Антирелігійна пропаганда: відмінності між версіями

Аналіз становища релігії і церковних інституцій у період формування радянського тоталітаризму переконливо підтверджує згубність політики втручання держави у внутрішнє життя церкви. Політика більшовицької партії, орієнтована на войовничий атеїзм, передбачала формування нового матеріалістичного світогляду. Марксистське положення про релігію як «опіум народу», вираз «ілюзорного щастя» пригнобленої людини у класовому суспільстві було розвинуте [[Володимир Ленін|В.Леніним]]. Він підкреслював, що релігія, як реакційна ідеологія, яка служить інтересам гнобителів, несумісна з комуністичним суспільно-політичним ладом [1, c.7;14]. Проте перші роки радянської влади продемонстрували необхідність пошуку певних форм співіснування з релігією, вплив якої не вдалося остаточно подолати в роки воєнного комунізму. Радянська держава перейшла до розгортання масової антирелігійної пропаганди.

Дослідження в галузі вітчизняної [[історія|історії]] останніх десятиліть засвідчують помітне зростання наукового інтересу до проблем державно-церковних відносин. Зокрема, В.Пащенко одним з перших охарактеризував їх зміст і спрямованість у період [[1920-ті|20-30]]-х років [[ХХ]] століття як атеїстичний і богоборчий [2; 3]. Дослідники О.Нестуля, В.Верига аналізують такі аспекти даного періоду як державна кампанія вилучення церковних цінностей та проблема збереження церковної культурно- історичної спадщини [4; 5]. Організаційне становлення громадських форм антирелігійного руху та здійснюваної ними антирелігійної пропаганди стало предметом дослідження

У наступі держави на релігійні конфесії в [[Україна|Україні]] [[1920]]-х років можна виділити 2 періоди: 1)[[1919]] — початок [[1920]]-х рр. — безкомпромісний натиск на позиції церкви із застосуванням методів «червоного терору» і воєнного часу; 2)[[1923]] — кінець [[1920]]-х рр. — декларативна лібералізація державно- церковних відносин, формально відображена у партійних документах. У кожному з них важливе місце в реалізації більшовицьких планів відводилося антирелігійній пропаганді, яка мала на меті«викривати перед широкими масами класову суть релігії і релігійного руху» та «стати бойовою і пристосованою до всіх запитів мас» [10, арк. 97]. На організації «якнайширшої науково-просвітницької і антирелігійної пропаганди» наголошувала й ІІ програма РКП(б), прийнята у [[1919]] р.

Розгортання пропагандистської роботи покладалося на агітаційно-пропагандистський відділ ЦК КП(б)У (агітпроп) та аналогічні відділи в губерніях і округах і головний політико-освітній комітет при Народному комісаріаті освіти. Координацією антирелігійної діяльності займалася Всеукраїнська антирелігійна комісія (ВАК) при ЦК КП(б) У — таємний орган, наявність якого не афішувалася для широких верств громадськості. Це підтверджує документ за підписом завідувача агітпропом Попова. Останній у категоричній тональності звертається до чиновника наркомату юстиції, котрий , направляючи листа, вказав на конверті: «Таємно. [[Харків]], ЦК КП(б)У, Комісія по церковних справах». «Звертаємо вашу увагу,- пише Попов, - на недопустимість такого вказання адреси на конверті, так як ця комісія існує неофіційно» [11, арк. 112].

''Антирелігійна пропаганда'' на 1-му етапі характеризувалася лівацьким екстремізмом більшовиків. У численних тезах доповідей, матеріалах для агітаторів всіляко наголошувалося на класовій природі церкви,«яка піддавала анафемі борців за народну справу», її експлуататорській суті [12, арк.19]. Особливо інтенсивний розвиток остання теза знайшла у контексті боротьби з голодом [[1921]]-[[1923]] рр.: «Священики діють заодно з білогвардійцями..., повсюди є натхненниками різних банд, які руйнують наше господарство» [13, арк.68 зв.]. Їх звинувачували у саботажі кампанії вилучення церковних цінностей. Визначивши, що«на Україні масове поширення релігійності має значення головної опори несвідомої культурної контрреволюції», агітпроп закликав вести пропаганду у двох напрямах: «проти церкви і духовенства — з одного боку, проти всіх форм релігійної свідомості — з іншого». Витіснення релігії, наголошував документ, повинно супроводжуватися«її заміною — вченням про класові суперечності і класові інтереси, про матеріалістичну пролетарську культуру» [13, арк. 99; 100]. Серед найближчих завдань антирелігійної пропаганди зазначалося: «Встановити факт повної непримиренності науки і релігії...і повного співпадання висновків науки і комунізму»[13, арк.102].

