Фу́зія (від лат. fusio — «злиття») — лінгвістичний термін, який означає тісне з'єднання змінюваного кореня з багатозначними нестандартними афіксами, що приводить до стирання меж між морфемами.

Термін було запроваджено Е. Сепіром у книзі «Мова» (1921).

Явище фузії можна показати на такому прикладі:

  • українське слово нога з різними афіксами демонструє змінюваність кореня:
нож-н-ий — ніж-к-а — ноз тощо.

Так само фузія є наочною при відмінюванні частин мови:

quiero «хочу» — quise ([я] хотів) — quería ([я] хотів, [вона] хотіла) тощо.

Фузія — явище, протилежне аглютинації.

За принципом фузії-аглютинації відповідно мови поділяють на фузійні та аглютинаційні.

Індоєвропейські мови історично за походженням є фузійними, хоча зараз багато з них тяжіють до аналітизму, так фузія слабше виражена у сучасних романських на відміну від латини, у сучасній англійській у порівнянні з німецькою і в них обох в порівнянні до давньогерманської і т. ін.

Класичними зразками фузійних мов є слов'янські, зокрема українська, та балтійські мови.

Див. також

ред.

Джерела і література

ред.