Історія держави і права: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Немає опису редагування |
Немає опису редагування |
||
Рядок 15:
Історія держави і права є до певної міри ще молодою наукою. Її виникнення пов'язується з епохою Відродження, коли традиційне римське право перестало розглядатися юристами як довершена система права, придатна для всіх часів і народів. В умовах формування в Європі національних держав "corpus juris civilis" й інші римські закони почали розглядати як пам'ятки права і вивчати як історичну спадщину юристів минулого. Французькі юристи і філософи XVI ст. (Я. Куцій, Г. Донел) та представники німецької (геттінгенської) школи права XVIII ст. (Й. Пітер, Г. Гуго) започаткували серію історико-юридичних досліджень, які лягли в основу науки історії держави і права. Остаточного становлення вона зазнала у другій половині XIX ст. у головних університетських центрах Європи та Росії (в її наукових закладах зародилася історія держави і права України).<ref>Заруба В. М. Історія держави і права України:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Заруба; Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Кафедра теорії та історії держави і права. - К.:Істина, 2006.- 416 с. ,http://histua.com/knigi/istoriya-deryavi-i-prava-ukraini-zaruba-v.m/obkt-predmet-funkcii-istorii-derzhavi-prava-ukraini?task=view</ref>
==Методологія і методика пізнання історико-юридичних явищ==
'''Історичне пізнання''' - це нескінченний процес наближення до абсолютної істини, тобто до чистої, ідеальної об'єктивної картини минулого. Мета цього пізнання - відродити віру, ідею існування історичної науки справді вільної від сьогоденної потреби, від панівного громадського інтересу. Загальна схема пізнавального процесу полягає у набутті суб'єктом пізнання реальних знань через взаємодію з об'єктом вивчення за допомогою конкретних наукових інструментів-методів.
Методика і методологія науки - різні категорії, їх не треба плутати, позаяк метод (методика) є вихідною, базисною субстанцією для методології як системи підходів до методів дослідження певного юридичного явища і його сутності. Отже, методологія - це система певних теоретичних принципів, логічних прийомів та конкретного набору методів дослідження предмета науки.<ref>Заруба В. М. Історія держави і права України:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Заруба; Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Кафедра теорії та історії держави і права. - К.:Істина, 2006.- 416 с. ,http://histua.com/knigi/istoriya-derzhavi-i-prava-ukraini-zaruba/metodologiya-i-metodika-piznannya-istoriko-juridichnih-yavishh</ref>
====Методологія====
Інтегральних концепцій (методологій) історії (у тому числі й Історії права) було кілька: антична натурфілософія; християнський провіденціалізм (томізм); філософія історії (права); романтична історія народів; філософський і соціологічний позитивізм; марксистсько-ленінська теорія суспільно-економічних формацій; історія цивілізацій школи "Анналів"; модернізм; постмодернізм; синергетика тощо. Розгляньмо найважливіші з них, які мали вплив на формування науки історії права.
У кінці XVIII-на початку XIX ст. під впливом ідей Е. Канта, Г. Гегеля та представників школи так званої "німецької класичної філософії" сформувалися основні напрями наукових методологій. Зокрема, від німецьких істориків-романтиків бере початок "історична школа права" (Ф. Савіньї, К. Ейхгорн), яка виводила закони і державний устрій із національних традицій і звичаїв того чи іншого народу (з так званого "народного руху"). Засновником історико-критичної методології є німецький історик Л. Ранке, який говорив, що історію потрібно писати так, як було насправді, але обмежуватися у дослідженнях винятково державно-політичними і дипломатичними подіями. Саме Л. Ранке запровадив нову форму занять зі студентами - семінари, на яких вони під керівництвом викладача займалися критичним вивченням та тлумаченням (герменевтикою) джерел. Провідними методологіями також є:
а) '''позитивізм''' (М. Вебер, Г. Кельзен) - основою знання про об'єктивну реальність завжди є реальний ("позитивний") факт;
б) '''соціологія''' (О. Конт, Г. Спенсер) - суспільство живе і діє за природними законами, які і є основою вивчення історії;
