Аджам

	Аджам
Протилежне	араби

Аджам (араб. عجم‎ — німий; той, що не говорять арабською) — іраномовні мусульманські народи східних провінцій Арабського халіфату, які проживали головним чином в Хорасані, Мавераннахрі та Туркестані.

У ході процесу ісламізації регіонів Південної та Центральної Азії відбувалося зрощування установок нормативного ісламу з давніми релігійними та культурними традиціями народів, які там проживали. Духовний субстрат ісламізованих народів вплинув на іслам, який з часом став для них «своєю» релігією. Іслам аджамських народів набув специфічних рис, що проявилися в релігійних поняттях, обрядах, образотворчому та прикладному мистецтві тощо), культ вогню (світильники в мазарах, зороастрійські ритуали)^[1].

Незважаючи на те, що нормативний іслам забороняє зображати живі істоти (людей, звірів, тварин тощо), зберігся настінний живопис у палацах правителів Хутталяна та Газневидів; зображення фантастичних тварин, знамениті школи мініатюристів у Бухарі та Гераті^[1].

Всупереч негативному ставленню шаріату до алкогольних напоїв, у регіонах традиційного проживання аджамських народів збереглася культура виноробства. Найбільш поширеним був сорт вина Мусаллас. Вино в жанрі хамріят оспівували класики персько-таджицької літератури (Рудакі, Хайям, Хафіз та ін) і зображували в книжковій мініатюрі, на срібному, бронзовому та керамічному посуді. Численні бенкети правителів і знаті супроводжувалися розпиванням вина^[1].

У похоронному обряді аджамських народів збереглися такі доісламські традиції, як дотримання днів жалоби, носіння траурного одягу, напівпідземні та наземні споруди (дахма, макбара, сагана) тощо^[1].

Примітки

↑ ^а ^б ^в ^г Д. Абдуллоев, 1998.

Література

Д. Абдуллоев. Аджам // Ислам на территории бывшей Российской империи. Энциклопедический словарь. Выпуск 1 / Составитель и ответственный редактор С. М. Прозоров; Указатели А. А. Хисматулин. — М. : Восточная литература, 1998. — С. 10—11. — ISBN 5-02-018047-5.
Г. А. Пугаченкова, Л. И. Ремпель. Выдающиеся памятники архитектуры Узбекистана. — Ташкент, 1958;
С. Б. Лунина. Гончарное производство в Мерве в X — начале XIII в. // Тр. ЮТАКЭ, XI. — Ашхабад, 1962;
Г. А. Пугаченкова, Л. И. Ремпель. История искусств Узбекистана (с древнейших времен до середины XIX века). — М., 1965.

[FOOTNOTEД._Абдуллоев1998-1] а ^б ^в ^г Д. Абдуллоев, 1998.

[1]