Історія держави і права: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
+ {{Стаття, з якої нема посилань}} за допомогою AWB |
Немає опису редагування |
||
Рядок 1:
'''Історія держави і права''' - це наука яка вивчає фундаментальні, системо утворюючі закономірності історичного розвитку, намагається встановити головні причини та виявити основні наслідки виникнення, розвитку і падіння державно-правових систем.<ref>Заруба В. М. Історія держави і права України:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Заруба; Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Кафедра теорії та історії держави і права. - К.:Істина, 2006.- 416 с. ,http://histua.com/knigi/istoriya-deryavi-i-prava-ukraini-zaruba-v.m/obkt-predmet-funkcii-istorii-derzhavi-prava-ukraini?task=view</ref>
==Наука та навчальна дисципліна==
'''Історія держави і права''' водночас є наукою та навчальною дисципліною. У перекладі з грецької мови «історія» означає "дослідження", "знання", "розповідь", "оповідання". Як [[наука]] [[Історія]] прагне кращого розуміння минулого, і тому завжди перебуває у постійному русі до пізнання, зазнає постійних змін та уточнень. Вивчаючи закономірності історичного розвитку, вона прагне виявити глибинні, фундаментальні системо-утворюючі причини та їх наслідки, дослідити явище і розкрити його сутність.
'''Наука''' - це система знань, форма суспільної свідомості, складова духовної культури суспільства; сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення, осмислення та теоретична систематизація знань про дійсність, об'єктивну реальність, що існує чи була в минулому. А наукова діяльність - це інтелектуальна, творча праця людини, спрямована на одержання і використання нових знань, які фіксуються у наукових працях - доповідях, статтях, монографіях, збірниках документів.
Метою науки є опис, пояснення і прогнозування процесів та явищ дійсності, які становлять предмет вивчення тієї чи іншої галузі науки, на підставі відомих законів, а також тих, що відкриті нею.
Отже, як '''наука''' історія держави і права вивчає фундаментальні, системо утворюючі закономірності історичного розвитку, намагається встановити головні причини та виявити основні наслідки виникнення, розвитку і падіння державно-правових систем. Мета історії держави і права як '''навчальної дисципліни''' - ознайомити учнів, курсантів, студентів та слухачів з особливостями історичного, державного та правового розвитку державно-правових систем; вивчити минуле держави і права різних країн, щоб пізнати сьогодення та формувати правосвідомість державно-правового розвитку, сприяти формуванню громадсько-політичної позиції майбутнього юриста. Тож наука вивчає сутність предмета, а дисципліна знайомить нас з предметом як явищем.<ref>Заруба В. М. Історія держави і права України:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Заруба; Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Кафедра теорії та історії держави і права. - К.:Істина, 2006.- 416 с. ,http://histua.com/knigi/istoriya-deryavi-i-prava-ukraini-zaruba-v.m/obkt-predmet-funkcii-istorii-derzhavi-prava-ukraini?task=view</ref>
==Розвиток як науки==
Історія держави і права є до певної міри ще молодою наукою. Її виникнення пов'язується з епохою Відродження, коли традиційне римське право перестало розглядатися юристами як довершена система права, придатна для всіх часів і народів. В умовах формування в Європі національних держав "corpus juris civilis" й інші римські закони почали розглядати як пам'ятки права і вивчати як історичну спадщину юристів минулого. Французькі юристи і філософи XVI ст. (Я. Куцій, Г. Донел) та представники німецької (геттінгенської) школи права XVIII ст. (Й. Пітер, Г. Гуго) започаткували серію історико-юридичних досліджень, які лягли в основу науки історії держави і права. Остаточного становлення вона зазнала у другій половині XIX ст. у головних університетських центрах Європи та Росії (в її наукових закладах зародилася історія держави і права України).<ref>Заруба В. М. Історія держави і права України:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Заруба; Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Кафедра теорії та історії держави і права. - К.:Істина, 2006.- 416 с. ,http://histua.com/knigi/istoriya-deryavi-i-prava-ukraini-zaruba-v.m/obkt-predmet-funkcii-istorii-derzhavi-prava-ukraini?task=view</ref>
==Методологія і методика пізнання історико-юридичних явищ==
'''Історичне пізнання''' - це нескінченний процес наближення до абсолютної істини, тобто до чистої, ідеальної об'єктивної картини минулого. Мета цього пізнання - відродити віру, ідею існування історичної науки справді вільної від сьогоденної потреби, від панівного громадського інтересу. Загальна схема пізнавального процесу полягає у набутті суб'єктом пізнання реальних знань через взаємодію з об'єктом вивчення за допомогою конкретних наукових інструментів-методів.