в) '''матеріалізм''' діалектичний (природа) та історичний (людство)(К. Маркс, Ф. Енгельс) - джерело розвитку суспільства є у матеріалістичному світі - у живій природі та самій людині, яка у процесі діяльності пізнає світ, змінює його і сама змінюється разом з ним. У центрі цієї концепції - лінійний розвиток усіх явищ матеріального світу від простого до складного у вигляді циклічної гігантської спіралі;
г) '''історична соціологія''' (Е. Дюркгейм) - детермінувала соціальний аспект історичних явищ, стверджувала визначальну роль сутності закономірностей у суспільстві, які підпорядковані власним особливим законам і домінують над окремою особою. Наприклад, поділ суспільства на групи, класи, верстви, варни, стани тощо;
д) '''французька школа "Анналів"''' (Л. Февр, М. Блок, Ф. Бродель,
А. Гійу, О. Хьойзінга) - сформулювала теорію "історичних структур", які формують відповідний менталітет, "культурний тип" суспільства, який відображає певний рівень цивілізованості. Тобто сукупність соціальних структур, що спромоглися сформувати певний культурний менталітет (у тому числі й державно-правовий), і є цивілізацією;
е) '''"критична філософія"''' (Р. Коллінгвуд, А. Тойнбі, Б. Кроче) - розглядала минуле як еволюцію соціально-культурних спільнот -цивілізацій, які одночасно є творінням людей і первісного світового Духу (надлюдського або такого, що людина осягнути поки що не в змозі). Цивілізація, за А. Тойнбі, є виявом не державного або національного життя, а насамперед культурно-моральної (правової, релігійної) діяльності соціальних спільнот, об'єднаних єдиним ідейно-релігійним світоглядом;
є) '''синергетика''' - створена в останні двадцятиріччя універсальна парадигма (модель, концепція) процесів змін у природі і суспільстві. За нею - світ безперервно змінюється та еволюціонує за нелінійними законами, які до того ж не мають жорсткої детермінації. Діють універсальні механізми самоорганізації як живих, так і неживих структур, які підпорядковуються одним і тим самим законам нелінійного характеру.
Окрім названих, у сьогоднішньому науковому світі існують й інші методології дослідження суспільних явищ та їх сутності. В цілому ж основними компонентами системи підходів є тріада: '''"історик - історичне джерело - історичне дослідження"'''.<ref>Заруба В. М. Історія держави і права України:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Заруба; Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Кафедра теорії та історії держави і права. - К.:Істина, 2006.- 416 с. ,http://histua.com/knigi/istoriya-derzhavi-i-prava-ukraini-zaruba/metodologiya-i-metodika-piznannya-istoriko-juridichnih-yavishh</ref>
====Методика====
Будь-яка із названих методологій (як вчень про методи) використовує певну сукупність методів, тобто засобів дослідження, інструментів пізнання, які застосовуються для встановлення реального знання про предмет, що досліджується.
Методи історико-юридичного дослідження ми класифікуємо за чотирма групами:
1. Філософські - найбільш загальні, світоглядні, які визначають загальний підхід дослідника до явищ природи і суспільства. Таких підходів відомо два: '''матеріалістичний''' (діалектичний) та '''ідеалістичний''' (метафізичний). Обидва відіграли і відіграють визначальну роль у наукових дослідженнях того чи іншого історика.
2. Загальнонаукові - використовуються в усіх науках, а їхній арсенал постійно розширюється. До них належать:
а) '''логічний метод сходження від простого до складного, від абстрактного до конкретного і, навпаки, аналізу і синтезу, індукції і дедукції''';
б) '''метод єдності логічного та історичного при дослідженні логіки розвитку державно-правових інституцій в конкретних історичних умовах''';
в) '''системно-структурний метод і його різновид структурно-функціональний'''. Він зобов'язує дослідника розглядати об'єкт пізнання як систему взаємопов'язаних елементів з певними функціями. Наприклад, людина як соціальне явище є складною системою різних функцій і водночас маленькою частиною більш складної системи (наприклад сільської громади), яка, в свою чергу, теж є частиною структури - територіальної громади, а далі й держави в цілому. He враховувати ці зв'язки, цю взаємозалежність, ігнорувати їх вченому не можна, інакше він дістане спотворене, викривлене відображення об'єктивної реальності.
