Відкрити головне меню

ВитокиРедагувати

Перші людські поселення на території сучасного Тетієва виникли у давні часи. Історики вважають, що за часів Київської Русі тут було місто Тимошня, яке знаходилося на лівому березі річки Роська біля водоспаду Скала. Це видно по рештках стародавнього городища та валу, яким воно було обнесене. Сліди цього круглого валу збереглися до наших днів на Слободі (передмістя Тетієва).

У місті жили греки, які вели торгівлю зі слов'янським населенням. Греки мали свою церкву, де зараз височить стародавня «Червона» могила. На ній і тепер видно кам'яні плити і хрест.

Назву міста Тетіїв історики виводять від імені половецького хана Тетія, якого згадують літописи під 1185 роком.

У 1240 році татаро-монгольські завойовники зруйнували і спустошили численні поселення на правому березі Дніпра, в тому числі і Тетіїв.

Литовсько-польський періодРедагувати

У XVI столітті Київщина (в тому числі і Тетіїв) ввійшли до складу Великого князівства Литовського. З документів за 1514 рік видно, що землями Тетієва володіли литовські вельможі Іван і Андрій Кошли.

Землями Тетієва в 1596 році заволодів один з найбільших українських магнатів К.Острозький, а в 1602 році вони дістались його сину Янушу, Якому в 1620 році належало вже 2760 сіл, 80 міст і містечок.

Навколо замку володарі Тетієва оселяють втікачів-селян, міщан і козаків, що прибували в цю місцевість в західних районів Волині, північної Київщини. В кінці 16ст. Тетіїв обростає селами: Слобода, Плоханівка, Снігурівка. З 1606 року Тетієву надано магдебурзьке право і герб, місто отримує своє самоврядування. На території Тетієва, крім селян проживало кілька сотень козаків, економічне становище яких було трохи кращим, ніж становище селян.

Соціальне гноблення українського населення доповнювалось національно релігійним гнітом. Зокрема, володар Тетієва магнат В. Д. Заславський віддав розпорядження усім православним священикам своїх маєтків підкорятися греко-католицькому митрополиту.

ХмельниччинаРедагувати

 
Тетіїв на мапі Боплана (1650)

Жорсткий феодально-кріпосницький гніт і національно-релігійне гноблення, якого зазнавало населення Тетієва, зумовило його активну участь у визвольній війні 16481654 рр. під проводом Б.Хмельницького. У 1648 році тетіївці сформували 4-ту сотню козаків на чолі з сотником Феськом Федченком, хорунжим Стасем. За даними Зборівського миру Тетіївська сотня у складі 79 чоловік входила до Кальницького полку.

Під час походу на Волинь Богдан Хмельницький зупинився в Тетієві. Його козаки неодноразово займали містечко.

Після Андрусівського перемир'я 1667 року Тетіїв залишається в складі Речі Посполитої, а в 16811683 роках був під владою Туреччини. За часів її перебування він перетворився на пустир. Уроку 1709 Іван Мазепа, заморений тяжкою недугою зупинився в лісі біля Тетієва (нині невеличкий лісок Мазепинці). Легенда говорить що лишив Мазепа там скарб, втікаючи від переслідування і наздоганяючи шведського короля Карла 12. У 1711 році Тетіїв знову переходить у володіння польського магната Януша Сангушко.

У 1787 році власниця Тетіїва Людвіка Ледуховська (Денхоф) приймала у себе в маєтку останнього польського короля Станіслава Августа, який прямував до Канєва.[1]

ГайдамаччинаРедагувати

Доведені до розпачу тяжким гнітом тетіївці були активними учасниками гайдамацького руху, який ширився в 30-60 роках 18.ст. Про це свідчать численні документи, могили, що і досі височать на полях.

19 липня 1768 року гайдамацький загін на чолі з козаком Серединенком оволодів містечком Тетієвом, розправився з шляхтою, яка з'їхалась сюди з навколишніх маєтків, а здобуте майно роздав бідним міщанам і селянам.

До загону Серединенка приєдналось багато місцевих жителів, особливо молоді. Це дало можливість утворити ще кілька повстанських загонів, що стали табором в навколишніх лісах. Загін з тетіївським козаком Фургульцем зайняв П'ятигори, Кашпервку, Жашків і Житники загін на чолі з тетієвцями Дяченком і Пташником взяв Погребище і Борщагівку.