Методика і методологія науки - різні категорії, їх не треба плутати, позаяк метод (методика) є вихідною, базисною субстанцією для методології як системи підходів до методів дослідження певного юридичного явища і його сутності. Отже, методологія - це система певних теоретичних принципів, логічних прийомів та конкретного набору методів дослідження предмета науки.<ref>Заруба В. М. Історія держави і права України:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Заруба; Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Кафедра теорії та історії держави і права. - К.:Істина, 2006.- 416 с. ,http://histua.com/knigi/istoriya-derzhavi-i-prava-ukraini-zaruba/metodologiya-i-metodika-piznannya-istoriko-juridichnih-yavishh</ref>
====Методологія====
Інтегральних концепцій (методологій) історії (у тому числі й Історії права) було кілька: антична натурфілософія; християнський провіденціалізм (томізм); філософія історії (права); романтична історія народів; філософський і соціологічний позитивізм; марксистсько-ленінська теорія суспільно-економічних формацій; історія цивілізацій школи "Анналів"; модернізм; постмодернізм; синергетика тощо. Розгляньмо найважливіші з них, які мали вплив на формування науки історії права.
У кінці XVIII-на початку XIX ст. під впливом ідей Е. Канта, Г. Гегеля та представників школи так званої "німецької класичної філософії" сформувалися основні напрями наукових методологій. Зокрема, від німецьких істориків-романтиків бере початок "історична школа права" (Ф. Савіньї, К. Ейхгорн), яка виводила закони і державний устрій із національних традицій і звичаїв того чи іншого народу (з так званого "народного руху"). Засновником історико-критичної методології є німецький історик Л. Ранке, який говорив, що історію потрібно писати так, як було насправді, але обмежуватися у дослідженнях винятково державно-політичними і дипломатичними подіями. Саме Л. Ранке запровадив нову форму занять зі студентами - семінари, на яких вони під керівництвом викладача займалися критичним вивченням та тлумаченням (герменевтикою) джерел.
Провідними методологіями також є:
а) '''позитивізм''' (М. Вебер, Г. Кельзен) - основою знання про об'єктивну реальність завжди є реальний ("позитивний") факт;
б) '''соціологія''' (О. Конт, Г. Спенсер) - суспільство живе і діє за природними законами, які і є основою вивчення історії;
в) '''матеріалізм''' діалектичний (природа) та історичний (людство)(К. Маркс, Ф. Енгельс) - джерело розвитку суспільства є у матеріалістичному світі - у живій природі та самій людині, яка у процесі діяльності пізнає світ, змінює його і сама змінюється разом з ним. У центрі цієї концепції - лінійний розвиток усіх явищ матеріального світу від простого до складного у вигляді циклічної гігантської спіралі;
г) '''історична соціологія''' (Е. Дюркгейм) - детермінувала соціальний аспект історичних явищ, стверджувала визначальну роль сутності закономірностей у суспільстві, які підпорядковані власним особливим законам і домінують над окремою особою. Наприклад, поділ суспільства на групи, класи, верстви, варни, стани тощо;
д) '''французька школа "Анналів"''' (Л. Февр, М. Блок, Ф. Бродель,
А. Гійу, О. Хьойзінга) - сформулювала теорію "історичних структур", які формують відповідний менталітет, "культурний тип" суспільства, який відображає певний рівень цивілізованості. Тобто сукупність соціальних структур, що спромоглися сформувати певний культурний менталітет (у тому числі й державно-правовий), і є цивілізацією;
е) '''"критична філософія"''' (Р. Коллінгвуд, А. Тойнбі, Б. Кроче) - розглядала минуле як еволюцію соціально-культурних спільнот -цивілізацій, які одночасно є творінням людей і первісного світового Духу (надлюдського або такого, що людина осягнути поки що не в змозі). Цивілізація, за А. Тойнбі, є виявом не державного або національного життя, а насамперед культурно-моральної (правової, релігійної) діяльності соціальних спільнот, об'єднаних єдиним ідейно-релігійним світоглядом;
є) '''синергетика''' - створена в останні двадцятиріччя універсальна парадигма (модель, концепція) процесів змін у природі і суспільстві. За нею - світ безперервно змінюється та еволюціонує за нелінійними законами, які до того ж не мають жорсткої детермінації. Діють універсальні механізми самоорганізації як живих, так і неживих структур, які підпорядковуються одним і тим самим законам нелінійного характеру.
Окрім названих, у сьогоднішньому науковому світі існують й інші методології дослідження суспільних явищ та їх сутності. В цілому ж основними компонентами системи підходів є тріада: '''"історик - історичне джерело - історичне дослідження"'''.<ref>Заруба В. М. Історія держави і права України:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Заруба; Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Кафедра теорії та історії держави і права. - К.:Істина, 2006.- 416 с. ,http://histua.com/knigi/istoriya-derzhavi-i-prava-ukraini-zaruba/metodologiya-i-metodika-piznannya-istoriko-juridichnih-yavishh</ref>
====Методика====
Будь-яка із названих методологій (як вчень про методи) використовує певну сукупність методів, тобто засобів дослідження, інструментів пізнання, які застосовуються для встановлення реального знання про предмет, що досліджується.
Методи історико-юридичного дослідження ми класифікуємо за чотирма групами:
1. Філософські - найбільш загальні, світоглядні, які визначають загальний підхід дослідника до явищ природи і суспільства. Таких підходів відомо два: '''матеріалістичний''' (діалектичний) та '''ідеалістичний''' (метафізичний). Обидва відіграли і відіграють визначальну роль у наукових дослідженнях того чи іншого історика.
