 15:44
Жанр історична література, літопис
Автор Тацит
Мова латина
Написано кін. I — поч. II ст. н. е.

CMNS: Цей твір у Вікісховищі

Історія написанняРедагувати

Укладалися «Аннали» при Траяні, з 109 по 116 роки. Вони складалися з 16 книг, які описували 14-68 роки, тобто правління імператорів з династії Юліїв-Клавдіїв: Тіберія (14-37), Калігули (37-41), Клавдія (41-54), Нерона (64-68). «Аннали» не дійшли до нас повністю: книги з VII по Х зовсім невідомі, V, VI, XI i XVI — дійшли з пропусками або в уривках, повністю дійшли лише книги з I по IV та з XII по XV-ту. Ті книги, що збереглися, повідомляють про правління трьох принцепсів династії Юліїв-Клавдіїв. Перші шість оповідають про правління Тиберія, через що називаються «тиберієвими»; XI, XII — про Клавдія, відповідно, називаються «клавдієві»; останні чотири — про правління Нерона, але без двох останніх років («неронові»). Недостатньо повідомлень про правління Калігули, Клавдія (від початку до 47 року) й Нерона в проміжку між 64 та 68 роками.

При перегляді попередньої історіографії Тацит звернув увагу на те, що знамениті римські історики дуже красномовно описали минулі перемоги та невдачі римлян. Коли влада опинилася в одних руках (після битви при Акції у 31 р. до н. е.), почалося писання історії для того, щоб задовольнити правління. Тацит же говорить, що він старається писати «без гніву і пристрасті» (sine ira et studio). Нема підстав заперечувати точність викладених ним фактів, однак він приводив власне трактування і був об'єктивний далеко не завжди. Тацит писав з явною моралізаторською тенденцією. Відсутність чесноти він вважав звироднілістю і занепадом для людини. Ось його слова щодо мети «Анналів»: «Я вважаю найважливішим обов'язком Анналів зберегти пам'ять про прояви чесноти і протиставити ганебним словам і справам залякування ганьбою в потомстві» (Аннали, III, 65; у перекладі Г. С. Кнабе). У викладі історії Тацит обмежився історією міста-держави, не беручи до уваги всю імперію. Він висунув на перший план фігури імператорів і придворних, а про Італію, провінції і людей, що робили там політику, говорить мимохідь. Історик виявився також хорошим психологом у оцінці діянь політиків. Однак, через особисті переживання, особливо при Доміціані, він воліє виявляти усі їхні хиби. Тацит удавався до риторики дуже стримано, але використовував її в приголомшливих описах глядача, розрахованих на ефектність. Питання про джерела історика досить заплутане. У «Історії» він посилається на Плінія Старшого і записки Мессали. У «Анналах» цитує Плінія Старшого, Фабія Рустіка, записки Юлія Агрипини Молодшого.

Слово «аннали» походить від annus — «рік» і означає річні записи подій, літопис. Хоча Тацит такої назви своєму твору не давав, вона — з легкої руки перших видавців — закріпилася за його історичною працею. Закріпилася тому, що у цій повісті — при всій її суб'єктивності, нервовості, напруженому драматизмі — є багато від літопису.

Важливу роль у цьому літописі, про великі і малі справи в Римі й імперії, грають всякого роду відступи. Присвячені то місцевій міфології, то географії й історії окремого міста або народу, то просто незвичайним явищам природи; вони, з одного боку, додають розповіді цікавості, вводячи в неї цікаві подробиці, дива й чудасії, а з іншого — створюють відчуття ще єдиного в своїй різноманітності світу, де все зв'язано і все усім одне в одному цікаво.

Є багато даних, що говорять про те, що незавершеність «Анналів» не є результатом раптового припинення роботи, катастрофи, пов'язаної із смертю, що перервала працю, яка енергійно просувалася вперед, а є наслідком тривалого і поступового відходу від проблем, у цій праці поставлених, і від рішень, у ній запропонованих.

Книги Тацита наповнені ненавистю до описаних ним імператорів, оскільки кожен з них був «ворожим доблесті». Але ворожим можна бути тільки у стосунку до того, що є, що реально існує, і сама боротьба навколо virtus доводила, що в роки, Тацитом описані, вона ще була жива. Усвідомлення цього було в історика таким же ясним, як і усвідомлення її (доблесті) занепаду, що постійно поглиблюється.

Тацит був останнім письменником епохи, що завершилася, і повинен був відчувати те саме, що відчували й інші «останні» — Цицерон при Цезарі або Боеций при Теодоріху: як закінчується світ — єдиний його світ, як розріджується повітря, як нічим жити. «Мені гірко, що на дорогу життя вийшов я надто пізно і що ніч Республіки наступила перш, ніж я встиг завершити свій путь»180. Такий стан справ ставав усе очевиднішим у міру зміцнення режиму Адріана, і чим яснішим було розуміння цього, тим менше сенсу мала для Тацита його робота над «Анналами», поки він, нарешті, на словах, що «смерть зволікає», не покинув її зовсім.

Див. такожРедагувати

ДжерелаРедагувати

ПосиланняРедагувати

  Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Аннали (Тацит)