Проте повстанці недовго втримували Тетіїв, який незабаром був захоплений польськими військами на чолі з капітаном Маліцьким. Цілий тиждень поляки «втихомирювали» народ: прив'язували до стовпів, сікли батогами, грабували. Кілька разів Тетіїв переходив з рук в руки і, нарешті, війська Катерини ІІ, вступили в Тетіїв, придушивши повстання.

За рішенням шляхетського суду на шибениці було страчено до 1000 місцевих жителів, що брали участь у повстанні. Серед страчених Стецько Нечипоренко, Тишко Козак та багато інших. Цим судилищем у Тетієві керував Дзевчипольський, який придумав найжорстокіші тортури.

Трупами повстанців наповняли яму, яка виросла у велику могилу при в'їзді від села Росішки. Вона і тепер нагадує сучасникам про героїчну боротьбу їх предків.

У складі Російської імперіїРедагувати

Після з'єднання в 1793 році Правобережної України з Росією, Тетіїв входить до складу Пятигірського повіту, а з 22 листопада 1800 року Тетіїв — волосне містечко Таращанського повіту Київської губернії.

За даними на 1851 рік тут діяли гуральня, пивоварний і цегляний заводи, які виробляли продукції на 870 карбованців. У 1853 році за офіційними даними тут проживало 4488 чоловік.

Тетіївщина належала до району, який спеціалізувався на виробництві сільськогосподарської продукції, тому наприкінці 19 ст. промисловість була розвинута дуже слабо. Під час революції 1905 року в економіці Тетіївської волості прокотилася хвиля страйків сільськогосподарських робітників, які вимагали підвищення заробітної плати, поліпшення умов життя. Ці заворушення в Тетієві були придушені за допомогою козаків. 17 учасників страйків кинуто у в'язницю. В роки першої світової війни більшість чоловіків було мобілізовано в армію.

РеволюціяРедагувати

Поряд з утворенням державних органів Тимчасового уряду Центральна Рада, яка виникла в Україні в березні 1917 року, почала створювати свої органи. У Тетієві і селах волості пройшли вибори до народної ради. Були створені загони вільного козацтва. В цей період у містечку активізувалися есери і українські націоналісти. Вони створили комітет «Української селянської спілки».

Навесні і влітку 1919 р. Україною прокотилася хвиля єврейських погромів, у яких загинуло що найменше 30 тис. чоловік, зокрема 4 тис. — у Тетієві.

14 лютого 1920 року «Запорізький кіш» вчинив розправу над комуністами повіту, під час якого було заживо спалено багато представників Радянського уряду.

24 травня 1920 року перша Кінна армія на чолі з С. М. Будьонним перейшла у наступ і Тетієвом знову заволоділи комуністи. В ці часи більшість підприємств було зруйновано, крамниці пограбовано, в містечку лютували епідемії тифу і холери, не вистачало працівників.

На території сучасного будинку культури, до 1920 року стояла дерев'яна Успенська церква з високою дзвіницею, що згоріла від пожежі, завданої блискавкою.

У другій половині 1920 року і на початку 1921 року Тетіїв відвойовували загони Махна, Тютюнника, Куравського, Чайковського, Марусі та інших. На початку 1921 року в Тетієві проживало тільки 5975 чоловік майже вдвічі менше, ніж у 1916 році.

ГолодоморРедагувати

Друга світова війнаРедагувати

Тетіївщина в умовах окупаційного режимуРедагувати

Війна докотилася до Тетіївщини в липні 1941 року. Одна із мешканок згадує прихід німців:

« Через кілька днів змоторизована німецька армія вже просувалась попри нашу хату, тим же шляхом, яким несповна два роки тому гуркотіли танки Червоної армії. Різниця була тільки у напрямку: німці їхали із заходу на схід. За два дні до приходу німців стався трагічний випадок. В тій порі багато енкаведистів безладно втікало бездоріжжям із заходу на схід. Кілька енкаведистів напоролись у полі на наших двох молодих хлопців і зразу постріляли їх. Власне величаві похорони цих останніх жертв большевицького терору якраз збіглися з появою німців.

Своїм спорядженням і воєнною технікою німецька армія справила на селян сильне враження. Куди там було до них рівнятись Червоній армії, що полишала вздовж по дорогах поламані танки. Перші німецькі вояки ставились до населення привітно, і люди віддячували їм тим самим. Вони надіялися на вільніше життя, без похоронів, які тільки що відбулися.