2. Загальнонаукові - використовуються в усіх науках, а їхній арсенал постійно розширюється. До них належать:
а) '''логічний метод сходження від простого до складного, від абстрактного до конкретного і, навпаки, аналізу і синтезу, індукції і дедукції''';
б) '''метод єдності логічного та історичного при дослідженні логіки розвитку державно-правових інституцій в конкретних історичних умовах''';
в) '''системно-структурний метод і його різновид структурно-функціональний'''. Він зобов'язує дослідника розглядати об'єкт пізнання як систему взаємопов'язаних елементів з певними функціями. Наприклад, людина як соціальне явище є складною системою різних функцій і водночас маленькою частиною більш складної системи (наприклад сільської громади), яка, в свою чергу, теж є частиною структури - територіальної громади, а далі й держави в цілому. He враховувати ці зв'язки, цю взаємозалежність, ігнорувати їх вченому не можна, інакше він дістане спотворене, викривлене відображення об'єктивної реальності.
3. Спеціально-наукові - використовуються історичною та історико-юридичною наукою. Серед них найважливішими є:
а) '''генетичний''' - послідовне розкриття шляхів зародження і розвитку історичних об'єктів. Він є аналітично-індуктивним за змістом і описовим за формою і дає змогу показати причинно-наслідкові зв'язки процесу еволюції явищ держави і права. Наприклад, шлях переходу київської державно-правової спадщини до Галицько-Волинського королівства;
б) '''формально-юридичний''' (його ще називають догматичний чи юридико-технічний) - припускає вивчення держави і права як таких у чистому вигляді. Наприклад, щоб визначитися з тим, було державою чи не було державою певне станово-територіальне суспільно-політичне утворення (Запорозька Січ наприклад), варто з'ясувати, чи вважало воно саме себе державою;
в) '''компаративний''' (порівняльний) - встановлення закономірностей, подібностей на основі співставлення, порівняння об'єктів (юридичних явищ, понять, процесів);
г) '''типологізації''' - групування фактів або об'єктів у якісно визначені типи на підставі властивих їм ознак. Наприклад, типологізація держав як ранньофеодальні - сеньйоріальні - станово-представницькі - абсолютні монархії;
д) '''соціологічний''' - історичне вивчення юридичного явища не на рівні абстрактних категорій, а на підставі конкретних соціальних факторів. Наприклад, розгляд Гетьманщини як соціально-політичного утворення козацького стану.
4. Конкретно-наукові - застосовуються для дослідження чітко визначених проблем і переважно не мають розробленої теоретичної частини, а обмежуються лише технікою застосування. Це зокрема:
а) '''метод фішок''' - тематичних виписок з джерел та літератури;
б) '''статистичний метод''' - збирання кількісних даних, зафіксованих у різних документах, шляхом анкетування, соціологічних опитувань тощо.
Сюди ж можна віднести '''евристику''' (збирання документів), '''герменевтику''' (тлумачення тексту), а також '''математичний''', '''кібернетичний''', '''психологічний''' методи, які ґрунтуються на досягненнях суспільних та технічних наук і використовуються у сукупності з названими вище для всебічного пізнання минулого держави й права на території сучасної України.<ref>Заруба В. М. Історія держави і права України:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Заруба; Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Кафедра теорії та історії держави і права. - К.:Істина, 2006.- 416 с. ,http://histua.com/knigi/istoriya-derzhavi-i-prava-ukraini-zaruba/metodologiya-i-metodika-piznannya-istoriko-juridichnih-yavishh</ref>
==Історія держави і права України==
Історія держави і права України водночас є невід'ємною складовою загальної історії держави і права. '''Історії держави і права України''' - це наука яка вивчає минуле держави і права на території сучасної України різних епох і різних суспільних формацій та політичних утворень, тобто держава і право в їхній історичній ретроспективі.<ref>Заруба В. М. Історія держави і права України:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Заруба; Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Кафедра теорії та історії держави і права. - К.:Істина, 2006.- 416 с. ,http://histua.com/knigi/istoriya-deryavi-i-prava-ukraini-zaruba-v.m/obkt-predmet-funkcii-istorii-derzhavi-prava-ukraini?task=view</ref>
===Об'єкт===
Розуміння сутності історико-юридичної науки можна розкрити через з'ясування Ії об'єкта, предмета та функцій. Під об'єктом науки (навчальної дисципліни) зазвичай мають на увазі конкретні прояви, сфери, сторони об'єктивної дійсності (реальності). Об'єктом юридичної науки в цілому є держава і право як об'єктивний прояв суспільної дійсності. Об'єктом історії держави і права України як науки є минуле держави і права на території сучасної України різних епох і різних суспільних формацій та політичних утворень, тобто держава і право в їхній історичній ретроспективі.<ref>Заруба В. М. Історія держави і права України:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Заруба; Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Кафедра теорії та історії держави і права. - К.:Істина, 2006.- 416 с. ,http://histua.com/knigi/istoriya-deryavi-i-prava-ukraini-zaruba-v.m/obkt-predmet-funkcii-istorii-derzhavi-prava-ukraini?task=view</ref>
===Предмет===
Під предметом науки розуміють певну частину (зріз, властивість, орган тощо) об'єкта пізнання. Якщо право є системою правил людських взаємовідносин і поводження в організованих суспільних союзах, то у зв'язку з цим історія українського права є системою норм взаємовідносин між членами українського суспільного союзу і поводження цих осіб при регулюванні своїх взаємовідносин на різних етапах історичного розвитку.