У доповіді на колегії агітпропу [[4 серпня]] [[1922]] р. констатувалося, що остання завмерла із закінченням кампанії вилучення церковних цінностей, вкрай слабо проводяться її ідеї в пресі, не вистачає антирелігійної літератури, в повному занепаді перебуває лекційна робота. «В такому стані подальше існування антирелігійної пропаганди означає повне її припинення», — резюмується у документі [20, арк. 22].

'''Початок 2-го етапу''' державної політики щодо релігії і церкви пов»'язаний з рішеннями ХШ з´їзду [[РКП]](б), який задекларував неприйнятність адміністрування та насилля в галузі релігійної політики. Але насправді мова йшла про зміну тактики, а не стратегії: «ЦК звертає увагу, що період, який ми переживаємо, є найменш зручним для висування на перший план антирелігійної боротьби» і закликає«готувати в наших радпартшколах кадри працівників, науково підготовлених до боротьби з релігійними віруваннями і забобонами широких народних мас»[14, арк. 92]. Посилюється централізація розробки методичних матеріалів та їх методологічна уніфікація [21, арк. 25].

Чи вдалося більшовикам досягти відчутних зрушень у ефективності пропагандистських заходів? На нараді ВАК 20 травня 1924 р. відзначався катастрофічний стан справ:«Наша антирелігійна пропаганда спочатку вела наступальну боротьбу, щоб потім ще далі відступити»[22, арк.2]. Констатувалося, що повного уявлення про стан цієї роботи на місцях скласти не вдалося, вона й досі носить«хаотичний, невизначений характер», з губерній інформація не надходить. Органи [[ДПУ]]-[[НКВС]] повідомляють, що на місцях продовжує панувати антирелігійний екстремізм, особливо в Донецькій, Катеринославській, Одеській губерніях.

Однак останнє й далі супроводжувалося лівацькими діями — оголошення днів релігійних свят робочими та радянських — вихідними, спроба вилучення з календаря недільного дня, комсомольські«паски», карнавальні ходи з«'ряженими», нав»'язування громадам передплати атеїстичних газет і журналів або грошового збору на посилення антирелігійної пропаганди, що виглядало як відверте глумління, тощо. Між тим, реакція населення на великодні карнавальні ходи у [[1929]] році, за повідомленням начальника секретного відділу [[ДПУ]] [[УСРР]] К.Карлсона, була різко негативною: «Основна маса віруючих розцінила карнавал (у Харкові — Л.Б.) як відкритий виступ влади проти релігії і узаконене хуліганство...Серед дея- ких робітників думка про карнавал як про непотрібну клоунаду і форму боротьби з релігією, яка не досягає своєї мети,...викли- кали посилення релігійності і антирадянської активності»[23, арк. 6-6зв.]. Незадовго до початку суцільної колективізації у доповідній записці в ЦК заступник наркома НКВС Слинько застерігав, що «...приклади неправильного керівництва релігійними питаннями надзвичайно нервують селянство та спричинюють його негативні політичні настрої, що треба враховувати особливо зараз, коли наближаються найважливіші політичні кампанії» [24, арк. 23 зв.].

Тези агітпропу про антирелігійну пропаганду [[1925]] року настійно радили зосередити її в стінах шкіл, сільбудів, хат- читалень, а зміст заходів на селі спрямувати на агрономічну освіту: «Роз´'яснення походження граду, дощу, грози, засухи, появи шкідників, властивостей ґрунту, дії добрив і т.п. є найкращим видом антирелігійної пропаганди». Чи не вперше визнавалося, що перемога над релігійними почуттями«може бути досягнута тільки дуже тривалою, на роки і десятки років розрахованою, просвітницькою роботою»[25, арк.11].

Однією з найболючіших проблем залишалося кадрове забезпечення реалізації антирелігійної стратегії. В центрі констатують, що на місцях організацією пропаганди займаються непідготовлені люди, часто безпартійні, в округах «антирелігійники» працюють за сумісництвом. В Україні антирелігійних працівників вищої категорії налічувалося всього 220 осіб, другої категорії — 500. Більшовики змушені були визнати, що«проти церковної вченості наші агітатори повинні виступати майже беззбройними, оскільки на місцях виявляється велика безпорадність у справі підготовки антирелігійних пропагандистів» [14, арк. 58]. Красномовною ілюстрацією цього висновку є газетний відгук про диспут у Харкові на тему «Чи є Бог», який так передає враження про опонента від духовенства вікарного єпископа Серафима: «... невеликого зросту, сивий, у поношеній рясі, з аскетичним обличчям,...який розмовляв тихо і з акцентом. Але зал слухав, завмерши, і зірвався аплодисментами» [26, арк. 3].