»

Але сталось, не так як гадалось. 17 липня 1941 року було окуповане місто Тетіїв. Почалася жорстока розправа з комуністами. Всюди, де вони ступали, у них під ногами горіла земля.

На території району був встановлений «новий порядок» (порядок, який характеризується системою масового знищення людей, системою пограбування і системою експлуатації). Нацисти грабували населення, забирали у них худобу та продукти харчування, силою та погрозами примушували працювати на полях та підприємствах для отримання продукції, що вивозили до Німеччини. Не дарма, адже на той час на Тетіївщині були добре розвинені до десятка заводів, колгоспи утворювали густу сітку, яка покривала повністю весь район. Це було на руку німцям, що вони не залишили обабіч своїх «великих» справ.

Молодих та здорових юнаків та дівчат вантажили у товарні потяги і, наче худобу, перевозили на каторжні роботи до «фетерлянду». Та хвиля руху опору швидко дійшла до тетіївчан. Вони працювали абияк, часто не виходили не роботу, виводили з ладу верстати і обладнання, зривали виконання задумок нацистів.

Селяни відмовлялись виходити в поле, псували хліб та інше продовольство, саботували його поставку до Німеччини. Поступово пасивні форми опору переростали в активні. Молодь тікала у ліси до партизанів, щоб не їхати до Німеччини і якось прискорити закінчення цього жаху.

Також припинилась робота шкіл району. Хоч і німці силою примушували вчителів викладати за німецькою програмою, їм це не вдалося. Для інтенсивної експлуатації населення німці зберегли колгоспну систему. Приватна торгівля, окрім базарів та кооперативної організації, була заборонена. Промисловість не відбудовувалась.

Ось як ці події описує очевидець, письменник М. Кравчук у своїй новелі «Окупація»:

« … Уже сьомий день серединою вулиці сунуло незнайоме німецьке військо. Я сидів на споришевому згірку під безом і, дивлячись на дорогу, ніяк не міг позбутися важкого подиву: ще кілька днів тому радіо показувало про нашу переможну армію, на базарі були розклеєні карикатури на Гітлера і містечко було повне наших танків, гармат, кінноти, а сьогодні розжареною сошею, шкрябаючи по камінню кованими чобітьми, йшли німці — ті самі намальовані фашисти. Як же воно несподівано трапилось?

Солдати їхали машинами, мотоциклами, велосипедами, йшли довгими колонами, несучи на собі, крім зброї, так багато всякої амуніції (у наших армійців такого не було), що лишалося тільки дивуватися з того, як можна все це донести та ще й при немилосердному сонці. Чогось особливо вражав мене кінний обоз — високо колісні зелені безтарки, запряжені небаченим у нас величезними переважно каштанової масті з урізаними хвостами кіньми, що впевнено кресали широкими, як кашкети, підковами по моєму рідному камінні…

»

А ось спогади мешканки Тетієва Олександри Макарівни Гаврилюк (дівоче прізвище Шмаркатюк) про прихід німців: "У перших числах липня (точно не пам'ятаю) близько 3-4 години ночі німці привезли у лікарню багато своїх поранених. Їх було дуже багато і ліжок для них не вистачало. Тоді вирішили навезти соломи і всіх їх вкладали на неї у коридорах. Всі поранені були у важкому стані та дуже зморені. Руки та ноги у багнюці та крові. Пташнікова Марія (завідувала майном у лікарні) принесла хліб та масло для них, але не всі вони могли їсти − були дуже стомлені і у тяжкому фізичному стані, а, головне, важко поранені. У багатьох з них були сильні кровотечі. Коли їх привезли, то зразу викликали весь медперсонал лікарні і, навіть мене, хоча я на той час вже звільнилася через хворобу матері, але наша хата стояла майже навпроти лікарні, то й мене з переляку покликали. Але прийшли не всі працівники лікарні. А я змушена була прийти, тому що боялася покарання. Допомагали нам хворі, які були на той час у лікарні, — колишні в'язні, які працювали до початку війни на будівництві аеродрому біля села Денихівка. Багато хто з медсестер, мабуть, дуже боялися німців тому й не прийшли. Боялася і я, але це нікого не цікавило — треба було доглядати поранених. Німці розпорядилися вивести та винести всіх з хірургічного та пологового відділень, захопили аптеку, поставили охорону по всій лікарні. Всіх наших хворих наказали забрати будь-куди. Було вирішено перевести їх у стайню радгоспу (там вже були наші поранені). Було дуже важко працювати без відпочинку та й мати моя потребувала догляду. Тоді я вирішила щось зробити собі, щоб німці не залучали мене для догляду за своїми пораненими. У нас був сусід − Семен Гладун і у нього я попросила трохи рідини, яку наливають в акумулятори. Цією рідиною я зробила собі опік на обличчі — намазала її собі на щоки біля носа та трохи й носа. Було дуже боляче, з'явилися пухирі, але це, як мені здавалося, було недостатньо. Тому я почала палити папір на тарілці, від якого утворювалося клейка коричнева рідина, якою я змазувала опіки на обличчі. У результаті рани на моєму обличчі набули страшного вигляду. Наступного дня прийшли за мною німці, щоб я йшла до лікарні доглядати за пораненими. До них вийшов мій брат Гриша (1920 року народження) і, коли він сказав їм, що я захворіла, то вони розлютилися і дуже його побили, попри те, що він був калікою — у дитинстві стрибнув з дерева і без милиць не міг ходити. Я вдала, що дуже хвора (лежала у ліжку), моє обличчя було страшенно понівечене опіками. Подивившись на мене, вони пішли з хати геть.