Предметом вивчення для історії держави і права України є функції держави - фінансові, адміністративні, військові, економічні, зовнішні, судові, соціокультурні тощо; органи влади - вищі, центральні, місцеві, самоврядування; суспільний устрій та соціальна структура - верстви, категорії, групи, класи, на які поділявся управлінський соціум у різні історичні епохи; система права - джерела, галузі, норми; судова система; юридичний побут в цілому. Взаємозв'язок державних структур та правових інститутів, зародження та розвиток окремих Юридичних категорій, як-то злочин, кара, власність, право.
Отже, предметом нашої наукової та навчальної дисципліни є вивчення загальних закономірностей і характерних особливостей виникнення, функціонування, зміни різних типів та форм держави і права українського народу на всіх етапах його історичного розвитку, а саме: органи влади та управління, органи юстиції, правоохоронні системи, адміністративний устрій та адміністрації, джерела права, кодифікаційні процеси, галузі та норми кримінального, цивільного й адміністративного права, процесуальні дії, окремі юридичні категорії - злочини, кара, власність, спадщина, шлюб, арешт, ув'язнення тощо в їхній історичній просторовій та часовій послідовності і конкретності.
Історія держави і права України зберігає певну самостійність як наука, маючи власний методичний апарат, чітко виражені об'єкт і предмет дослідження. Проте вона тісно пов'язана з історією України, а також такими юридичними науками, як теорія держави і права, історія держави і права зарубіжних країн, історія політичних і правових вчень. Вона використовує їхній матеріал як фонове явище у всіх дослідженнях, водночас постачає їм конкретні історичні та історико-юридичні факти, висновки та узагальнення.
Особливості історії держави і права України полягають у тому, що їй доводиться враховувати певні чинники, які впливали на розвиток державно-правових явищ і змінювали їхню сутність: етнічні (українські, російські, литовські, польські, турецько-татарські, австрійські); релігійні (православні, католицькі, уніатські); регіональні (Галичини, Закарпаття, Північної Буковини, Бессарабії, Новоросії, Наддніпрянщини, Криму, Слобожанщини).<ref>Заруба В. М. Історія держави і права України:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Заруба; Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Кафедра теорії та історії держави і права. - К.:Істина, 2006.- 416 с. ,http://histua.com/knigi/istoriya-deryavi-i-prava-ukraini-zaruba-v.m/obkt-predmet-funkcii-istorii-derzhavi-prava-ukraini?task=view</ref>
===Функції===
Під функціями науки розуміють основні напрями її теоретичного, методологічного, пізнавального та практичного призначення, які вона реалізує у суспільстві з метою його удосконалення та подальшого прогресивного перетворення.
'''Функції Історії держави і права України''' такі:
* '''онтологічна''', або пізнання і пояснення історії державно-правових явищ
* '''прогностична''' - прогнозування стійких тенденцій подальшого державно-правового розвитку;
* '''наукова''' - формування таких, що ґрунтуються на наукових досягненнях, знань про минуле держави і права;
* '''виховна''' - виховання національно-державницької свідомості у молоді;
* '''ідеологічна''' - розробка фундаментальних ідей про сутність української державності і права, їхню національну вартість, провідні, фундаментальні засади;
* '''евристична''' - відкриття нових фактів і закономірностей розвитку державницьких і правових тенденцій в українському суспільстві;
* '''навчально-прикладна''' - застосування здобутків нації навчальній практиці, в ознайомленні з минулим, у його вивченні, у формуванні світогляду;
* '''дидактична''' - розвиткок мовлення, мислення, умінь та навичок у процесі навчання та наукової праці.<ref>Заруба В. М. Історія держави і права України:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Заруба; Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Кафедра теорії та історії держави і права. - К.:Істина, 2006.- 416 с. ,http://histua.com/knigi/istoriya-deryavi-i-prava-ukraini-zaruba-v.m/obkt-predmet-funkcii-istorii-derzhavi-prava-ukraini?task=view</ref>
===Принципи===
Вивчення чи дослідження історико-юридичних суспільних явищ завжди ґрунтується на певних принципах, тобто непохитних засадах і підходах, на підставі яких дослідник вивчає явище та з'ясовує його сутність.
