Інвекти́ва (від лат. invectiva (oratio)), у свою чергу походить від (лат. invehor — накидаюся, нападаю) — форма літературного твору, одна з форм памфлета, що висміює або гостро критикує реальну чи уявну особу або групу.

Інвектива в античні часи відрізнялася різкістю викриття, її можна розглядати, як різновид публіцистичного жанру в близькій до памфлету формі. Одним з найвідоміших прикладів є взаємні інвективи, що приписуються Гаю Саллюстію Криспу і Маркові Туллію Цицерону (Invectiva in Ciceronem) та (Invectiva in Sallustium).

Серед інших авторів, що зверталися до інвективи, можна назвати Архілоха, Саллуса, Ювенала, Луцілія.

Інвектива відрізняється від епіграми необов'язковістю віршованої форми і відсутністю розважального гумористичного аспекту, зазвичай притаманного епіграмі, проте має спільне з нею сатиричне забарвлення.

В Україні інвектива набула розвитку в період полемічної літератури (Герасим Смотрицький, Іван Вишенський тощо), досить актуальною вона виявилась і в XIX ст. (Т. Шевченко, М. Старицький та ін.), і у XX ст. (І. Франко, В. Самійленко, П. Тичина, М. Рильський, Є. Маланюк, В.Симоненко тощо).

Інвективи у БібліїРедагувати

Оскільки інвектива — це мовленнєвий акт, то ми можемо розглядати її в аспекті міжособистісного спілкування, починаючи з біблійних текстів.

Інвективи в Біблії мають здебільшого полемічний характер. Оскільки, зазвичай, інвектива промовляється між ворогами та опонентами, то вона відповідає «лайливим чварам». Інвективи можуть бути демонстративними, тоді в них уміщуються «уїдливі докори».

Інвективи в Біблії прості за формою, недосконалі за будовою, але в їхній зміст вкладено всю переконливість і ґрунтовність. Вони не несуть повчального характеру, не мають елементів переконання, не містять загрози.

Про інвективи в «Книзі Йова» можна говорити як про такі, що передували створенню інвективи як жанру. Це був ораторський монолог-інвектива, а не викривальна промова, яку ми спостерігаємо в полемічній літературі.

ПрикладРедагувати

Прикладом інвективи в українській літературі є вірш Є. Маланюка, в якому він дає відповідь на “Посланіє…” Я. Савченка, де поета-емігранта було обізвано “Квазімодо”, та М. Долензі, обуреному суворим словом правди в ліриці Є. Маланюка:

Не сперечатимусь: я син свого народу —
Сліпця відвічного, каліки і раба,
І, мабуть, таки-так, що образ Квазімодо
Із образів усіх мені б припав.
Тож хай отак: страшний, великий, незугарний
Я — лихом виплекай і викохан у тьмі.
Щоб в рухах дзвонаря нестримано і марно
Казився лютий гнів непримиренний мій..
Щоб в чорний час зневаг, насильства, ґвалту
й муки,
Коли регоче, хам над неміччю краси, —
Враз вовком кинутись, наллять залізом руки
І кров’ю ворога жагу свою вросить!
Стою в височині, в стрільчастій
амбразурі,
А там внизу — юрба, де наймити, старці,
І красний Шатопер, ще несвідомий бурі,
Яка пала в очах, яку держу в руці.

Див. такожРедагувати

ЛітератураРедагувати

  • Gero von Wilpert, Sachwörterbuch der Literatur, Alfred Kröner Verlag, Stuttgart, 1989, S. 418.
  • Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. — К.: ВЦ «Академія», 2007

ПосиланняРедагувати