3. Спеціально-наукові - використовуються історичною та історико-юридичною наукою. Серед них найважливішими є:
а) '''генетичний''' - послідовне розкриття шляхів зародження і розвитку історичних об'єктів. Він є аналітично-індуктивним за змістом і описовим за формою і дає змогу показати причинно-наслідкові зв'язки процесу еволюції явищ держави і права. Наприклад, шлях переходу київської державно-правової спадщини до Галицько-Волинського королівства;
б) '''формально-юридичний''' (його ще називають догматичний чи юридико-технічний) - припускає вивчення держави і права як таких у чистому вигляді. Наприклад, щоб визначитися з тим, було державою чи не було державою певне станово-територіальне суспільно-політичне утворення (Запорозька Січ наприклад), варто з'ясувати, чи вважало воно саме себе державою;
в) '''компаративний''' (порівняльний) - встановлення закономірностей, подібностей на основі співставлення, порівняння об'єктів (юридичних явищ, понять, процесів);
г) '''типологізації''' - групування фактів або об'єктів у якісно визначені типи на підставі властивих їм ознак. Наприклад, типологізація держав як ранньофеодальні - сеньйоріальні - станово-представницькі - абсолютні монархії;
д) '''соціологічний''' - історичне вивчення юридичного явища не на рівні абстрактних категорій, а на підставі конкретних соціальних факторів. Наприклад, розгляд Гетьманщини як соціально-політичного утворення козацького стану.
4. Конкретно-наукові - застосовуються для дослідження чітко визначених проблем і переважно не мають розробленої теоретичної частини, а обмежуються лише технікою застосування. Це зокрема:
а) '''метод фішок''' - тематичних виписок з джерел та літератури;
б) '''статистичний метод''' - збирання кількісних даних, зафіксованих у різних документах, шляхом анкетування, соціологічних опитувань тощо.
Сюди ж можна віднести '''евристику''' (збирання документів), '''герменевтику''' (тлумачення тексту), а також '''математичний''', '''кібернетичний''', '''психологічний''' методи, які ґрунтуються на досягненнях суспільних та технічних наук і використовуються у сукупності з названими вище для всебічного пізнання минулого держави й права на території сучасної України.<ref>Заруба В. М. Історія держави і права України:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Заруба; Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Кафедра теорії та історії держави і права. - К.:Істина, 2006.- 416 с. ,http://histua.com/knigi/istoriya-derzhavi-i-prava-ukraini-zaruba/metodologiya-i-metodika-piznannya-istoriko-juridichnih-yavishh</ref>
==Історія держави і права України==
Історія держави і права України водночас є невід'ємною складовою загальної історії держави і права. '''Історії держави і права України''' - це наука яка вивчає минуле держави і права на території сучасної України різних епох і різних суспільних формацій та політичних утворень, тобто держава і право в їхній історичній ретроспективі.<ref>Заруба В. М. Історія держави і права України:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Заруба; Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Кафедра теорії та історії держави і права. - К.:Істина, 2006.- 416 с. ,http://histua.com/knigi/istoriya-deryavi-i-prava-ukraini-zaruba-v.m/obkt-predmet-funkcii-istorii-derzhavi-prava-ukraini?task=view</ref>
===Об'єкт===
Рядок 56 ⟶ 121:
* '''дидактична''' - розвиткок мовлення, мислення, умінь та навичок у процесі навчання та наукової праці.<ref>Заруба В. М. Історія держави і права України:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Заруба; Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Кафедра теорії та історії держави і права. - К.:Істина, 2006.- 416 с. ,http://histua.com/knigi/istoriya-deryavi-i-prava-ukraini-zaruba-v.m/obkt-predmet-funkcii-istorii-derzhavi-prava-ukraini?task=view</ref>
===Принципи===
Вивчення чи дослідження історико-юридичних суспільних явищ завжди ґрунтується на певних принципах, тобто непохитних засадах і підходах, на підставі яких дослідник вивчає явище та з'ясовує його сутність.