Провідними принципами методології історії держави і права України є:
а) '''історизм''' - виявлення закономірностей та розгляд явищ у їхньому історичному розвитку і в конкретних історичних умовах;
б) '''об'єктивність''' - правдиве, неупереджене відображення минулого за умови, коли дослідник може сформулювати і аргументовано довести власний погляд на сутність певного історико-юридичного явища. Саме об'єктивність забезпечує науковість дослідження. Ранньосередньовічний історик Амміан Марцелін писав: "Історик, який замовчує події, чинить не менший злочин від того історика, який їх вигадує;
в) '''системність''' - формування цілісного уявлення про певну державно-правову систему;
г) '''плюралізм''' - урахування багатовекторності й багатогранності при формуванні та функціонуванні певної державно-правової системи;
д) '''розвиток чи еволюціонізм''' - розгляд систем у прогресуванні від примітивних і простих до більш складних і досконалих, зміна однієї іншою.<ref>Заруба В. М. Історія держави і права України:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Заруба; Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Кафедра теорії та історії держави і права. - К.:Істина, 2006.- 416 с. ,http://histua.com/knigi/istoriya-derzhavi-i-prava-ukraini-zaruba/principi-periodizaciya-ta-struktura</ref>
===Періодизація===
Періодизація історії держави і права України пов'язана з тими епохами, які пройшов наш народ і наша країна у своєму розвитку. В її основу згідно з думкою більшості вчених покладено державно-правовий принцип: зміна форм та історичних типів держав і права на території сучасної України. Більшість виокремлює античний, князівський, литовсько-польський, козацький та імперський періоди, часи національної революції 1917-1920 pp., час існування радянської України та сучасну незалежну державу українського народу. Свою періодизацію запропонували Р. Лащенко, Л. Окиншевич, А. Чайковський, В. Гончаренко, А. Рогожин, П. Музиченко.
Питання про те, які періоди й етапи мав розвиток українського права, розв'язується по-різному. А сама періодизація у вивченні розвитку права потрібна у зв'язку зі зміною правових норм відповідно до культурного стану суспільства, економічного ладу, соціальних відносин тощо. Право як один із компонентів суспільного ладу розвивається разом із усім соціумом, іноді дещо випереджуючи розвиток суспільного ладу й впливаючи у зв'язку з цим на його зміни й еволюцію, іноді навпаки відстаючи від розвитку суспільних відносин і через це затримуючи і гальмуючи його. Отже, правові норми й відносини різних історичних етапів розвитку українського суспільства є своєрідним комплексом правових приписів, притаманним саме для даного часу, але в подальшому процесі зміненим, таким, що заперечувався, замінювався іншими правовими приписами.
Сьогодні більшість істориків та юристів намагаються відійти від традиційного для марксистських суспільних наук формаційного Підходу до періодизації минулого. Але можна визнати і можливість періодизації за суспільно-економічними формаціями: первіснообщинний лад; рабовласницький лад; феодальний лад; капіталістичний (буржуазний) лад.
Більшість схем періодизації історії права відповідає певним етапам, які пов'язані з існуванням чи неіснуванням української державності. Тому у Л. Окиншевича є пропозиція поділяти його розвиток на епохи: 1) феодальну (X-XV ст.); 2) станової держави (XVI-XIX ст.); 3) модерної держави (XX ст.).
Державницька схема дуже зручна саме для історії права як галузі, пов'язаної з організацією суспільних відносин, що в своєму найдосконалішому вигляді - писаному законодавстві - основним джерелом має владу, передусім державну.
3 іншого боку, не можна не визнати, що коли керуватися лише цією періодизацією, то принципово неправильно буде підкреслено лише одне розуміння права - як суми приписів, виданих органами державної влади. Водночас низка норм і правових відносин не має своїм джерелом приписи державного законодавства. Це - правові звичаї. Ці норми і ці правові відносини переважно не змінюються зі змінами політичної влади. Навпаки, вони існують і після цих змін і більшою мірою залежать від культурного, політичного, господарського, правового ладу тієї чи іншої історичної доби або етапу розвитку певного періоду. А зміни форми влади, навіть такі вирішальні, як втрата власної державності й перехід країни під зверхність чужинської влади, у більшості випадків несли з собою лише зміни окремих норм, порівняно не такі вже й численні.
Якщо так, то при створенні періодизації розвитку держави і права перевагу варто віддати цивілізаційній теорії, згідно з якою певний період історичного розвитку визначається не стільки об'єктивно-матеріальпими, скільки ідейно-духовними, культурними факторами, не стільки наявними співвідношенням класових сил, скільки набутими у процесі розвитку уявленнями про світ, соціальні цінності, добро і зло, правду і неправду, сформовані стереотипи поведінки.<ref>Заруба В. М. Історія держави і права України:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Заруба; Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Кафедра теорії та історії держави і права. - К.:Істина, 2006.- 416 с. ,http://histua.com/knigi/istoriya-derzhavi-i-prava-ukraini-zaruba/principi-periodizaciya-ta-struktura</ref>
===Історія дослідження українського права===
Українська історико-юридична наука пройшла тривалий шлях становлення та розвитку: від виокремлення у самостійну галузь інтелектуальної творчості до визнання вченим світом та оформлення в окремий навчально-універсальний курс. На жаль, донині відсутній єдиний академічний нарис історії самої науки історії держави і права України. Щоправда, є окремі статті та розвідки, які належать М. Василенку, Л. Окиншевичу, Б. Бабію, I. Усенку, є праці, присвячені конкретним персоналіям, історикам права - М. Владимирському-Буданову, М. Грушевському, М. Слабченку, М. Василенку, Л. Окиншевичу та ін. Проте вони не дають вичерпного цілісного уявлення про історичний шлях історії українського права. Наразі хоча б схематично окреслимо основні етапи та головні здобутки національної науки українського права.
Доцільно виділити сім основних етапів (періодів) у розвитку історії держави і права України як науки і навчальної дисципліни.