Діяльність підпілляРедагувати

У серпні 1941 року в районі було створено підпільний райком партії. Його очолив секретар РК КП(б)У Петро Васильович Цвєтков. Під його керівництвом діяло 5 підпільних організацій у складі 57 чоловік (у Тетієві, Голодьках, Черепині, Кашперівці та Ненадисі). Вони вели антифашистку агітацію, розповсюджували повідомлення Радінформбюро, листівки, організовували допомогу радянським воїнам, що вибиралися з оточення, направляли їх у партизанські загони. Так, у листівці, надрукованій у серпні 1942 року, підпільники закликали населення району знищувати сільськогосподарську техніку, розбирати хліб, підривати мости і залізниці. Гітлерівці всіляко намагалися натрапити на слід підпільників. Весною 1942 року їм вдалося заарештувати учасників підпільного руху Лаврентія Васильовича Каргалуцького та Клару Абрамівну Сіміс. Ніякі знущання та тортури не змогли примусити комуністів виказати своїх товаришів. Німці закатували їх, як і ще 13 чоловік зв'язаних з підпіллям, та марно. Починаючи з жовтня 1941 року на території району почала діяти ще одна підпільна група в селі Денихівка під керівництвом Йосифа Лаврентійовича Мукомела. У кінці листопада 1941 року Й. Л. Мукомел познайомився з Василем Шкільнюком, який запросив його до себе в Дібровку, де познайомив з П. В. Цвєтковим. Йосиф Лаврентійович допомагав у доправленні гвинтівок до партизанського загону Георгія Кулагіна. Згодом Й. Л. Мукомел влаштувався на цукровий завод експедитором. Саме завдяки цьому він їздив у Шепетівку через Київ з тетіївськими листівками.

У лютому 1942 року Й. Л. Мукомел поїхав у Черкаси з листівками. Звідти — у Київ, де дістав 4 міни, які підклали під потяг з автомашинами.

Група Й. Л. Мукомела проводила диверсії на залізницях, цукрозаводі, організовувала виготовлення фальшивих довідок, за допомогою молодь звільнялася від згону до Німеччини. У грудні 1942 року було організовано партизанський загін, який перебазувався до лісу. Проте сам П. В. Цвєтков не встиг перейти до партизанів. Він та В. Н. Ножкін були оточені на конспіративній квартирі Домни Білозор в Голодьках та загинули в нерівному бою. На території Тетіївського району діяли також загін під керівництвом П. І. Том чай (Кашперівка) та партизанський загін І. Калашникова (Клюки, Денихівка, Стадниця). Вони проводили диверсії на цукровому заводі, знищували сільськогосподарське приладдя, не давали німцям вивозити хліб та людей. Продовжували свою роботу підпільники і в 1943 році. У січні 1943 року було встановлено зв'язок із Жашківським підпіллям. В Денихівці два німецькі воїни допомогли загону Й. Л. Мукомела дістати 41 перепустку, що не раз їх виручали.

У цей час фронт все наближався до Тетіївщини. Зі сходу постійно доносився гуркіт канонад.

