Відкрити головне меню

«Сталінка» — роман сучасного українського письменника Олеся Ульяненка, написаний 1994 року, за який 1997 року автор отримав малу Шевченківську премію[1]. Перше книжкове видання здійснило видавництво «Кальварія» 2000 року. Попри те, що роман є найвідомішим твором Ульяненка, і, за власним визнанням письменника, «подарував нового героя» українській літературі, автор не вважав його найкращою своєю роботою[2].

Сталінка
Сталінка. Дофін Сатани.jpg
Жанр роман
Автор Олесь Ульяненко
Мова українська
Написано 1994
Видавництво Фоліо

Q:  Цей твір у Вікіцитатах

АнотаціяРедагувати

Автор малює життя в божевільні, де люди перетворюються на рослини. Але не всі. Головний герой Йона намагається втекти на волю, але що таке воля в «країні вічних дурнів і катів»? Хаос, обман, розпуста… І тільки віра в Бога допомагає людині вистояти в цьому божевільному світі[3]. «Сталінка» представляє людей, котрі ведуть «рослинний спосіб життя», їхні цінності знівельовані, а самі вони постають позбавленими контактів із зовнішнім світом і приреченими на вмирання «людськими рештками». Побут у стінах сталінки — гнітючий і жорстокий, тваринний, це — вмістилище збоченого і невиліковного суспільства[4].

Назва романуРедагувати

Роман названо на честь історичної місцевості Києва, в якій відбувається дія роману. Назву «Сталінка» ця місцевість носила з середини 1920-х до початку 1960-х років (на честь Йосипа Сталіна, цей топонім офіційно вживався до початку 1960-х років, а неофіційно — й понині). Сучасна назва — Деміївка.

Зміст і проблематика романуРедагувати

У романі відтворено сучасний некрофілічний стан суспільства, показано людей, позбавлених будь-яких цінностей, які ведуть рослинний спосіб життя. В творі представлено долі відмерлих «людських рештків». Всі дійові особи «Сталінки» мовби закриті, ізольовані від зовнішнього світу, приречені на поодиноке вимирання. Навіть важко уявити їх у контактних зв'язках зі світом зовнішнім[5]. Герої, кинуті на суспільне дно, живуть і гинуть лише фізично, про духовність їм взагалі нічого не відомо, вона для них фактично не існує, і, власне, цим вони й викликають до себе велике співчуття, а смерть їхня бачиться чи не єдиним порятунком і визволенням. Та серед суцільних червоно-чорних кольорів у творі яскравим сонячним промінням видаються одинокі епізоди в житті героїв, описані з неймовірним теплом і ліризмом, які ще сильніше дисонують із похмурим масивом подій[6].

Герой роману Йона втікає з божевільні, уособлюючи те людське, що змушує його втекти, вирватись за рамки суспільного розкладу. Йона — це таке собі ясне сонце, яке повільно, але все ж таки сходить у царстві поганства.

Проте, вирвавшись на свободу, вдихнувши вільного вітру, Йона не може по-справжньому вивільнитись, він приречений нести нелегкий хрест вивільнення і страждань.

Зустрівши жінку, Йона ніби на мить трансформується у те, до чого підсвідомо прагне, відчуває найвищу мить відвертості. «Там страшно було?» — «Де?» — «Там». Пожував білу шкоринку хліба, обтер пролите вино на підборідді і враз схаменувся, що на його відповідь чекають: «Це, мадам, як серед ночі болять усі тридцять два зуби і навкруг пустка, степ і нема лікаря…». В мить споріднення із жінкою Йона знаходить краплю Господнього тепла, хоч уже здавалось, що втрачено все, відкривається власним єством.

Поряд із зображенням поневірянь Йони описано розпусницьке, дике життя в стінах сталінки, що, ніби виступає якимсь невідомим диспансерером для невиліковного суспільства, тримає в своїх межах усе найбільше зло. І дечим Йона нагадує Ісуса Христа, що страждає, несе кару за всіх отих «горіків піскарьових». «Йона сторожко слухав місто… „Хто не бачив світла, той не був у темряві“. — Хто жив у темряві, той бачив світло»… Символічним є зображення наприкінці роману баби у вікні, яка молиться, — це така собі ікона на стінах Сталінки, що втілює собою віру в духовне переродження людини.

Роман «Сталінка» змальовує всю ту содоміаду, яку так часто не хочуть помічати інші українські письменники, віддаючи перевагу офісно-рекламному «милу» і любовній «слині»[5].

За власним переконанням Ульяненка, через «Сталінку» він «подарував нового героя» українській літературі[2].

Стиль та мова романуРедагувати

У своїй рецензії на роман «Сталінка» Андрій Омельницький порівнює Ульяненка з Селіном та Достоєвським, називає «совістю української літератури», що вміє дивитися на світ безсторонньо, а також мудрим життєписцем темної сторони медалі, який, стиснувши зуби (як його Йона), не полишав вірити у переродження людини, її духовну вивищеність. Ульяненко поміж рядків ховає шанс на спасіння для головного героя, на воскресіння, вказує шлях переродження. "Йона повернув голову, топлячи погляд у кушпелінні людського потоку, над яким здіймалася грибоподібна хмара: наче вперше побачив туман, що огортав білі колони, ліплені фасади будинків з алебастровими янголами; тихі сквери, що знову ставали затишними скверами; від цього йому навіть трохи покаламутніло в очах — «Осінь, проте не зима…»[5].