'''Перший етап''' - від Київської Русі до кінця XVIII ст., - можна охарактеризувати як літописний період, коли історичні та юридичні знання не виокремилися у самостійні науки і перебували на рівні переказів та збору документів.
Вперше проблему походження державності України-Руси порушено на початку XII ст. автором літопису "Повість минулих літ", ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Він зробив спробу відповісти на питання: "откуда есть пошла земля Русская" і яке призначення влади князя, яку він вбачав в тому, щоб "володеть по праву". Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. з'явилися так звані козацькі літописи, авторами яких стали вихованці Києво-Могилянської академії - Самовидець (ймовірно Р. Ракушка-Романовський), Г. Граб'янка, С. Величко. їхні праці - це вже спроба переходу від літописання до історичної науки. Власне ж дослідження історії українського права розпочалося теж у XVIII ст. вченими-правознавцями і юристами-практиками Гетьманщини - I. Борозною, В. Стефановичем, Ф. Чуйкевичем, О. Безбородьком, Ф. Давидовичем, які виступили упорядниками збірок українського права XVI-XVIII ст. Ці автори і заклали основи формування національної історико-юридичної науки.
'''Другий етап''' охоплює першу половину та середину XIX ст., коли виник жвавий інтерес до історії розвитку права кожної нації, детермінований творами засновників німецької історичної школи права. Але оскільки український народ не мав у XIX ст. власної державності, його правове минуле вивчалося лише як матеріал, що був складовою юридичного розвитку інших націй, насамперед, Литви, Польщі, Росії.
Зокрема, в Російській імперії перші синтетичні історико-юридична праці були написані німцями з Дерптського (м. Тарту в Естонії) університету: Ф. Рейцем "Опыт истории российских государственных и гражданских законов" (М., 1836), Г. Еверсом "Древнейшее русское право в историческом его раскрьгтии" (СПб, 1835), а також А. Шльоцером і Е. Тобіном. До того ж російські університети тоді ще не мали спеціалізованих кафедр з історії права. Вони з'явилися лише у 1863 p., коли новий університетський статут передбачив створення кафедр історії російського права.
У середині XIX ст. працю названих істориків продовжили російські вчені К. Неволін, Б. Чичерін, К. Кавелін, М. Павлов-Сільванський (відома його класична історико-юридична праця "Феодалізм в Росії"), київські вчені I. Данилович (редактор-упорядник "Свода местных законов западньіх губерний") та його учень М. Іванішев - видавець корпусу фундаментальних актів з історії права Правобережної України та Волині.
Наприкінці XIX ст. незаперечними авторитетами у галузі історії російського права були В. Сергієвич ("История русского права", (СПб, 1880; та "Лекции и исследования по истории русского права", СПб, 1883), а також М. Владимирський-Буданов ("Обзор истории русского права", К., 1886, Т. 1-2, "Отношение между Литовским статутом и Уложением царя Алексея Михайловича", "Очерки истории литовско-русского права"). їхні лекційні курси містили огляди окремих періодів, які ми тепер відносимо до історії українського права.
Зпачну роботу проводили й історико-філологічні та юридичні фйкультети університетів у Харкові (заснований - 1805 p.), Києві (1834 p.), Одесі (1865 p.), центрами розробки історії України були також Москва і Петербург. Тоді ж створюються спеціальні установи для вивчення історії Малоросії, Новоросії та так званого "Юго-Западного края", тобто Правобережної України і Волині, наукові товариства, комісії, що ввели до наукового обігу значну кількість документальних матеріалів, пам'яток права. Так, створена 1843 р. київська "Тимчасова комісія для розробки давніх актів" надрукувала 35 томів "Архива Юго-Западной России", де були оприлюднені документи юридичного характеру і змісту з історії України XV-XVI ст. Археографічна комісія Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка у Львові опублікувала 11 томів "Джерел до історії України-Руси", в яких також містилися правові документальні матеріали XVI-XV1I1 ст. Багато джерел до історії права видрукувала у своєму часописи редакція журналу "Київська старовина" (1882-1907 pp.).
Проте в цілому власне українська історико-юридична наука ще не виокремилася і перебувала у складі польської та російської, а про її усамостійнення не йшлося навіть і на дискусійному рівні.
'''Третій етап''' пов'язаний з діяльністю у Києві так званої "школи історії західно-руського права" (кінець XIX - початок XX ст.), яку створили учні М. Іванішева М. Владимирський-Буданов та Ф. Леонтович - автор таких праць, як "Русская правда", "Литовский статут", "Спорньіе вопросьі по истории русско-литовского права", "Источники русско-литовского права", "Очерки по истории русско-литовского права". До цієї наукової школи належали також М. Ясинський, М. Любавський, Г. Демченко, О. Малиновський, М. Максимейко, О. Шпаков, (учні М. Володимирського-Буданова) та Ф. Тарановський (учень Ф. Леонтовича). Заслуга цих вчених по-лягає у тому, що вони вперше порушили питання про існування окремого (хоч і як складової загальноросійського), західноруського, тобто українського і білоруського права, зі своїми специфічними особливостями. Це вже був крок до виокремлення історії держави і права України в окрсму науку.