З метою ''пропаганди'' влада також використовувала так званих «червоних попів». Московські [[чекісти]] розробили широкий план використання обновленців у агітаційних заходах ще в ході кампанії вилучення церковних цінностей. Для цього місцеві уповноважені [[ДПУ]] повинні були «запропонувати освідомлювачам-церковникам, проваленим, непридатним для роботи на місцях, виїхати в Москву для тимчасової агітаційної роботи», а ієрарх обновленців Антонін (Грановський) був затверджений членом ЦК Помголу як представник «радянського» духовенства [28, с. 44; 45]. Один з документів засвідчує, що католицький ксьондз Церкович, який у 1927 році зрікся сану, «виїде в округи з метою антирелігійної пропаганди серед польського населення» [23, арк. 87].

Щоб затаврувати паразитизм і марнотратство священнослужителів, адміністративний відділ [[НКВС]] вдався до підрахунків витрат сільського населення на релігійні потреби. Мільйонні суми мали, на думку пропагандистів, викликати відразу і обурення в суспільстві та прозріння віруючих.

В тезах доповіді агітпропу [[1927]] року висловлювалася стурбованість слабкою конкурентоспроможністю антирелігійної літератури. Так, тільки за [[1926]]-[[1927]] рр. церковні видавництва випустили 35 найменувань книг загальним тиражем 183 тис., виходили 11 релігійних журналів щомісячним тиражем 38,5 тис. Радянські ж видавництва спромоглися лише на 3 найменування виданих книг. До того ж вони, посилаючись на нерентабельність антирелігійних видань, відмовлялися від включення їх у видавничі плани, а масові періодичні видання не бажали публікувати антирелігійні матеріали, покликаючись на їх непопулярність у передплатників і читачів. Аналіз змісту церковної літератури засвідчує невтішні для більшовиків реалії:«Попи дають своїм читачам матеріал з усіх без винятку вузлових питань нашої теперішньої боротьби з релігією за останнім словом попівської техніки перекручування науки, з критикою історичного матеріалізму, жонглюванням творами Леніна і Маркса, використовуючи всі хиби й недоліки нашої антирелігійної літератури» [26, арк. 22].

Успіх антирелігійної пропаганди другої половини [[1920-ті|1920]]-х рр. [[ЦК КП]](б)У пов´язував з діяльністю Спілки безвірників та її місцевих осередків, дбаючи передусім про масовість руху. Однак, викликає сумнів правдивість факту їх кількісного зростання з 20 тис. у 1928 р. до 150 тис. у [[1929]] р. Як вважає О.Ігнатуша, початок організації спілки, непартійної і недержавної за статусом, був якраз показником кризи всієї державної антицерковної роботи [6, с. 264]. Її яскравим проявом слід також вважати зростання чисельності релігійних громад. На 1925 рік«антирелігійний фронт» налічував їх 12 208 з 7 063 154 членами [23, арк. 83]. В наступні роки документи фіксують таку динаміку: у Києві тільки за 1926 рік кількість членів громад зросла на 7,6%; у [[Харків|Харкові]] з [[1925]] по [[1927]] рр. — з 10 676 до 34 597 чоловік; річний прибуток Софіївського собору у Києві зріс на 48,8%[26, арк. 17]. У Харкові в [[1927]] р. порівняно з попереднім динаміка зростання чисельності громад при окремих храмах мала такий вигляд: Успенський кафедральний собор — з 1 тисячі до 1400 осіб; Іоанно-Богословська — з 300 до 797; Казанська — з150 до 1254; Святодухівська — з 750 до 1650; Ново-Троїцька — з 850 до 14200 [29, арк. 3]. Серед рядового партійного складу, особливо на селі, чимало комуністів продовжували дотримуватися релігійної обрядовості, тримати в оселях ікони. Зокрема у Сталінському окрузі, де успіхи в антирелігійній пропаганді вважалися значними, таких було більше 6%. Отже дієвість антирелігійної пропаганди залишалася малоефективною.

Зміщення політичних акцентів кінця [[1920-ті]]-х р. у бік репресивної рефлексії зумовило висновок про те, що«в останній період релігійний апарат являє собою єдино легальну в наших умовах антирадянську організацію, перетворюється в своєрідну партію куркульства. Цю ролю в сучасний момент виконують всі без виключення місцеві релігійні осередки в незалежності від того, до якої релігійної течії офіційно належить цей осередок, ...яку у відношенні до радянської влади проголошує офіційно політику. Від цієї подвійності ...діяльність релігійних організацій набуває особливо шкідливого характеру» [27, арк. 75]. Цією заявою була задекларована відкрита війна релігії і церкві, пріоритет у якій належав карально-репресивним органам.