Провідними принципами методології історії держави і права України є:
а) '''історизм''' - виявлення закономірностей та розгляд явищ у їхньому історичному розвитку і в конкретних історичних умовах;
б) '''об'єктивність''' - правдиве, неупереджене відображення минулого за умови, коли дослідник може сформулювати і аргументовано довести власний погляд на сутність певного історико-юридичного явища. Саме об'єктивність забезпечує науковість дослідження. Ранньосередньовічний історик Амміан Марцелін писав: "Історик, який замовчує події, чинить не менший злочин від того історика, який їх вигадує;
в) '''системність''' - формування цілісного уявлення про певну державно-правову систему;
г) '''плюралізм''' - урахування багатовекторності й багатогранності при формуванні та функціонуванні певної державно-правової системи;
д) '''розвиток чи еволюціонізм''' - розгляд систем у прогресуванні від примітивних і простих до більш складних і досконалих, зміна однієї іншою.<ref>Заруба В. М. Історія держави і права України:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Заруба; Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Кафедра теорії та історії держави і права. - К.:Істина, 2006.- 416 с. ,http://histua.com/knigi/istoriya-derzhavi-i-prava-ukraini-zaruba/principi-periodizaciya-ta-struktura</ref>
===Періодизація===
Періодизація історії держави і права України пов'язана з тими епохами, які пройшов наш народ і наша країна у своєму розвитку. В її основу згідно з думкою більшості вчених покладено державно-правовий принцип: зміна форм та історичних типів держав і права на території сучасної України. Більшість виокремлює античний, князівський, литовсько-польський, козацький та імперський періоди, часи національної революції 1917-1920 pp., час існування радянської України та сучасну незалежну державу українського народу. Свою періодизацію запропонували Р. Лащенко, Л. Окиншевич, А. Чайковський, В. Гончаренко, А. Рогожин, П. Музиченко.
Питання про те, які періоди й етапи мав розвиток українського права, розв'язується по-різному. А сама періодизація у вивченні розвитку права потрібна у зв'язку зі зміною правових норм відповідно до культурного стану суспільства, економічного ладу, соціальних відносин тощо. Право як один із компонентів суспільного ладу розвивається разом із усім соціумом, іноді дещо випереджуючи розвиток суспільного ладу й впливаючи у зв'язку з цим на його зміни й еволюцію, іноді навпаки відстаючи від розвитку суспільних відносин і через це затримуючи і гальмуючи його. Отже, правові норми й відносини різних історичних етапів розвитку українського суспільства є своєрідним комплексом правових приписів, притаманним саме для даного часу, але в подальшому процесі зміненим, таким, що заперечувався, замінювався іншими правовими приписами.
Сьогодні більшість істориків та юристів намагаються відійти від традиційного для марксистських суспільних наук формаційного Підходу до періодизації минулого. Але можна визнати і можливість періодизації за суспільно-економічними формаціями: первіснообщинний лад; рабовласницький лад; феодальний лад; капіталістичний (буржуазний) лад.
Більшість схем періодизації історії права відповідає певним етапам, які пов'язані з існуванням чи неіснуванням української державності. Тому у Л. Окиншевича є пропозиція поділяти його розвиток на епохи: 1) феодальну (X-XV ст.); 2) станової держави (XVI-XIX ст.); 3) модерної держави (XX ст.).
Державницька схема дуже зручна саме для історії права як галузі, пов'язаної з організацією суспільних відносин, що в своєму найдосконалішому вигляді - писаному законодавстві - основним джерелом має владу, передусім державну.
3 іншого боку, не можна не визнати, що коли керуватися лише цією періодизацією, то принципово неправильно буде підкреслено лише одне розуміння права - як суми приписів, виданих органами державної влади. Водночас низка норм і правових відносин не має своїм джерелом приписи державного законодавства. Це - правові звичаї. Ці норми і ці правові відносини переважно не змінюються зі змінами політичної влади. Навпаки, вони існують і після цих змін і більшою мірою залежать від культурного, політичного, господарського, правового ладу тієї чи іншої історичної доби або етапу розвитку певного періоду. А зміни форми влади, навіть такі вирішальні, як втрата власної державності й перехід країни під зверхність чужинської влади, у більшості випадків несли з собою лише зміни окремих норм, порівняно не такі вже й численні.
Якщо так, то при створенні періодизації розвитку держави і права перевагу варто віддати цивілізаційній теорії, згідно з якою певний період історичного розвитку визначається не стільки об'єктивно-матеріальпими, скільки ідейно-духовними, культурними факторами, не стільки наявними співвідношенням класових сил, скільки набутими у процесі розвитку уявленнями про світ, соціальні цінності, добро і зло, правду і неправду, сформовані стереотипи поведінки.<ref>Заруба В. М. Історія держави і права України:Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В. М. Заруба; Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Кафедра теорії та історії держави і права. - К.:Істина, 2006.- 416 с. ,http://histua.com/knigi/istoriya-derzhavi-i-prava-ukraini-zaruba/principi-periodizaciya-ta-struktura</ref>
==Література==
| |||