Зокрема, М. Максимейко дійшов висновку, що литовсько-руська і московська системи права є "не послідовними стадіями розвитку руського права, а різними його типами". Він досить Ґрунтовно вивчив зміст і походження "Руської правди", Литовських статутів, державно-правове становище сеймів Литовсько-Руської держави до Люблінської унії 1569 р. Його товариш по університету св. Володимира О. Малиновський присвятив Панам-Раді Великого князівства Литовського магістерську і докторську дисертації. Ф. Тарановський досліджував історію магдебурзького права в Україні. Особливою науковою цінністю і сьогодні відзначається його капітальна монографія "Огляд пам'яток магдебурзького права західноруських міст литовської епохи" (1897 p.).
Субсидіарною щодо історії національного права виступала академічна історія України, яка на той час теж лише виокремлювалася із так званої "общерусской" історії. Зокрема, велику працю щодо вивчення державного права минулого українських земель здійснили історики кінця XIX - початку XX ст. - Д. Багалій (магдебурзьке
право), О. Левицький, Д. Міллер, О. Лазаревський, В. Мякотін, О. Кістяківський (держава і право доби Гетьманщини).
'''Четвертий етап''' (1904-1920 pp.) став реальним початком окремої науки історії держави і права України. У 1904 p. М. Гру-шевський висловив свою науково обґрунтовану тезу про окремий від великоросійського хід історичного розвитку кожного зі східнослов'янських народів, яка відкрила для дослідників можливість окремого вивчення історії українського права. Цими дослідженнями зайнялися видатні українські історики і правники, справжні засновники історії держави і права України - Д. Міллер, М. Василенко та М. Слабченко.
Дмитро Павлович Міллер (1862-1913) закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету і був учнем відомого українського історика, учня В. Антоновича - Д. Багалія. Тому, за словами М. Слабченка, „він сформувався в умовах старої школи малоросійських ,.істориків-юристів (типу Олександра Лазаревського), які були більше істориками, аніж істориками-юристами". Хоча сам Д. Міллер у власних працях все ж намагався застосувати історико-юридичний метод, надаючи преференції юридичним нормам та державним інституціям. Його основною працею вважається "Очерки из истории юридического быта старой Малороссии" (1895 p.), а взагалі науковець підготував також кілька статей та збірник документів юридичного змісту.
Микола Прокопович Василенко (1866-1935) закінчив історико-філологічний факультет Дерптського університету зі званням кандидата російської історії. Його дисертаційна праця "Критичний огляд літе-ратури до історії земських соборів" написана під керівництвом відо-мого вченого О. Брікнера. Окрім фундаментальної праці "Очерки по истории Западной Руси и Украиньі (1569-1654 гг.)", йому належать численні статті та рецензії з історії українського права, а також публікації пам'яток права XVI-XIX ст.
Михайло Єлисейович Слабченко (1882-1952), одесит, єдиний з цієї трійки юрист, закінчив юридичний факультет Новоросійського універ-ситету (1910 p.), школу права в Сорбонні (Париж, 1911-1912 pp.) та Військово-Юридичну академію Генерального штабу (1917-1918 pp.). Його перу належать численні історико-юридичні праці, головними з яких є: „Малорусский полк в административном отношении", "Опьітьі по истории права Малороссии", "Центральньіе учреждения Украиньі XVII-XVTII вв.", "Судівництво на Україні в XVII-XVIII ст.", "Організація господарства України від Хмельниччини до світової вій-ни" (в 4-хтомах), "Соціально-правова організація Січі Запорозької" та "Паланкова організація Вольностей Запорозьких". Плідна праця вченого була грубо і свавільно обірвана тоталітарним комуністичним режимом у 1930 р. - правника несправедливо засудили у справі так званої "Спілки визволення України" і до смерті вже не дозволили иовернутися до наукової праці.
'''П'ятий етап''' (1920-1939 pp.). Справжній розквіт історія держави і права України як наука пережила у 1920-ті pp., коли у складі Всеукраїнської академії наук (ВУАН) діяло дві історико-правові установи -
Комісія з вивчення звичаєвого права (голова А. Крістер) та Комісія з вивчення історії західноруського і українського права (перший голова - I. Каманін, а згодом - М. Василенко). її членами були О. Малиновський, М. Слабченко, М. Максимейко, I. Черкаський, С. Борисьонок, Л. Окиншевич, В. Гришко, О. Юрченко. Комісія випустила у світ низку дослідницьких праць, збірників матеріалів тощо. М. Слабченко, Л. Окиншевич, I. Черкаський, С. Борисьонок сконцентрувалися переважно на дослідженні історії держави і права періоду Київської Русі та часів козацько-гетьманських державних утворень XVII-XVIII ст.
Основний корпус досліджень цієї установи опубліковано у "Працях комісії для виучування історії західноруського та українського права" (8 випусків). У них, зокрема, надруковано фундаментальний двотомник Л. Окиншевича "Центральні установи України-Гетьманщини XVII-XVIII ст.": Т. 1. Генеральна Рада; Т. 2. Рада генеральної старшини. Окремо працювали також такі історики, як М. Горбань, Н. Мірза-Авакянц, В. Барвінський, дослідження яких містили суттєві історико-правові аспекти.
