Звуконаслі́дування — звуковідтворення, або ономатопея (грец. onomatopoieia — творення назв) — звук, імітація реальних явищ: намагання шляхом спеціального підбору та концентрації звуків мови — алітерацій чи асонансів — відтворити звуки, що існують у реальному навколишньому житті. Отже, звуконаслідування є зображальним прийомом на противагу виражальному — звукописові.

Визначення ред.

Умовне відтворення звуків природи, криків тварин тощо: ку-ку, гав-гав, му-у-у, тік-так, няв, ж-ж-ж, а також створення слів, звукові оболонки яких тією чи іншою мірою нагадують позначувані предмети:[1] гавкати, цвірінькати, кувікати, кукурікати, нявчати.

Де коза туп, туп,
Там жито сім куп
— Колядка
Дзюрить, дзичить, дзюрчить, дзюрчить вода,
Мелодії грає на кам’яній флейті.

В літературі:

Немов хто косою — черк!
А вдруге світліше — дзінь!
«Кру-Кру!» — у пітьмі тугу журавлі несли мені так боляче, так сумно.

Вигук ред.

Осн. стаття Вигук

До вигуків близькими є звуконаслідувальні слова — умовні відтворення голосів, шумів і т. ін. Напр.: кукуріку, гав-гав, бух, ляп.[2]

Див. також ред.

Примітки ред.

  1. Звуконаслідування // Ганич Д. І., Олійник І. Словник лінгвістичних термінів. — К.: Вища шк., 1985. — 360 с.
  2. Вигук // Єрмоленко С., Бибик С., Тодор О. Українська мова: Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С. Єрмоленко. — К.: Либідь, 2001.

Посилання ред.