Відповідальним за нестабільність верховної влади у Російській імперії [[XVIII століття]] є [[Петро I]], який 1722 року видав «Указ про престолонаслідування», яким максимально розширив коло можливих претендентів на престол. Фактично монарх міг призначати своїм спадкоємцем кого завгодно<ref>«дабы сие было всегда в воле правительствующего государя, кому оной хочет, тому и определит наследство» — з Устава про престолонаслідування 5 (16) лютого 1722 року. Джерело: Полное собрание законов Российской империи. Т.VI. № 3893.</ref>. Якщо він з якихось причин не встигав цього зробити, то питання про законного спадкоємця залишалось відкритим.
При максимальному одержавленні суспільного життя, відсутності навіть в зародку легальної політичної діяльності, перевороти стали хоча й примітивним, але єдиним засобом вирішення протирічь між основними складовими системи абсолютизму — [[Російська імперія|самодержавною владою]], правлячою верхівкою та пануючим дворянським станом.