Позаяк у 20-ті роки XX ст. університети в радянській Україні було ліквідовано, то юристів готували спеціалізовані професійні інститути народного господарства, в яких викладався єдиний курс "Історія держави і права", тобто і зарубіжних країн, і України, і країн, які увійшли до складу СРСР. Лише наприкінці 30-х pp. розпочалася підготовка підручників кожного курсу окремо, але цей процес обірвала війна. А після розгону наукових установ ВУАН, історико-юридичні дослідження в УРСР були представлені виключно працями з історії Київської держави та з аналізу змісту і сутності "Руської правди" С. Юшкова.
Після 1920 р. та після Другої світової війни певний внесок до історії держави і права України зробили історики та правники, які жили в Галичині (територія другої Речі Посполитої) та в Празі (еміграційний центр української науки): Р. Лащенко, М. Чубатий, Л. Окиншевич (курс лекцій з історії права), С. Дністрянський,
A. Яковлів (копні суди, магдебурзьке право, московсько-козацькі угоди), С. Шелухін, С. Наріжний (суди і кари на Запоріжжі), B. Старосольський, В. Заїкин, I. Крип'якевич (держава Б. Хмельницького), Я. Падох (судова система, цивільне та карне право козацько-гетьманської України).
'''Шостий етап''' (1945-1990 pp.) розпочався з відродження університетів, створення в їхньому складі кафедр історії держави і права (УРСР та зарубіжних країн), заснування та розвитку Сектору держави і права АН УРСР, який згодом реорганізовано в Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Академії наук України, з його відділом історико-юридичних досліджень.
Незважаючи на те, що в ці часи радянська влада не заохочувала історико-правові студії, особливо на українському матеріалі, окремі вчені здійснили фахові, високопрофесійні дослідження - це праці В. Мєсяця, В. Корецького, Б. Бабія, В. Дядиченка, I. Софронової, А. Рогожина, А. Ткача, П. Щербини, А. Пашука, К. Софроненко, А. Дубровіної, В. Кульчицького про державний устрій, судівництво та джерела права XIV-XX ст.
Варто назвати монографії К. Софроненко - "Общественно-политический строй Галицко-Вольнской Руси" (1955 р.) та "Мало-российский приказ Русского государства во второй половине XVII - начале XVIII вв." (1960 p.); А. Ткача - "Общественньій и государственный строй Украиньі периода народно-освободительной войны и воссоединение Украиньі с Россией" (1954 p.); В. Кульчицького - "Галицький сейм в системі колоніального апарата Австро-Угорщини" (1953 p.); В. Дядиченка - "Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII - початку XVIII ст." (1959 p.). Значним був також внесок академіка I. Крип'якевича, який гли-боко дослідив владу гетьмана та адміністративний устрій держави Б. Хмельницького, а також підготував історичний нарис про Галицько-Волинську державу.
У 1960-1970-х pp. теж з'явилася низка праць юристів та істориків, які спеціалізувалися у галузі історії держави і права: В. Мєсяца - "Історія кодифікацїї праванаУкраїні в першій половині XVIII ст." (1964 p.); A. Ткача - "Нариси історїї держави і права Української РСР" (1964 p.), власне перший підручник з історії держави і праваУкраїни, та "Історія кодифікації дореволюційного права України" (1968 p.); А. Пашука - "Суд і судочинство на лівобережній Україні в XVII-XVIII ст." (1967 p.); B. Кульчицького - "Державний лад і право Галичини (в II пол. XIX - на поч. XX ст.)" (1966 p.); П. Щербини - "Судова реформа 1864 р. на Правобережній Україні" (1974 р.) та "Судова система Правобережної України в кінці ХуіІІ-XIX ст." (1977 p.).
'''Сьомий етап''' (1991-2005 pp.). В сучасних умовах в Україні діє відділ історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького Національної Академії наук, який очолює I. Усенко, серед працівників - О. Мироненко, О. Кресів та ін., плідно працюють вчені кафедр історії держави і права юридичних факультетів Київського, Одеського та Львівського університетів, Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого (Харків), Одеської національної юридичної академії, вищих навчальних закладів системи МВС у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Луганську, а також окремі дослідники - О. Ярмиш, М. Страхов, В. Гончаренко (Харків), Б. Тиідик, М. Настюк, В. Кульчицький (Львів), О. Шевченко, В. Чехович, О. Копиленко (Київ), I. Грозовський (Запоріжжя) та ін., які роблять кожен свій внесок у дослідження історії українського права, розвиток державно-правових інститутів, вивчення національнихдержавно-правовихтрадицій. Серед них є й історики, і юристи за освітою.<ref>Заруба В. М. Історія держави і права України:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Заруба; Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Кафедра теорії та історії держави і права. - К.:Істина, 2006.- 416 с. http://histua.com/knigi/istoriya-derzhavi-i-prava-ukraini-zaruba/istoriografiya-kursu-oglyad-dzherel-ta-navchalnoi-literaturi</ref>
==Література==
Рядок 8 ⟶ 224:
==Примітки==
<references/>
[[Категорія:Історія права]]
| |||