Фісун Олександр Анатолійович

Олександр Фісун
Олександр Фісун
Країна	Україна
Діяльність	політолог, викладач університету
Alma mater	Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна
Галузь	політична теорія, демократія і неопатримоніалізм, пострадянські трансформації, світ-системний аналіз
Заклад	Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна
Вчене звання	професор
Науковий ступінь	доктор політичних наук
Відомий завдяки:	дослідженні неопатримоніальних пострадянських режимів
	Фісун Олександр Анатолійович у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Фісун.

Щодо інших людей з таким самим іменем та прізвищем див. Олександр Фісун.

Олександр Фісун — український політолог, доктор політичних наук, завідувач кафедри політології та професор Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна.

Освіта і професійна діяльність

Навчався в Харківському державному університеті ім. О. М. Горького (1987 р. — закінчив відділення «Політична економія» економічного факультету, 1990 р. — аспірантуру, 1998 р. — докторантуру), з 1990 року працює в ньому^[2].

У 2000 році спільно з Тетяною Журженко організував в Університеті Каразіна міжнародний науковий семінар «Світ-системна теорія і сучасні глобальні трансформації», присвячений 70-річчю Іммануїла Валлерстайна. Семінар був одним із перших спеціальних обговорень світ-системного підходу в академічних спільнотах України та Росії^[3]

З 2003 р. — засновник і науковий редактор Альманаху порівняльних досліджень політичних інститутів, соціально-економічних систем і цивілізацій «Ойкумена» ^[2].

У 2009 р. захистив докторську дисертацію за темою «Демократія і неопатримоніалізм у сучасних теоріях політичного розвитку»^[4].

З 2006 р. — професор кафедри політології філософського факультету ХНУ імені В. Н. Каразіна, з 2010 р. — завідувач кафедри політології філософського факультету. Голова Спеціалізованої вченої ради із захисту кандидатських дисертацій з політичних наук в університеті. З 2012 р. — головний редактор серії «Питання політології» Вісника ХНУ^[2].

Член Програми розвитку нових підходів щодо дослідження та безпеки Євразії (PONARS Eurasia) Інституту європейських, російських та євразійських студій (IERES) Школи міжнародних відносин Еліота Університету Джорджа Вашингтона^[5].

Основні публікації

Монографії

Демократия, неопатримониализм и глобальные трансформации. — Харьков: Константа, 2006. — 352 с.

Наукові статті

Вехи истории политической мысли // Основы политологии. — Харьков: Основа, 1993. — С.78–122.
Політичні системи неопатримоніального типу // Політологія / упоряд. та ред. М. Сазонова. — Харків: Фоліо, 1998. — С. 700—728.
Мир-системный анализ как теория геоисторических изменений // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна «Світ-системна теорія і сучасні глобальні трансформації (філософія, політологія, соціологія)». — 2000. — № 487. — С. 34–51.
Политическая экономия «цветных» революций: неопатримониальная интерпретация [Архівовано 25 жовтня 2017 у Wayback Machine.] // Прогнозис. — № 3(7). — Осень 2006. — С. 211—244.
Постсоветские неопатримониальные режимы: генезис, особенности, типология [Архівовано 25 жовтня 2017 у Wayback Machine.] // Отечественные записки. — 2007. — Т. 39. — № 6. — С. 8–28.
Неопатримоніалізм проти демократії в Україні // Віче. — 2008. — № 17. — С. 4–7.
Українська політика як неопатримоніальний політичний процес // Україна на шляху до Європи. Проміжні результати Помаранчевої революції / За ред. Ю. Бестерс-Дільгер; Пер. з англ. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. — 383 с. — С. 70–74.
К переосмыслению постсоветской политики: неопатримониальная интерпретация [Архівовано 25 жовтня 2017 у Wayback Machine.] // Политическая концептология. — 2010. — № 4. — С. 158—187.
Республика ради общего будущего: дилеммы украинского конституционного транзита [Архівовано 25 жовтня 2017 у Wayback Machine.] // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. Вып. 7. — Харьков, 2010. — С. 137—148.
Украинская неопатримониальная демократия: формирование, специфика и тенденции развития [Архівовано 25 жовтня 2017 у Wayback Machine.] // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. Вып. 8. — Харьков, 2011. — С. 119—127.
Неформальні інститути та неопатримоніальна демократія в Україні [Архівовано 19 березня 2022 у Wayback Machine.] // Агора. — 2016. — № 17.

Примітки

↑ Вадим Осін. Пошуки суб'єктності української політології: між «великим» і «малим» колоніалізмами // Спільне. — 2015. — 10 листопада.
↑ ^а ^б ^в Філософський факультет. Архів оригіналу за 16 червня 2017. Процитовано 23 червня 2017.
↑ Инициативы журнала "Полис". Архів оригіналу за 5 грудня 2018. Процитовано 4 грудня 2018.
↑ Фісун Олександр Анатолійович. Демократія і неопатримоніалізм у сучасних теоріях політичного розвитку.: Дис... д-ра наук: 23.00.01 — 2009.^{[недоступне посилання]}
↑ Member Profile. Архів оригіналу за 2 грудня 2018. Процитовано 23 червня 2017.

Посилання

Профіль [Архівовано 22 жовтня 2015 у Wayback Machine.] у ResearchGate
Профіль [Архівовано 3 травня 2018 у Wayback Machine.] у Academia.edu

[1] Вадим Осін. Пошуки суб'єктності української політології: між «великим» і «малим» колоніалізмами // Спільне. — 2015. — 10 листопада.

[karazin-2] а ^б ^в Філософський факультет. Архів оригіналу за 16 червня 2017. Процитовано 23 червня 2017.

[3] Инициативы журнала "Полис". Архів оригіналу за 5 грудня 2018. Процитовано 4 грудня 2018.

[4] Фісун Олександр Анатолійович. Демократія і неопатримоніалізм у сучасних теоріях політичного розвитку.: Дис... д-ра наук: 23.00.01 — 2009.^{[недоступне посилання]}

[5] Member Profile. Архів оригіналу за 2 грудня 2018. Процитовано 23 червня 2017.

[1]

[2]

[3]

[4]

[5]