Письменник Андрій Курков так охарактеризував твори Ульяненка та «Сталінку» зокрема: «Популярними бестселерами вони ніколи не будуть, адже це романи без хеппі-енду, без позитивного героя. Це романи, які не дають надію, а відбирають її. Масовий читач боїться таких романів, адже вони не даватимуть йому спати — він буде розплачуватися за їх прочитання двома-трьома безсонними ночами або двома пляшками випитої горілки.»[4]

У «Сталінці» приваблює і плетиво самої прози, шалені переходи і перепади тональності та настроїв. Ульяненко тут тонко відтворює нервову, порвану й галюцинаційну дійсність, і його художнє слово немовби зливається з реальним світом, стає органічною цілісністю[6].

Критик Богдан Пастух виводить художню формулу роману: «потік свідомості», який у випадку «Сталінки» є доступним для не філолога, дає естетичне поглиблення художнього письма, а кримінальна тематика, надзвичайно актуальна та недостатньо розкрита в сучасній українській літературі на час написання роману, дає вихід на доволі широку аудиторію[7].

Також роман характеризується вживанням рідкісної української лексики на кшталт «гирун», «тирлуватись», «кушпелінь», «ханька», «мантачити», яку неможливо знайти навіть у словниках[7].

Критика. Звинувачення у «чорнусі»Редагувати

Критики Олеся Ульяненка та роману «Сталінка» неодноразово називали його творчість «чорнухою». Причинами такого таврування є зображення еротики, жорстокості, епатажних прийомів[4]. Письменник з таким визначенням власних книжок не погоджується: «Я пишу про життя так, як бачу його насправді. Намагаюсь показати темні сторони суспільства, щоб довести людям, що так жити не слід»[8].

Його проза — симбіоз обраної, високохудожньої, майстерної літератури зі згаданою «чорнухою». Ульяненко як ніхто інший здатен в одному творі поєднати класичну письменницьку мову, віртуозний стиль та привабливу сюжетну лінію з героями, що вражають своєю ницістю та моральною потворністю: шльондрами, маніяками, вурками, кримінальними авторитетами. Починаючи зі «Сталінки», цю рису мають усі його літературні твори[9].

1997 року в зв'язку з врученням Ульяненку Шевченківської премії «Сталінку» знову почали закидати «чорнуху». На думку Богдана Пастуха це пов'язано з естетизацією в тексті криміналу (задоволення/катарсис від споглядання потворного) та проникненням у літературу нового типу героя, «андеґраундної» людини, з усіма прикметними для її типу рисами: одяг, поведінка, розмова (не завжди цензурна)[7].

Мала Шевченківська преміяРедагувати

У 1997 році несподівано для нього самого[8], з подачі Павла Загребельного[10], Олесь Ульяненко отримує Малу Державну премію України імені Тараса Шевченка за роман «Сталінка»[1].

На думку письменника нагорода була заслуженою та принесла зміни в його життя. Він іронічно зауважує, що після неї став не просто «киевским писателем», а й відомішим у «провінції». За його словами в нього також з'явилося більше ворогів, які навіть зверталися до Президента Леоніда Кучми з проханням відкликати нагороду, а самого Ульяненка спонукали від неї відмовитися[10]. Письменника такий стан речей не надто пригнічував: «кожна нормальна людина повинна мати ворогів, це закон». Також Ульяненко вважав, що завдяки Шевченківській премії йому набагато легше вдалося отримати квартиру: «Просто смішно було дивитися: мені роками не давали ту квартиру, а тут ніби „сим-сим, откройся!“» — двері відчинялися одні за одними, ні черги, ні жодних перепон."[11]

Адаптація «Сталінки» під кіносценарій та плагіат у фільмі «Піжмурки»Редагувати

Олесь Ульяненко спільно з Володимиром Тихим написали за «Сталінкою» сценарій, повністю її переробивши[12]. За словами Ульяненка «власне, від „Сталінки“ там лишилася сама назва та імена героїв, а ситуації, ходи, дії ми всі змінили»[11]. Проте остаточний варіант виявився надто дорогим для постановки[13].

Після завершення роботи над сценарієм Тихий дав його для ознайомлення російському продюсеру Сергію Сельянову[ru]. Той похвалив роботу, але сказав, що тема застаріла. За якийсь час вийшов російський фільм «Піжмурки», спродюсований Сельяновим, який, за словами Ульяненка, був плагіатом їхнього з Тихим сценарію[11].

Подібна ситуація виникла й з іще однією роботою Ульяненка, «Хрест на Сатурні», синопсис якої теж незаконно використали під час створення серіалу в Москві[11][14].

ПриміткиРедагувати

  1. а б Офіційний сайт Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка
  2. а б Інтерв'ю газеті «День», 14.08.2003
  3. Сталінка. Дофін Сатани: романи / О. Ульяненко; худож.-оформлювач Д. О. Самойленко. — Харків: Фоліо, 2013. — 507 с. ISBN 978-966-03-6406-6.
  4. а б в Бібліотека Українського світу.
  5. а б в «Анатомія людського гріха» (Рецензія на роман «Сталінка»). Архів оригіналу за 5 грудня 2014. Процитовано 30 листопада 2014. 
  6. а б Олесь Ульяненко. Інформація — Артвертеп
  7. а б в Олесь Ульяненко / «Добра книжка — то майже завжди книжка заборонена.» До галасу навколо книжки О. Ульяненка «Жінка його мрії» — Артвертеп
  8. а б Інтерв'ю газеті «Високий замок». Архів оригіналу за 7 грудень 2014. Процитовано 30 листопад 2014. 
  9. Інтерв'ю газеті «Дзеркало тижня», 16.05.2008
  10. а б «Олесь Ульяненко: портрет з натури й без цензури» (рецензія на книгу) — Артвертеп
  11. а б в г Інтерв'ю газеті «Дзеркало тижня», 26.01.2007
  12. Сценарій повнометражного ігрового фільму «Сталінка».
  13. Інтерв'ю газеті «Україна молода».
  14. Інтерв'ю сайту «Обозреватель».

ПосиланняРедагувати