Внесок тетіївчан у розгром нацистських армійРедагувати

У ніч з 31 грудня на 1 січня радянські воїни 240-ї та 155-ї стрілецьких дивізій звільнили Тетіїв… Відступаючи, фашисти намагалися знищити все, що лишилось. Хотіли, щоб радянським військам не було де зупинитись чи поповнити запаси. Так, вранці 23 грудня 1943 року німці оточили хутір Тельман, що у Володарському районі, та, зігнавши усіх жителів до трьох хат, всіх їх розстріляли, а хати спалили. Із 136 зігнаних, залишилась в живих лише одна жінка — Тетяна Циганенко.

У селі Тарасівка, у хаті місцевої жительки на горищі поранений командир партизанського загону «Іскра» Г. Кулагін проводив нараду керівників партизанських груп. Зверталась увага, що відступаючий ворог може вчинити таку ж розправу і жителями Тарасівки та інших сіл. Адже було відомо, що багато з них допомагали партизанам, та й самі були учасниками партизанського руху. Радість визволення докотилась до тетіївчан у новорічну ніч. 1 січня об'єднаний загін народних месників вирушив у Денихівку, де німецькі окупанти замінували цукровий завод. Підприємство було врятовано. Далі дві групи попрямували до Стадниці, де захопили німецький бронетранспортер, автомашину, більше двадцяти німців.

Штаб розмістили на явочній квартирі Кулаківських. У ніч на 3 січня 1944 року Микола Каменський був посланий у розвідку до Тарасівки. Та по дорозі він зустрів біженців з дітьми, які говорили, що німці хочуть спалити село. Микола повернувся до штабу і на світанку 3 січня народні месники схопили німців і село було врятоване.

Також у визволенні нашого району брали участь воїни Чехословацького корпусу Людвіга Свободи. Воїни Червоної Армії залишалися на території району до середини березня 1944 року у зв'язку із Корсунь-Шевченківською битвою. В районі Турського лісу були жорстокі бої між радянською армією й німецькими військами, які намагалися вирватися з оточення в напрямку Оратів-Вінниця.

Герої війниРедагувати

Всі в тетіївському районі знають своїх героїв. Але зараз я хочу перелічити не лише тих, кого офіційно затверджують національними героями, а й тих хто на фоні війни зумів навчати дітей, хто також брав участь у війні. Це освітяни Тетіївщини, учасники Другої Світової війни.

Олександр Андрійович АртюхРедагувати

У червні 1944 року призначений на посаду військового керівника Снігурівської школи Тетіївського району. Із вересня 1945 року до виходу на пенсію 33 роки працював військовим керівником П'ятигорської середньої школи. Водночас був командиром навчального пункту з підготовки допризивної молоді до служби в Радянській Армії.

Ілля Ілліч БевзаРедагувати

Після війни працював директором і вчителем Голодьківської початкової школи, викладав у Голодьківській середній школі. Вчив людей не лише науки, а й любові до життя, людяності, ненависті до війни.

Андрій Лаврентійович БуркалоРедагувати

У 1944—1955 роках працював директором Росішківської семирічної школи і викладав географію. Фелікс Войцехович Дідківський Із 1935 року працював у неповній середній школі села Бурківці.

Микита Іванович ДмитрукРедагувати

Одержав призначення на посаду вчителя у плоханівській школі.

Іван Григорович МихайликРедагувати

З 1947 року працював учителем 32 роки в селах Галайки та П'ятигори.

Олександр Калістратович СлободяникРедагувати

Після війни завідує початковою школою в селі Софіполь, з 1949 року до 1952 року — директор ненадихівської восьмирічної школи. 1952 рік — завідувач рай методкабінетом і голова профспілки вчителів. 1953—1955 роках — завідувач райвно. У 1955—1975 роках Олександр Калістратович працює вчителем російської мови та літератури, директором школи, знову обіймає посаду завідувача рай методкабінетом.

3 січня 1944 року воїни 155 Червонопрапорної Станіславської стрілецької дивізії звільнили Тетіїв від німецько-фашистської окупації. Відстоюючи свою батьківщину, тетіївці хоробро боролися на фронтах. До 10 000 нагороджено бойовими орденами і медалями. Понад 3300 чоловік тетіївці загинуло в боях.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 18 березня 1968 року Тетіїв віднесено до категорії міст.

ПриміткиРедагувати

  1. Barącz S (1879). Pamiętnik szlachetnego Ledochowskich domu (пол). Lwów: "Gaz. narod." J. Dobrzańskiego i K. Gromana. с. 114. 

Джерела та посиланняРедагувати